Спустившись до клубу, хлопці знайшли собі тихий закуток, звідки добре було видно пурпуровий диван з бундючними суддями, подіум з мікрофоном та конкурсантів, що чекали на свій зоряний час. Турнір щойно почався, і дехто з відвідувачів намагався ще прислухатися до читців; з мікрофона линуло щось урочисте й незбагненне — то читав свої вірші нахабний молодик, або щось таке, вбраний в усе чорне, з нечесаними патлами та цигаркою в зубах. Тяжко було зрозуміти, про що мова — читець бубонів, наголошуючи на окремих лише драматичних зворотах, де йшлося про лайно, хтивих сучок та блювання. Лука скривився, починаючи розуміти, чому мудрий Фелікс уникає цього місця. Заплющивши око, проте, Лука переконався, що вогник читця горів яскраво і впевнено — поет, очевидячки, насолоджувався життям. Щойно він закінчив читати, публіка відгукнулася оплесками та схвальними погуками.

Наступною до мікрофона підійшла літня жінка, і Лука щиро здивувався, відзначивши таку послідовність. Жінка говорила тихо й невиразно, і публіка невдовзі забула про неї, надавши перевагу розмовам при склянці.

— Дивись, — прошепотів Мар’ян.

«Закриємо двері, мов ляду від гроба, нас тиша зігріє, відлюдна жалоба…» — тихо говорила жінка. Лука здригнувся: її вогник ледь світився, немовби присипаний попелом.

— От і маємо одну… — зітхнув Луччин колега. — Піду дізнаюся, хто вона. Їй, либонь, уже зовсім недовго лишилося.

Підвівшись, Мар’ян попрямував до котрогось із організаторів, який, кивнувши «ловцеві», взявся порпатись у паперах.

Лука ж тим часом продовжував блимати, сподіваючись, що помилився і лихові ще можна зарадити.

— Не плач, — щойно вернувшись, порадив Мар’ян, простягаючи серветку. — Лінза заскочить, тоді не витягнеш.

— Нічого я не плачу! — обурився Лука.

— Та що я, не розумію? — зітхнув той. — Сам, бувало…

Не дослухавши, Лука підхопився і рушив до жіночки, яка встигла вже сісти за столика коло вікна.

— Ви дозволите? — спитав він, а що жінка не відповіла, то сів без дозволу. — Знаєте, мене схвилювали ваші вірші. Гарні, тільки дуже сумні. Вам би, може, випити чогось чи на кіно веселе піти?

Жіночка звела на Луку світлий і якийсь ніби нетутешній погляд.

— Навіщо? — стиха спитала вона, і така остаточність була в тому слові, що хлопець миттєво відчув себе зайвим.

Не наважившись на подальші умовляння, він підвівся, вернувшись до Мар’яна.

— Ну, бачиш? — мовив той. — Їм уже нічого не цікаво. Inferi, вони інакші, войовничі… Тільки й те не від доброго життя.

Лука похмуро кивнув, щиросердо сподіваючись, що полювати йому доведеться бодай не за старими скорботними пані. Решту вечора він намагався навіть не дивитися на неї; на Луччине полегшення жіночка невдовзі підвелася та пішла.

По завершенні турніру Мар’ян хотів був зазирнути на сусідню презентацію, але щойно хлопці вийшли з «Ящерів», у його кишені зателенькав мобільний. Розмова була короткою, і по її завершенні Мар’ян кивнув Луці та стрімко розвернувся, прямуючи до Болотної брами.

— Куди це ми?

Мар’ян хитро вищирився.

— Буде тобі щастя — йдемо на упиря. Твій знайомець, до речі.

— Мій — хто? — скинувся Лука.

— Ти його бачив уже — тоді, на Кутній. Тепер будемо його брати, і начальство вимагає — неодмінно живим.

Мар’ян крокував швидко, аж Луці довелося його наздоганяти.

— Зачекай… — попросив Лука. — Я зараз, може, і дурне спитаю, але що з мене тепер користі? Мені ж навіть зброї не видали, та й, чесно кажучи, я не знаю ще, як і е-ее… за що тих упирів брати належить.

— Через те й ідемо, аби дізнався, — усміхнувся Мар’ян. — Треба, щоби ти побачив нашу роботу, щоб роздивився, як слід, одного зі справжніх inferi. Через «око», тямиш? А під руки не пхайся поки що… Так, постоїш збоку. Вважай, що купив квитка в партер.

Луку така роль не тішила — понад усе він не любив бути зайвим. Проте Мар’ян все ж таки мав рацію: не на муляжі ж картонному вивчати злочинців, та ще й таких хижих, як на те.

Швидко перетнувши спорожнілу Ринкову площу, хлопці вибрались на вулицю Святого Дорміана, простору і тиху о нічній порі. Лука знав, проте, — тиша ця позірна, і життя продовжує вирувати в численних генделиках, підвальних клубах та за припнутими фіранками старих будов. Мовби почувши його думки, Мар’ян попрямував до одного з відомих у місті вар’єте, відомих передусім заможною публікою та не цілком законними забавами. Звалося воно «Оркестрова яма», натякаючи буцімто на митецький вміст; у розмові, проте, назву скорочували до просто «Ями», обіцяючи радше брудоту та небезпеку. Тим-то вона, очевидячки, і вабила спраглих яскравого відпочинку.

Мар’ян, проте, обійшов тьмяно освітлений вхід і, кинувши оком на якийсь фургон на другім боці вулиці, пірнув до ледь помітної арки межи будинками. Дивна річ — лише крок від центру, і ти нібито опиняєшся в іншому часі: полущені стіни, непроникна темрява та люте котяче сичання з-під ніг. Насилу призвичаївшись до примарного світла, що сочилося з-поза гостроверхих дахів, Лука розгледів занедбаний дворик, над куцою площиною якого суворим підборіддям тяжіла балюстрада другого поверху. Краї дворика губилися в невидющій чорноті, тож розгледіти людей, що чекали в темряві, можна було, хіба наскочивши на котрогось із них.

— Тихо ви… — пробурчала темрява Климовим голосом. — Тупочете, як два слони.

— Що характерно, — єхидно докінчив Мар’ян.

— Тшш! — зашипів Фелікс. — Ставайте праворуч. Раптом що, Мар’яне, перекриватимеш йому відхід. Лука, не лізь під ноги. І ніхто не ворушіться. У нас є ще хвилин п’ятнадцять, потім заходить Шафраник із хлопцями, і починається забава.

— Яка забава? — не стримався Лука.

— Та цить! — шикнув Фелікс.

— Як то — цить? Чому ж це я навчуся в такий спосіб?

Фелікс пробурмотів щось несхвальне, але Мар’ян, нахилившись до Луки, пошепки розтлумачив:

— Поліція заходить з обшуком, підіймає ґвалт, наш клієнт видирається через чорних хід. А тут і ми з дружнім привітом.

Лука кивнув, хоча ніхто цього, певна річ, не побачив. Більше, аж до появи inferi, жоден з них не сказав ні слова. Лука не хотів більше відволікати колег, вони ж мовчали звично й зосереджено, побувавши в подібних засідках, очевидячки, неоднораз. Луці ж було цікаво і лячно, аж заходилося серце; згадавши, що на нього чекає нова зустріч з убивцею з Кутної, він відчув навіть відгомін тодішньої нудоти. Словом, чекати в засідці Луці не подобалось — причім, не подобалось дедалі більше. Час ішов, напруга росла, але нічого не відбувалося. Коли поряд із Лукою щось гучно клацнуло, він ледь не схопився за серце, лише за якусь мить усвідомивши, що то Мар’ян видобув зброю та пересмикнув затвор. Його рух повторили старші колеги — з клубу врешті долинули збурені голоси.

Наступні кілька хвилин Лука провів, йому здалося, навіть не дихаючи. Коли двері клубу нарешті відімкнулися, і то рвучко, навідмах, це принесло якесь ніби полегшення, а по тому — приголомшену гарячку. Задум магістратських ловців вдався, але не цілком. Явір Шацький — тепер Лука згадав, що бачив його на концертах та якихось ніби молодецьких мітингах — вискочив надвір, розхристаний і лютий, проте вискочив не один. Убивця тримав під лікоть молоду жінку із поглядом широким і нестямним, як то буває під дією дурману; навряд чи вона розуміла, що з нею діється. Хоча, може, воно й на краще: другою рукою Шацький притискав до її скроні цівку пістолета, намагаючись у такий спосіб вторгувати собі втечу.

Зашипівши крізь зуби, Фелікс виступив вперед.

— Кинь зброю! — виголосив він. — Це єдиний твій шанс забратися звідси живим!

Зненацька убивця розсміявся — смикано та штучно.

— Ми помремо разом, — сповістив він. — Я і моя солодка кицька.

Убивця мовби й не усвідомлював загрози, поводячись, наче блазень чи радше — навіженець. Лука замружився від мимовільної огиди і тоді нарешті згадав про ціль своєї тут присутності — роздивитися, як слід, магістратського клієнта. Заплющивши ліве око він побачив… та власне, нічого й не побачив спершу; лише, призвичаївшись, зрозумів — проти струменя світла з відкритих дверей бовваніє темна химера, в серці якої не світить ані іскринки, а обрис ледь ясніє, наче далека заграва.