Квестор опустив похмурий погляд у кавові надра. На очі йому впав сивий чубчик, і це було зворушливо і якось так… безпорадно, чи що.

— Моро, — стиха мовив він, не підводячи очей. — Не муч мене.

Вона гмукнула.

— Не буду. Якщо ти мені пообіцяєш…

Мора не встигла договорити, хоча Вітій і так зрозумів, про що мова. Адже не вперше вже вона просить його як не кинути, то бодай обмежити свої вечірні «запливи». Він здогадався, певна річ, от і зрадів, що вона не договорила. Причім, зрадів аж занадто, від чого навіть суворий проквестор, що якраз був відчинив двері до кабінету, дещо пригальмував.

— О, привіт, Юрчику! — підкинувся Вітій. — Будеш шоколадку?

Бідолашний Горган так і вкляк на порозі.

— Мені зайти пізніше?

— Та ні! — бадьоро виголосив квестор. — Заходь. Що там у тебе?

Юр глянув скоса на своє похмільне начальство, але вирішив не сперечатися. Виклав папку і спритненько вмостився у другому кріслі коло столу.

— Як ми й передбачали, — повідомив він. — Павліна Чарна добре знала покійника Шацького.

— Заручниця? — уточнила Мора.

Юр кивнув.

— Вона була його останньою пасією. Дівчина з багатої сім’ї — торгівля нерухомістю, фондові операції, тощо. Познайомилася з Шацьким у клубі; якийсь час він із нею зустрічався.

Вітій постукав пальцями по стільниці.

— Та-ак. Чи вона знала щось про Яворів клопіт з «умброю»?

Юр коротко знизав плечима.

— Мені вона цього не сказала.

— Тобі?! — ледь не вивалився з крісла Вітій. — З якого це дива ти вирішив її допитувати?

Проквестор зітхнув.

— Шафраник поводився неадекватно, не пускав до свідка нікого, вповноважених там чи ні. Клим не знав, що робити, і, як завжди в таких випадках, покликав мене.

— Це він перестарався, — насупився Вітій. — Однозначно. І як бідна дівчинка пережила твій візит?

— Погано, — зізнався Горган. — Кричала… ой, та ну. Другий раз нехай Мора з нею говорить.

Та глузливо пирхнула.

— А ти зразу не міг здогадатись, як вона на тебе відреагує?

Горган зиркнув спідлоба — холодно і непривітно, аж Мора здригнулась.

— Міг, — відказав той. — Але коли б я глянув на неї пізніше, уже б і сліду не лишилось.

— Сліду? — зацікавився квестор.

— Наслідки вживання «умбри», Вітію. Помірного, тож назавтра ніхто й не побачив би.

— Ага-а… — кивнув начальник. — Отже, знала…

— Імовірно, — погодився Горган. — Крім того, в її гнівних зойках мені почулося дещо нове. Вона стверджувала, що її коханий неодмінно повернеться по мою голову.

Мора та Вітій перезирнулися.

— Як це?

— Оце і я хотів би знати, — мовив проквестор. — Проте, як ви можете здогадатися, деталей я не почув.

Вітій замислено гмукнув.

— Ще щось?

— Все.

— Ну гаразд, — зітхнув Вітій. — Згадаєш щось, зразу мені кажи. А до Павліни тої більше не ходи, я тебе, як людину, прошу. Справді, нехай Мора поговорить, може, зойків буде менше, інформації — більше…

Горган кивнув, підводячись.

— З вашого дозволу. В мене скоро обхід.

— Давай, іди вже.

Грізний проквестор тихо зачинив за собою двері.

— І що ти про це думаєш? — спитав Вітій.

Мора насупилась.

— Про те, що Шацький повернеться? Маячня. Але не можна виключати, що в нього є спільники, які бажатимуть помсти. Хтось же підтримував його в міськраді? До того ж, якщо та дівчина і справді щось знає…

— Угу, — кивнув Вітій. — Я зателефоную Шафранику, нехай виставить за нею подвійну охорону. А коли ти до них зайдеш?

— Не сьогодні. Нехай дівчинка трохи вгамується після останніх відвідин. Мені потрібна спокійна розмова, а не черговий істеричний напад.

Вітій усміхнувся. І треба ж — цілком нормально, а не спроквола, як оце щойно.

— А як же ти даєш собі раду з тими психами, котрих ти так добре знаєш і любиш?

Мора нахилилася ближче.

— Ти знаєш, іноді шоколадка спроможна творити дива.

— Вірю, — розсміявся Вітій. — І, Мора… дякую.

Ех, зітхнула вона, дурко ти, дурко… І що з тобою робити, дурним та гордим?

Працювати під проводом Фелікса Луці несподівано припало до смаку. Другий проквестор називав такі походеньки серйозним лікарняним словом «обхід», але жодні службові обов’язки, очевидячки, не могли зіпсувати йому розваги. Саме так принаймні сприймалися чаювання у мистецьких кнайпах, відвідини виставок та неформальна штурханина у вестибюлях театрів і буфетах концертних залів. Усюди проноза Фелікс знаходив входи і виходи, всюди мав приятелів, котрі неминуче закликали його на чарочку та розмову про всілякий там символізм та поетику.

Того вечора Фелікс потішив молодого колегу відвідинами андеґраундного клубу «Прозак», де відбувалися дискусії на тему використання наркотичної символіки в драматургії; заради такої нагоди проквестор навіть змінив темні окуляри, призначені ховати червоне око, на скандально-бузкові, від чого митці миттєво вмлівали та визнавали гостя за свого. Що стосується дискусії, то з неї Лука мало що виніс, окрім чадного запаморочення.

— Здається, ваші підопічні цілком щасливі, хіба ні? — дивувався Лука, щойно вони виринули із задимленого, наче аварійна шахта, підвального клубу. — То чого ви їх пасете, коли все гаразд?

Фелікс, прокашлявшись та протерши окуляри, доброзичливо глипнув на супутника.

— Щасливі вони, хе! — усміхнувся проквестор. — Особливо, як наливають задурно… А ти про «умбру» чув?

Лука кивнув.

— Мар’ян казав. Це якийсь, е-е… стимулятор?

— Ну щось таке, — хитнув головою Фелікс. — Митецьке щастя минає надто швидко, а їм же для роботи потрібен перманентний кураж. От і знаходять собі всілякі, як ти кажеш, стимулятори. Талант чомусь погано сполучається з обачністю, і зрештою вони згорають, як суха трава… І добре ще, коли просто згорають. Якось був у нас один клієнт на зразок Шацького, тільки театральний критик. Мав особливий смак до молодих режисерів — чотирьох виїв, доки ми його не перестріли…

— Так ви їх захищаєте нібито?

— Чому нібито? Так і є. Inferi виглядаємо, стежимо, чи не набрався хто труйної «умбри»… Але мало нас, як на весь цей кагал, та й хіба їх, телепнів допильнуєш? Найгірше, звичайно, коли в місті всілякі творчі збіговиська починаються, до яких у нас мерія має велику та незбагненну любов. Метушня, купа народу приїжджого, митці веселі та безконтрольні… Одним словом, амінь.

Війнув холодний, уже по-справжньому осінній вітерець, і Лука щільніше загорнувся в куртку.

— Що, змерз? — співчутливо мовив старший.

Лука, звичайно ж, заперечив, хоча самого вже били дрижаки.

— Ну-ну, — глузливо заусміхався Фелікс. — А ти сам, часом, не митець? Може, малюєш нишком чи, не дай боже, пишеш вірші?

— Вишиваю бісером, — огризнувся Лука.

Фелікс тихо розсміявся.

— Оригінально. Знаєш що, ходім уже до контори. Зараз пізно, і клієнти наші, либонь, по теплих хатах розійшлися чи по клубах засіли до ранку. Однаково зараз нікого немає на вулицях, а скоро в Горгана чергування — нехай уже він їх і ловить.

Начальницький задум видавався на диво розважливим, тож Лука вирішив не сперечатися. Змерз — не змерз, але галасливі та діяльні митці його дещо втомили, тож хлопцеві хотілося бодай би півгодинки посидіти у блаженній тиші.

У конторі Магістрату, проте, шуканого Лука не дістав. Почалося з того, що до офіса вломився похмурий та страхолюдний Мар’ян: з подряпаним носом та вбраний у білий халат з величезною червоною плямою на грудях. Фелікс та Мора відірвались від суперечки над якимось мудрим фоліантом і звели однаково ошелешені погляди.

— Кого це ти? Або хто це тебе? — поцікавився проквестор без зайвої, втім, бентеги.

— Коти, — з огидою відказав Мар’ян, здираючи халат.

— Ти ж їх любиш ніби, — засумнівалася Мора. — І що за пляма? Притис кота до серця, аж той луснув?

Мар’ян гнівно пирхнув. Видно було, що жартувати він не має охоти.

— Феліксе, — заголосив він, — не посилайте мене більше зі швидкою! Я так далі не можу!