Меліса, його дружина… покійна дружина, в тому й уся біда. З того часу, як вона відійшла, Вітій розлюбив наради, а що довше він приховував своє потайне лихо, то тяжче йому ставало говорити з підлеглими, а проте прийнятного виходу і близько не прозирало.

Нині слід було вирішити нагальну проблему — що робити з «танцюристом». Тобто, що робити, якраз зрозуміло, інша річ — зовсім невідомо, як. Вітій вирішив не кликати всіх і кожного; для вирішення питання достатньо було двох заступників і Мори. Слід віддати їй належне, Магістрат давно б уже накрився, коли б не вона. І він, Вітій, накрився би в першу чергу.

— Будеш чаю? — мовила вона, пораючись коло чайника.

— А? Заварила свіжої цикути? Давай-давай, якраз на часі…

Мора насупилась.

— Вітію, припини. З таким ставленням ти себе в гріб зведеш без всякої допомоги з мого боку.

Вітій зітхнув. Справді, щось він розквасився. Не можна так.

Перебираючи папери, ввійшов насуплений Фелікс. Тяжко зітхнув і, всівшись, неуважно прихопив начальницьку чашку.

— А що, прикандичити його, та й крапка, — несподівано вирік заступник.

Вітій звів брови.

— Кого?

— Та будь-кого, — демократично дозволив Фелікс. — Горгана відправ, той і місця мокрого не лишить по нашій проблемі.

— Цього я й боюся, — хитнув головою квестор. — Ага, ось і він.

Юр мовчазним привидом просочився до нарадної. Сів, акуратно поклавши перед собою долоні.

— Ну що, Юрку, заб’єш для нас «танцюриста»?

Горган слухняно підвівся.

— То я пішов?

— Та сядь, — скривився Вітій. — Як ти собі це уявляєш? Зараза ж не просто популярний співак, він ще й до того ж лідер молодіжної партії в міській раді. В нього ж охорони, либонь, до біса, ще й зброя при собі.

— Не бачу проблеми, — одказав проквестор.

Фелікс тихо пирхнув.

— О! Я ж кажу!

— Ви що тут, змовились? — розлютився Вітій. — Тільки скандалу з міською радою нам бракує для повного щастя! До того ж, він потрібен мені живим.

Фелікс та Мора перезирнулися, навіть Горган лиховісно примружився. Добре, тепер ми почали думати…

— От скажи мені, сонце, — звернувся квестор до Мори, — з якого це дива людина молода й успішна, як не глянь, втрачає раптом життєві сили? Явір Шацький, відомий нам також як «танцюрист», ніколи не справляв на мене враження особи депресивної, схильної до всілякого там занепаду.

Мора поволі кивнула.

— Так… і не так. Ви знаєте, що потрібно, аби завоювати популярність? Він же викладався на сцені так, що його потім виносили… На минулорічному фестивалі, пам’ятаєте?

— Не те, щоб я ходив по вуличних фестивалях, — зневажливо мовив Фелікс, знаний у Магістраті сноб, — але нормальна людина себе до такого навряд чи доведе.

Горган значуще гмукнув.

— «Умбра»… — простогнала Мора. — Знову! От же ж холера…

Звісно, нема з чого тішитись. «Умбра» — це серйозно, це гірше навіть за дражливу міську раду. Цією гидотою труїлися молоді й багаті недоумки, які прагли всіляких там звершень. Адже в суміші з алкоголем, «умбра» вивільняла шалену енергію, необхідну якраз для залучення публічної підтримки. Єдине, чого недоумки не знали, це те, що «умбра» у великих кількостях виснажувала душу, перетворюючи своїх споживачів на передчасних клієнтів Магістрату. Недоумки не знали, певна річ, проте знали ті, хто продавав їм отруту. Мусили знати, отож чинили так цілком свідомо. Тому, власне, знайти джерело цього лиха було незмірно важливіше, аніж просто собі «прикандичити» танцюриста.

— Ми повинні взяти його без зайвого шуму… — замислено мовив Вітій. — Є ідеї?

— Глушник, — відказав кровожерний Юр.

Вітій пирхнув.

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Але я тебе зрозумів. Нехай Фелікс збирає команду.

Квестор кивнув.

— Ти теж поїдеш. Про всяк випадок.

Мар’ян, схоже, тішився роллю конферансьє. Радо зустрівши нового рекрута, він провів його ритуальним колом навкруг контори, гордо потицяв пальцем у лихі пики злочинців, що прикрашали стіни, і зрештою, глянувши критично, вирішив:

— Треба вибрати тобі робоче місце.

Трохи заморочений, Лука розгублено зиркнув на три вільні від приватних речей столи.

— Дивись, — звелів Мар’ян. — Вибрати є з чого. Тут, попід стіночкою, сиділа Гала. Вона повісилась. Поряд — Юлій, він застрелився. А тут, коло вікна — Марек. Він стрибнув із ратушної вежі.

Лука звів на того зневірений погляд. Жартує? Але Мар’ян був цілковито серйозний.

— Оце такі у вас… соціальні гарантії? — обережно поцікавився Лука.

Мар’ян пирхнув.

— Ні, ну гаразд, я трохи прибрехав. Юлій і Гала просто потрапили в засідку. Він загинув, а вона… гм, більше в нас не працює. Але про Марека — чиста правда. Мотив нез’ясований, але, швидше за все, його доконали звіти з формулярами — а вони в нас кого хоч до краю доведуть.

Фелікс, який сидів поблизу, гортаючи місячник «Дракув культурний», зиркнув несхвально.

— Базіка ти, Мар’яне.

— Ну, — погодився той. — А що ти хочеш? Кожен раз панахиду справляти? Так доста вже, ні?

Фелікс лише скорботно хитнув головою, не потішивши товариша відповіддю. Мар’ян зітхнув, нараз посумнішавши.

— Ти цеє… будь-який вибирай. Однаково тут не засидишся. Хіба речі покласти, ну і папери заповнити вряди-годи…

Лука присів за стіл коло вікна. Звідти, крізь пасма всюдисущого туману, виднілися вогкі схили покрівель і примарна дзвіниця при королівськім замку. Якраз в ту мить повз вікно поторохкала кінна коляска, довершивши ілюзію занурення в минувшину.

— Я, мабуть, лишусь тут, коли ніхто не проти.

Мар’ян кивнув.

— Гаразд, тільки не дуже там розсідайся. Зараз, трохи звечоріє, — він зловісно притишив голос, — і ми з тобою рушимо на лови.

Лука знехотя відвернувся від вікна.

— Зачекай, Мар’яне… Я одного не збагну — як це ви потенційних… гм, клієнтів визначаєте? На око, чи що?

Мар’ян блимнув здивовано і зненацька зареготав. На Луччин подив посміхнувся навіть суворий Фелікс.

— Так тобі Мора нічого не розказала? — відсміявшись, мовив «конферансьє». — Ні? Ну тоді чекай, зараз я тобі розповім про наше «око»…

І — всупереч власній обіцянці, крутнувся і підстрибом подався з кімнати.

— Я щось не те сказав? — розгублено спитав Лука у Фелікса.

Той глузливо зиркнув з-за свого культурницького часопису.

— Та все те. Мар’ян просто ніяк не натішиться, що в нас з’явився новенький, та ще й одного з ним віку. Обридли ми йому, похмурі старці… ось він і скаче, наче дурник на патичку.

Лука мимохіть усміхнувся — так несподівано сполучалась іронія та тепла прихильність у голосі другого проквестора. Ніхто не говорив так про нього, Луку, навіть батько. Надто ж батько, коли вже на те.

За кілька хвилин Мар’ян повернувся з невеличкою коробочкою в одній руці та пляшечкою — в другій. Гордо поклав усе це на стіл Луці і, поцупивши в сусідів крісло, урочисто всівся поряд.

— Мора ж сказала тобі, що ми називаємо аніму «вогником»?

Лука кивнув.

— Так от, така назва — не від нашої схильності до недолугих жартів. А від того, що так воно і є.

«Вогник» можна побачити. Застосовуючи спеціальний, ось, для цього реквізит.

Мар’ян розкрив коробочку, і Лука побачив, що там — звичайнісінький кейс для контактних лінз. Білявий, проте, хитро всміхнувся і відкрив його щедрим жестом балаганного чаклуна. Лінза там була одна, але… але чомусь червона, наче зерня граната. Пригадавши багряний відсвіт Горганового ока, Лука похмуро пирхнув.

— Вбирай! — звелів Мар’ян. — Зараз сам все побачиш!

Лука ніяково покрутив коробочку в руках. Користуватися лінзами йому раніше якось не випадало.

— Дзеркала в тебе нема?

Лука стенув плечима. Хто ж знав, що, йдучи працювати убивцею, слід неодмінно брати з собою люстерко? Причепуритися, ідучи на лови — і нехай упирі луснуть від ляку? Тим часом Фелікс, не відриваючись від читання, відкрив шухляду в своєму столі і жбурнув Мар’янові маленьке дзеркальце. Той зграбно впіймав його і передав новобранцю.