— На ось. Значить так, береш лінзу на вказівний палець, середнім відтягаєш повіку правого ока…

Ох і намучився ж Лука, намагаючись запхнути в око сторонній предмет! Ллючи сльози, він, однак, не здавався, не бажаючи явити новим колегам власну безпорадність. Коли ж лінза нарешті стала як слід, Луччине око і без того мало шуканий червоний відтінок.

Спершу він нічого не зрозумів. Світ мигнув рожевим і млосно поплив перед очима.

— Ти друге око закрий, — порадив Мар’ян.

Вчинивши так, Лука ледь не охнув. Кімната воднораз пірнула в червоні сутінки, неначе на зорі буремного дня. Обриси предметів поблякли, а людські постаті взялися темним куривом, крізь яке прозирали ясні мерехтливі жаринки. Феліксів «вогник» горів рівно і тихо, а Мар’янів — танцював, наче багаття на вітрі.

Лука розплющив друге око — світ знову надбав звичного виду, хіба лишився ледь рожевий на колір. Смикнувся при скроні біль, сповістивши Луці про те, що нова робота означає також і нові професійні ризики.

Аж тут рипнули двері, й до кімнати ввійшли двоє — Горган і незнайомий Луці чоловік. Попри бесіду з Морою, хлопець так і не зміг позбутися неприязні до першого проквестора, тож зараз, корячись мимовільній підозрі, він знову заплющив ліве око. Вогонь у серці Луччиного ненависника горів ясно і гостро, немов холодна зірка… Блимнувши, Лука побачив, що той пильно дивиться на нього, і від того погляду хлопцеві аж морозом сипнуло по шкірі — лихий і незворушний, наче хижий птах, проквестор викликав незборну бентегу, причину якої Лука тут-таки пообіцяв собі дослідити.

Тим часом другий чоловік рушив до них із Мар’яном. Був то середнього віку дядько у картатім піджаку та круглих окулярах. Русяве волосся його, немовби від постійного стикання зі зловісними таємницями, стовбурчилося в різні боки. В руках він тримав порепану чорну папку.

— Це, значить, ти — новенький? Оце, значить, тільки зайшов, і вже лінзи потягнув, не спитавшись?

— Климе, не бурчи! Це я їх взяв, — зізнався Мар’ян.

Чоловік зиркнув осудливо.

— Ти, ну звісно, як я не здогадався. Поцупив. Формуляра не підписавши. Що характерно.

Тоді глянув на Луку, примружився через глянець окуляра.

— Ти, хлопче, відразу собі затям: головне — звітність. Деяким тут — аби постріляти на дурняк та дівок, як смеркне, полякати… Це, прошу відзначити, категорично неправильний підхід до справи.

Дядько насупився і простягнув Луці папірчик з папки.

— Підпиши. Отут і тут.

Лука підписав, де веліли, намагаючись не зважати на Мар’яна, який корчив кумедні пики в Клима за спиною. Фелікс, однак, глянувши на того, з тужливим зітханням відклав свій часопис.

— То що, Климе? Що сказав Шафраник?

— Що-що, — буркнув той, акуратно вкладаючи папірця з підписами до папки. — «Ідіть до сраки», сказав. Що характерно.

Лука аж очі вилупив від несподіванки. Клим зиркнув зверхньо.

— Та це спершу, — продовжив він. — Потім погодився, звичайно. Сьогодні о першій. В «Оркестровій ямі».

— В «Ямі»?! — з огидою мовив Фелікс. — У цьому вертепі? Який несмак, чесне слово…

Клим знизав плечима.

— Ну, ми ж туди не на танці йдемо, ногами дриґати. Інакше би шеф Горгана не споряджав.

Фелікс тяжко зітхнув.

— Отож-бо й воно… Ну, ходи.

Підвівшись, він взяв Клима під лікоть і рушив до виходу. На півдорозі обернувся і мовив до Мар’яна:

— Ти чув? Будьте на зв’язку.

Той поважно кивнув.

— Про що це вони? — не витримав Лука. — Що тут діється?

— Та нічого, — гордо усміхнувся той, — нормальна робота. Ти побачиш… Я так думаю, ми обоє з тобою дещо сьогодні побачимо. О першій. Ну а тим часом пішли погуляємо. Треба обновити твоє «око».

Лука кивнув, підводячись. Його трохи повело вбік від незвичної перспективи, але він зразу ж і виструнчився, розуміючи, що з «оком» треба якось жити. Хоча б до того моменту, коли доведеться знімати кляту лінзу — операція, про яку наразі думати не хотілося.

День видався складним; початок осені разом із перелітним студентством та засмаглими туристами щоразу приносив до міста нові нагоди та нові негаразди. Було складно і, менше з тим, цікаво. Правду каже чарівна Мора, мотивація — могутня сила, а його мотивація віднедавна не має собі рівні. Дарма, що провадити справу стає дедалі тяжче, дарма, що скорбота його ще не вичерпана… Ні, свою долю він не проміняв би на жодну іншу.

Нехай навіть вона передбачає марудний клопіт та головний біль. Як оце зараз.

Гість — кремезний, наче ведмідь, і такий же незграбний у своїй дорогій парі із блискітками запонок у манжетах (хто лише його надоумив?!) дивився невдоволено і трохи бентежно.

— Уклепався ваш протеже, Наглядачу. Казав я вам, зиску з нього жодного, а біди — не розгребеш.

— Та ну, Меценате, — всміхнувся Наглядач. — Так уже і жодного зиску?

— Та перепала дещиця, — вищирився гість.

— Авжеж…

Господар ковзнув неуважним поглядом по темних панелях шляхетного дерева.

— До того ж, — повагом мовив він, — я ще маю щодо нього деякі плани.

Відвідувач дратівливо ворухнувся у своєму кріслі.

— Ці мені ваші плани… Хіба не розумієте, що він може розповісти, потрапивши до рук Магістрату?

— Не думаю, що до того дійде, — примарно посміхнувся господар.

Гість стенув плечима, кинув невдоволено:

— Сподіваюсь, ви знаєте, що робите. Але з Магістратом треба вже щось вирішувати. Вони мені заважають.

Наглядач зупинив погляд на сповитому сутінками портреті на протилежній стіні. Миловида жінка в жалобному вбранні — скорботна й бездоганна…

— Ви навіть не уявляєте собі, — відказав Наглядач з раптовою наснагою, — як давно я мрію про це. Магістратові настане край, друже мій. Не сьогодні — так завтра. Не поспішайте. Не псуйте мені задоволення.

Мар’ян зупинився на Ринковій площі, нерішуче роззираючись.

Вечори стояли ще достатньо теплі, і хідники довкіл майдану були загачені столиками вуличних кав’ярень, за котрими туристи та інші нероби збавляли час у затишнім сяйві свічок. Вуличні музики грали на скрипках та кришталевих келихах, а мандрівне студентство, розсівшись просто на бруківці, медитувало під ритми тимпанів. Звичайний, знайомий Луці з дитинства, галас та юрмління здавалися нині притлумленими, ніби червона лінза змінила йому не лише бачення, але й слух, змусивши звуки пульсувати разом з багряним відсвітом сердець.

Луці здавалося, ніби він зазирає людям під шкіру, і від цієї несподіваної інтимності його трохи не млоїло.

Новий колега зиркнув на нього спочутливо.

— Зараз, чекай… От ніяк не можу вирішити, куди б це податися, — пожалівся він. — «Під золотим бараном» сьогодні презентація, «Під ящерами» — поетичний турнір…

Лука вражено блимнув.

— Поетичний турнір межи упирями?

— Упирями? A-а, це ти про inferi? Нормально, щось в цьому є… Тільки не так зразу. Просто на таких імпрезах збирається повно всякого творчого люду, серед котрих — як це Мора каже? — наша група ризику. Ну ти розумієш, з нетривкою психікою. Ми їх реєструємо, аби не проґавити потім. Раптом що.

— А як це ви їм діагноз ставите? Знов — на око?

— Ага… — усміхнувся Мар’ян. — Ходімо, мабуть, до наших поетів — там більше шансів щось таке перестріти. Ти як ставишся до поганих віршів? Переживеш? Фелікс туди не ходить, бо казиться так, що ледве дише…

— А що, неодмінно мусять бути погані?

Мар’ян гмукнув саркастично.

— Та тут така річ… Добрі читають в інших місцях. Але там все гаразд, здебільшого. Не тому, що таланту більше, а тому, що, як би це… більше визнання.

Лука кивнув. Це було йому рідне й знайоме: тато його часто лаяв критиків — катів-нелюдів без всякого розуміння, які не спішили визнавати його творчі здобутки.

— То ходім. Думаю, що переживу… Мені вже ніби не вперше.

Мар’ян кивнув і, обминувши ратушу, хлопці рушили до «Ящерів», півпідвального клубу, що принаджував публіку митецькими забавами для широкого загалу. В поетичнім турнірі, зокрема, міг взяти участь кожен охочий, подавши своє творіння на розгляд знуджених суддів та щедрих на оплески пияків-шанувальників.