СЕРХІО ВІГЛІОНЕ ЗУСТРІНЕ ВАНТАЖ У БУХТІ 40 КМ ПН ЗХ ВІД ЛА-ПАС ПД КАЛІФОРНІЯ МЕКС ТА 3 КМ ПД ВІД САН-ХУАН-ДЕ-ЛА-КОСТА КООРДИНАТИ 24 19 31 ПН Ш 110 39 20 ЗХ Д.

Автор листа повідомляв координати місця висадки: «Серхіо Вігліоне зустріне вантаж у бухті за 40 км на північний захід від міста Ла-Пас, штат Південна Каліфорнія, Мексика, та за 3 км на південь від містечка Сан-Хуан-де-ла-Коста…» Я відкрив Google Maps, увів у рядок пошуку координати, й програма перекинула мене в описану в повідомленні точку: на екрані з’явився супутниковий знімок безіменної бухти, вздовж якої тягнулося мексиканське федеральне шосе № 1.

РОЗРАХУНКОВИЙ ЧАС ПРИБУТТЯ КАТЕРА ДО БУХТИ НЕ РАНІШЕ 11;30PM MST СУБ 30 ТРАВНЯ. ДАЛІ ТОВАР ПЕРЕПРАВЛЯЮТЬ ДО США…

Ось тут я зупинився — в голові щось клацнуло. За допомогою Google я дізнався, що MST — це скорочення від Mountain Standard Time, Стандартний гірський час. Цей часовий пояс простягався через Західну Канаду, центральну частину США, північ Мексики та південь Каліфорнійського півострова. Та поза тим, щось було не так. «Розрахунковий час прибуття катера — не раніше 11:30 p.m. MST…» Я звернув увагу на те, чому 11:30 написано через крапку з комою? Чому не через крапку чи двокрапку? Це здавалося важливим, але я не розумів чому. Попри каламуть, що нуртувала в грудях, сон напосідав на мене, заплутував думки. Я вдруге з силою натиснув на очі. А тоді зручніше вмостився на ліжку: підклав під голову подушку та випростав ноги. Ноут стояв поряд. Теодорове ліжко виявилося закоротким, але я не зважав.

Чому через крапку з комою?

Я повернувся на бік і підклав руку під голову. Так було краще видно екран ноутбука. Нервозність накривала хвилями, то наростаючи та підпираючи під горло, то опадаючи. У ті миті, коли розгубленість відступала, я намагався зосередитися на продовженні роботи з листом, але мені не вдавалося. Погляд раз у раз упирався в Михалича. Плюшевий коала сидів біля подушки, за лічені сантиметри від мого носа. Я пригадав, як колись по National Geograрhic чув, що окремі коали сплять по двадцять дві години на добу. А може, там ішлося про панд. Ні, схоже, таки про коал.

Двадцять дві години, чорт забирай.

Я сонно кліпнув. Потім знову позіхнув. Потім іще раз кліпнув, значно важче — так, наче занурив голову у свіжий мед. «Я якийсь довбаний антикоала, — пропливло в голові. Сонливість затирала сум’яття. Повіки самі по собі опустилися втретє. — Слово честі, я сплю дві години з двадцяти чотирьох. Я до смерті втомлений, невиспаний антикоала… чи антипанда…» Сил на те, щоб підняти повіки, не стало. Чорнота огорнула мене, і я, підтягнувши ноги до живота, провалився в сон.

Я розплющив очі, коли мобільний телефон припинив деренчати. Зморгнув, потер повіки пальцями й потягнувся по Samsung. Годинник на екрані показував 15:06.

— Чорт…

Я проспав на Теодоровому ліжку чотири години. Ліве стегно затерпло й поколювало. У бік упирався ноутбук. Щоб випадково не скинути, я поставив його на підлогу, а тоді згадав, що робив перед тим, як заснути. E-mail, Таярані, наркотики. Паскудство! Серце неначе рукою зчавило. Я зрозумів, що це був не сон.

Перед тим як подивитися, хто телефонував, я прислухався. У квартирі запала підозріла тиша.

— Тео?

Без відповіді.

— Тео!

З великої кімнати долинув тупіт. За секунду з коридора вистромилася русява голівка Теодора.

— Що?

— Ти як? — позіхнув. — Не голодний?

— Ні.

— А що робиш?

— Граюся.

— Добре.

«Добре, що ти достатньо дорослий, щоб, залишившись без нагляду на чотири години, не спалити квартиру».

Я чекав, що малий піде, проте голова стриміла на місці.

— Коли ми підемо на батут?

Який, у дідька, батут? Пальці несамохіть потягнулися до спини. Все тіло пронизувало хворобливе відчуття ломоти. Мене млоїло від самої згадки про лист. Я вагався, не знаючи, як на нього реагувати. І ніби цього всього було замало, ввечері на мене чекало водійське крісло Nissan Almera та кілька годин катання нічним містом.

Я погамував слабкий стогін:

— Одягайся, — я тицьнув на шафу в кутку навпроти ліжка. — Вирушаємо, як тільки будеш готовий.

— Ура-а-а! — Теодор увірвався в кімнату та розчахнув важкі дверцята шафи. — А що вдягати?

Я задер голову й визирнув у вікно. Хмар поменшало, але навряд чи повітря встигло прогрітися.

— Бери джинси на підтяжках, футболку й светр. Светр можеш вибрати сам. Ти вже дорослий.

— З «Тачками»?

— Ага. Тільки якщо він чистий.

Тео занурився в недбало накидану купу одягу, шукаючи червоний светр із «Тачками», а я провів пальцем по екрану смартфона. Лоб наморщився: телефонувала Єва. Дивно. Вона телефонує вдень лише тоді, як щось трапляється. Для того щоб вона зателефонувала сьогодні, тобто після вранішнього інциденту, мусило статися щось справді серйозне, щонайменше землетрус якийсь. Я натиснув на «Виклик» і відкинувся на подушку.

— Алло! — відгукнулася дружина.

— Телефонувала?

— Так, — невелика пауза. — Я тебе розбудила?

Голос був на диво спокійним. Примирливим навіть. «Хоча ні, — проскочило в голові. — Не те». Щось більше. Її голос здавався злегка наелектризованим і водночас… ласкавим.

Ласкавим?

— Так, я заспав.

— Пробач.

— Нічого, я однаково мав уставати. Поведу малого до фонтанів. Що хотіла?

Останнє запитання прозвучало грубо, тож зазвичай Єва огризнулася б. Я чекав, що вона от-от виплюне щось образливе у відповідь, але, на диво, тон дружини не змінився.

— Ти сьогодні ввечері таксуєш?

Урешті я збагнув, що вона має намір щось просити.

— Так. Ти ж знаєш.

Пауза.

— Я не встигну повернутися до вечора, пробач, — Єва стихла, я теж не поспішав озиватись, і тоді дружина спробувала виправдатись: — У нас завал, замовлено всі номери, в бенкетній залі святкують день народження. Щойно зателефонував депутат облради та забронював на десяту вечора велику сауну. Я мушу бути тут. Я не зможу повернутись о восьмій.

— Коли зможеш приїхати?

Чверть хвилини зі смартфона не долинало ні звуку. Я поглянув на екран, щоб переконатися, що зв’язок не перервано.

— Боюсь, я не звільнюся раніше як опівночі.

Тобто вона з’явиться вдома о другій ночі.

— Не проблема, — відрубав я.

Я чекав, що Єва говоритиме далі. Мало бути щось іще. Те, що вона допізна затримається на роботі, не могло стати причиною солодкуватості та ще чогось дуже незвичного (благання?..) в голосі. Вона знала, що мене не доведеться вмовляти залишитися з Тео, — мені не вперше, не звикати, — а тому я очікував, що вона театрально прокашляється й почне наступну фразу: «Я ще хочу попросити тебе…» Проте Єва нічого не попросила.

— Дякую, — сказала вона. — То ти не поїдеш?

Я не міг не поїхати, і їй це відомо. Ми пропускали четвертий платіж.

— Візьму Тео із собою.

— Добре. Поцілуй його за мене.

Я відшукав очима сина. Тео відкопав потрібний светр, але, витягаючи його, вивалив увесь уміст полиці на підлогу й тепер стояв посеред колготок, футболок, трусів і шортів, думаючи, як усе це різнокольорове щастя заштовхати назад до шафи. Я перевів погляд із купи одягу на ноутбук, що лежав на підлозі біля ліжка.

— Слухай, почекай… Вибач за те, що сталося вранці. Я не хотів спізнюватись.

— Все гаразд, Мироне. Будь ласка, не зачіпаймо цього.

— Як знаєш, — я помовчав, секунду вагаючись, чи продовжувати, адже затіяв розмову зовсім не для того, щоб просити вибачення. Спричинене останніми подіями збентеження підхльоскувало мене. — Але якщо знайдеш хвилинку, я все-таки волів би дещо уточнити.

Єва голосно видихнула. То було непросте, перенасичене емоціями зітхання. Воно означало щось на кшталт «я не бажаю витрачати час на дурниці, але, оскільки ти з розумінням поставився до моєї затримки у “Чорній перлині”, о’кей, я готова тебе вислухати».

— Зранку я затримався тому, що посеред вулиці мене перестріли двоє людей, — я зробив паузу, чекаючи, що Єва поцікавиться тими людьми. Втім, дружина не озивалася. — Я не знав їх, зате вони знали мене. Точніше, вони дізналися про мене нещодавно, бо їм із мого мейла надійшов лист. Попередження. Лист надіслали минулої середи, 27 травня, от тільки я його не писав. Розумієш?