Того дня, коли Сашко Бонка впродовж однієї хвилини втратив свідомість, передній зуб і віру в мене, все починалося так само, і ніщо не віщувало біди. Ми з Бонкою та Цезарем навчалися в першу зміну і щойно вийшли зі школи. Бігудяй навчався в другу і якраз сунув на уроки. Руки — в кишенях, голова втиснута між пліч, на вухах — велетенські навушники. Ми розминулися на шкільному ґанку. Я чув, як під амбушюрами оглушливо реве музика, а тому, ще не діставшись дороги, розвернувся й щось прокричав йому навздогін. Не пам’ятаю, що саме. Здається, одне з його прізвиськ. Можливо, Кошлатий Помідор із навмисно пропущеним «ом» у другому слові. Можливо, щось іще про його розумові здібності. Яка різниця? Важливо те, що Бігудяй, крутнувшись, вихором злетів зі шкільного ґанку та погнався за нами.

Я примудрився втиснути свої слова у проміжок між піснями.

Якби по справедливості, то й відгрібати мав би я. Але життя — несправедлива штука. Так сталося, що серед нас трьох — Бонки, Цезаря й мене — найповільніше бігав Бонка. Ми з Цезарем утекли, Бонка — ні. Бігудяй нагнав його за будівлею Управління лісового господарства, притиснув до паркана й почав забивати на смерть. Бонку врятували двоє жінок, що вискочили з Управління та відтягли переростка.

У ту мить, коли я розчепив пальці й підібраний із дороги уламок асфальту полетів у пітьму, в голові спалахнула думка про те, наскільки мізерною була ймовірність того, що, прогорланивши кілька коротких слів, я втраплю точно в паузу поміж піснями. Бігудяй слухав блек-метал, причому якийсь цілковито дикий, бридкий і моторошний норвезький метал, бо навіть Бонка та Цезар, фанатичні металюги, не сприймали ту ошаленілу суміш молотіння й вереску. Диск містив півтора десятка композицій, кожна з яких була божевільною какофонією, крізь яку навряд чи вдалося б розчути навіть гарматний постріл (колись ми з Ромичем натрапили на речі Бігудяя в роздягалці й, поки їхній власник вистукував баскетбольним м’ячем у спортзалі, прокрутили кілька пісень), але попри це мені пощастило втрапити у довбаний трисекундний проміжок між ними.

Можливо, якби шматок асфальту пролетів повз, усе обійшлося б. Бритоголовий викликав би інше таксі, довів би себе до кондиції в «Магнаті», а на ранок забув би про мене і про все, що сталося вночі. Але я влучив. Чорт забирай, ти завжди влучаєш, коли найменше потрібно! Я жбурнув з усієї сили та поцілив просто в його поганий рот. Неначе у сповільненій зйомці, уламок асфальту відскочив від лиця, і я побачив, як із розтовчених губів на зуби, в рот і на підборіддя потекла кров. Чоловік похитнувся, встояв на ногах, а потім, схоже, не вірячи, що таке могло трапитися із ним, зайшовся високим верескливим голосом:

— Бля-а-а-а! А-а-а-а! А-а-а-а! Бля-а-а-а! А-а-а…

Я повернувся до машини, сів за кермо, захряснув дверцята й поїхав додому.

У п’ятницю вранці я відвів Теодора до дитсадка, після чого засів за переклад. Єва, збираючись на роботу, виглядала невиспаною, та звичної наїжаченості не відчувалось. Дружина здавалася пригніченою. Я намагався піймати її погляд, але вона відверталася, ховаючи дивно застиглі й потемнілі очі.

— У тебе все гаразд? — спитав я, поки вона вдягалася. — Ти якась сумна.

— Прийшов лист від банку.

Я бачив конверт на трельяжі в нашій спальні. Здогадувався, що в ньому, й тому не розпечатував — щоб зайвий раз не псувати собі настрій.

— Це який за рахунком? Третій?

— Четвертий, — поправила дружина, — один я порвала.

Вона говорила так, наче перебрала заспокійливого. Або як пацієнтка, яка не відійшла від наркозу. Це насторожувало. Єва могла реготати до сліз, могла кричати на мене так, що шия та груди ставали фіолетово-багряними від крові, втім, ніколи не впадала в меланхолію. Я відставив ноут, вийшов у коридор — Єва поправляла зачіску перед трюмо — зупинився позад неї.

— У тебе справді все добре? — запитання, звісно, ідіотське. Дружина відклала щітку для волосся та зустрілася зі мною поглядом у дзеркальному відображенні, проте не зронила ні слова. Я почав запевняти: — Ми обов’язково впораємось. Ми все подолаємо, — і подумав, чи не обійняти її, але стримався. Боявся, що вона не відповість. — Ти коли повертаєшся сьогодні?

— Думаю, о сьомій звільнюся, — Єва відступила від дзеркала й почала взуватись. — Завтра в «Перлині» весілля, хочу виспатись.

— Давай погуляємо ввечері.

— У тебе ж робота, ні?

— Зміна на 23:00. Ми можемо залишити Тео в мами й повечеряти в New York Street Pizza. Або просто побродити парком.

Дружина знову випросталася навпроти трюмо, механічно розрівняла складки на одязі. Хвилину помовчала, дивилася кудись повз своє відображення, а тоді похитала головою.

Я знизав плечима, побажав їй гарного дня й повернувся до роботи.

Чи то пак повернувся до ноута, бо робота не йшла. Замість перекладати я відкрив Facebook і на годину залип у новинах. Якоїсь миті мій погляд вихопив нову фотографію Павла Новака. Пашка сидів у скай-барі, що займає два горішні поверхи «Манхеттен Сіті Холу», обнявшись за плечі з двома однокласниками. Щось неспокійне й слизьке, наче змія, заворушись у мене в животі. Погляд ковзнув по даті завантаження фотографії: середа, 3 червня.

— А як же дружина? — промимрив я. — Залишилась сама в Києві?

Після закінчення Національної академії внутрішніх справ Новак влаштувався слідчим у київську міліцію. Невдовзі вони з Євою розбіглися, але коли саме — не знаю. Єва дуже неохоче згадувала Пашку Новака в розмовах зі мною. Складалося враження, ніби щоразу, коли я просив її розповісти про Київ, Єві доводилося лізти по спогади до непрозорої банки, наповненої павуками. Я дізнався про те, що Пашка і Єва більше не зустрічаються, лише тоді, коли Павло Новак одружився з дев’ятнадцятирічною Іриною Кучеренко, донькою Анатолія Кучеренка, тодішнього начальника Головного управління МВС України в Київській області. Новак не афішував одруження, зате його дружина не обмежувала себе й упродовж півроку після весілля щотижня викладала у соцмережах знімки з вінчання, банкету та медового місяця. (До слова, одруження виявилося напрочуд вдалим. Через сім років, навесні 2015-го, тридцятирічний Павло Новак отримав позачергове звання підполковника й очолив Управління боротьби з організованою злочинністю в ГУМВС України в Київській області.)

«Що він робить у Рівному? Захотів провідати друзів? Посеред тижня?»

Від роздумів мене відволікло пілікання мобільного телефона. На екрані висвітилося «Бос Оптимальне», і я миттю забув про Новака. «Паскудство», — під ложечкою неприємно засмоктало.

— Алло!

— Мироне, привіт.

Обов’язки директора рівненського відділу служби таксі «Оптимальне» виконував афганець Юлій Фейгін, п’ятдесятисемирічний простакуватий мужик із м’ясистим обличчям і схожим на бочку тулубом. Наполовину білорус. Фейгін страждав на хронічне безсоння та гіпертонію, а ще ненавидів формальності, наказуючи всім, незалежно від різниці у віці, звертатись до нього на «ти». Втім, останнє не заважало йому підтримувати серед водіїв і диспетчерів майже армійську дисципліну. Фейгін не чіплявся за роботу, мабуть, саме тому київські боси його цінували.

— Вітаю.

— Ти їздив учора.

Це не було запитання, та я однаково відповів:

— Так.

— Розказуй, що там за каша заварилася зі здолбунівським пасажиром.

— Та нічого особливого, — обережно почав я, — чувак злетів з котушок, довелося висадити. А в чому проблема?

— Чувак — це пасажир?

— Так.

— Де ти його висадив?

— На Чорновола, — я вирішив говорити правду, — зразу за трасою, через кілометр від «Комфорт Хаусу»[35], — і повторив: — А в чому проблема?

— Проблема в тому, що брат цього, як ти кажеш, чувака виявився прокурором Здолбунівського району, і у мене зараз вимагають твої яйця, бажано запечені та нафаршировані свіжою зеленню.

Я ледве стримався, щоб не вилаятися. Гіршого годі було сподіватися.