— Я знаю правила. Наші правила дозволяють відмовити клієнту, якщо він п’яний. Я можу не пустити пасажира в салон, якщо він такий налиганий, що…

— Але ж ти пустив його в салон! — підвищив голос Фейгін.

— Я думав, що довезу його без пригод. Він почав неадекватно поводитися в дорозі.

— Що він робив?

— Він був п’яний і поводився непристойно. Він лаявся.

— Ти кидав у нього каменем? — пауза. — Мироне?

Я мовчав секунд із десять перед тим, як зронити:

— Ні.

Зі слухавки долинуло полегшене зітхання.

— Слава Богу! Це дуже важливо, Мироне. Бо цей придурок стверджує, начебто ти…

— Я кинув у нього шматком асфальту, підібраним на дорозі. То був не камінь. То був асфальт, і я влучив просто в його смердючого рота. Я не хотів. Я думав налякати його… ну, як собаку.

— Блядь.

— Пробач.

Ще одне зітхання, тепер уже інше. Зовсім не таке зітхання.

— Ні, це ти мені пробач, — голос став холодним і відстороненим. — Сподіваюся, ти розумієш, що так краще для тебе.

— Як краще для мене?

— Ти працював нелегально. Вважай, що ми незнайомі.

— Але… — я не знаходив слів, чув лише, як непристойно голосно бухкає серце і як від того трясеться рука, що притискає телефон до вуха. Тільки не зараз. Не так. Це не може відбуватися зі мною. — Ти мене звільняєш?

— Так, чорт забирай, я тебе звільняю! — гарикнув Юлій Фейгін. — А що ти хотів? Щоб я нагородив тебе медаллю? Ти маєш подякувати, що я не видав їм твоєї задниці. Навіть без тебе в офісі все ще плаває по коліно лайна, яке я мушу розгрібати!

— Юлію, дозволь мені пояснити.

— Припини! Ти міг не взяти його, міг висадити на першому світлофорі в Рівному, але, Господи Боже, кидатися каменем… Що на тебе найшло, хлопче? — афганець обурено крекнув і закінчив уже спокійніше: — У тебе є основна робота, тому, думаю, це найкращий варіант. Це все, що я можу зробити. Прощавай, Мироне.

І смартфон затих.

Густий, наче смола, розпач просочився в усі мої пори. Він тиснув і душив, я почувався так, ніби потрапив на планету зі значно більшою за земну силою тяжіння. Про переклад можна було забути. Майже годину після розмови з афганцем я намагався читати. «Розкажи все» Чака Поланіка. Зазвичай читання заспокоювало, давало змогу відволіктися. На лихо, головному героєві книжки — Вебстеру Карлтону Вестворду ІІІ — щастило як мені, тобто як потопельнику, тож зрештою я відклав роман — через нього ставало тільки гірше — і почав вигадувати, як учинити далі.

О першій я примусив себе поїсти та скинув гнітюче заціпеніння. Став переконувати себе, що нічого невиправного не трапилося. «Оптимальне» — не єдина служба в Рівному. Я особисто знайомий з Іллею Гармашем, директором місцевого «Пілота». Гармаш сам починав таксистом, пройшов увесь шлях від водія до директора й загалом був непоганим хлопцем. Ще до того, як він очолив «Пілот», ми з ним часто перетиналися. Я знав, що в «Пілоті» менші тарифи і що служба забирає більший відсоток із кожного замовлення, але вибирати не доводилось.

Відшукав у контактах телефон Іллі та натиснув «Виклик». Гармаш відповів через кілька секунд:

— Мироне, привіт.

Поки йшли гудки, я відчував неприємне поколювання внизу живота, побоюючись, що Ілля забув мене, що мені доведеться пояснювати, хто я такий, після чого прохання взяти на роботу звучатиме геть тупо. Востаннє ми бачилися рік тому. Все склалося інакше. Я не встиг розтулити рота, як Ілля привітався зі мною, от тільки спокійніше від того не стало. Навпаки — хтось мовби підпалив мої нервові закінчення. Складалося враження, нібито Гармаш передбачав, що я телефонуватиму.

— Ти як чекав мого дзвінка, — награно бадьорим тоном проказав я.

— Чекав, — зізнався Гармаш.

Холодок із живота поліз у груди.

— Тебе вже поінформували?

— Трохи. Сказали, що тебе турнули з «Оптимального», й, у принципі, все. Ну, це так, чутки, дійшли сьогодні. А поза тим… є люди, які дуже стараються, щоб тебе не взяли в жодну іншу службу.

— Я мушу таксувати. Без коліс не витягну.

— А мені, от не повіриш, якраз треба водії. Але я не візьму тебе, Мироне. Не зараз.

— Хріново, — мені не вдалося приховати розчарування, — гадав, ти виручиш.

— Слухай, Мироне, я на твоєму боці. Справді. Але тобі треба зробити паузу. Не знаю, що ти накоїв, але рейвах зчинили крий Боже. Я заберу тебе… щойно все вляжеться.

— Як довго мені чекати?

— Хтозна. Місяць, два, а то й півроку. Залежно від того, скільки й кому ти залив сала за шкуру.

Я подумав про Єву, про Тео, про Блакитного Монстра.

— Я не можу. Мені потрібні гроші.

— А кому вони не потрібні? — я відчував, що розмова починає набридати Гармашу. — Послухай мене: заляж на дно, перечекай. На цей час я тобі нічим не допоможу.

Мені було невідомо, що саме Іллі Гармашеві розповіли про вчорашній інцидент, тож я не міг визначити, чи говорить він правду, чи кривить душею, намагаючись пом’якшити відмову. Направду я й не хотів визначати. Моя кар’єра таксиста завершилася.

— Добре, — прохрипів я.

— Не розкисай.

За годину зателефонувала Єва.

— Зайди у «ВКонтакт», — її голос здавався мертвим і крихким, наче пінопласт.

Я відразу збагнув: щось сталося.

— Що там?

— Зайди на свою сторінку, я дещо скинула.

Схлипування. Чи мені вчулося?

— О’кей, зараз.

Єва плакала дуже рідко. Не через черствість, адже загалом дружина не цуралась яскравих емоцій. Просто вона ніколи не плакала при мені. Лиш одного разу я побачив Євині сльози: восени 2005-го у заповненому диханням сплячих студентів гуртожитку Острозької академії, незадовго до того, як, утомившись від сірості Острога, вона драпонула до Києва. Тож я спершу переконав себе, що помилився. Коли почулося вдруге, вирішив, що Єва поспішала, захекалась і тому тепер розмовляє зривисто. За третім разом я більше не міг себе обманювати: дружина говорила, тлумлячи в підгорлі плач.

Я підняв екран, почекав, доки ноутбук прокинеться, розгорнув браузер і зайшов на свою сторінку у «ВКонтакті». Навпроти напису «Мої повідомлення» висіла жирна синя двійка, сповіщаючи про два нові приватні повідомлення. Я перемкнувся на діалоги. Останнє повідомлення отримано від Єви. Під ним стриміло ще одне — від Михайла Бóргіва. Перед тим як прочитати Євине, я встиг відзначити, що не знаю нікого із прізвищем Бóргів, а тоді… здивовано звів брови. Дружина нічого не написала, лише переслала вкладене повідомлення — від Михайла Бóргіва.

Михайло Бóргів

Доброго дня!

Звертаюся до Вас із приводу заборгованості Вашої подруги Єви Лаврентіївни Лауди за кредитним договором із УкрСиббанком (купівля автомобіля). Прошу Вас нагадати пані Лауді про необхідність своєчасно виплачувати відсотки, а також переказати, що працівники банку нетерпляче чекають на зустріч із нею. Якщо буде потрібно — в суді.

Телефон для інформації — 063 1458666.

Дякую за розуміння!

Увесь цей час я тримав телефон біля вуха. Єва мовчала. Я повернувся до списку діалогів і клацнув по повідомленню Бóргіва, адресованому мені. Воно виявилось ідентичним пересланому Євою. Знадобилося кілька секунд, щоби здогадатися про розсилання подібних листів усім друзям і підписникам Єви.

— Бачу, — витиснув із себе. Дружина німувала. — Ну… — я гарячково намагався відшукати необхідні слова. Не хотілося завдавати ще більшого болю, проте, як на гріх, нічого підбадьорливого не знаходилося (в самого за грудниною неначе риболовний гачок засів), — на це слід було очікувати.

Короткий схлип, секундна пауза — й у динаміку все затихло. Єва розірвала зв’язок. «Молодець, — свиснуло в моїй голові, — вмієш підставити плече, коли треба».

Через двадцять хвилин те ж саме повідомлення, додавши стислий коментар «бачив?», перекинув Рома Цезарко. Я відписав, що бачив, і вийшов із мережі.

Єва повернулася додому рано. За чверть до п’ятої вхідні двері квартири відчинилися, дружина кинула сумку біля порога, безшумно роззулася, мовчки прослизнула до спальні та, не роздягаючись, упала на ліжко. За кілька хвилин я пішов до неї, сів у ногах. Штори з ночі залишалися опущеними, й у кімнаті панувала півтемрява, проте я однаково побачив схожі на звивисті висохлі річища сліди від сліз на Євиних щоках. Вона не плакала. Просто лежала й дивилась у стелю. Я намагався щось сказати, усвідомлював, що моя присутність має сенс, лише якщо не мовчатиму, неначе витесаний із каменю потворний ідол, але язик немов задерев’янів. Якщо почну говорити, доведеться розповісти, що сталось учора вночі, а потім порадувати новиною, що не таксуватиму впродовж найближчих кількох місяців і… Несподівано я збагнув: розмови не уникнути, бо зізнаватися буде потрібно — як не сьогодні, то завтра чи післязавтра (швидше сьогодні ввечері, коли не поїду таксувати).