Зрештою я видобув із себе:

— Як ти?

— Усе добре. Нормально.

Голос справді звучав нормально, але з правого ока щокою прокотилася сльоза. Мені стало жаль її, жаль нас обох, бо навіть у найоптимістичнішому маренні я не міг уявити, щоби протягом найближчих кількох місяців на нас чекало щось хороше. До горла підступила гірка хвиля, я розтулив рота, але слова підтримки так і не полилися. Я враз подумав, яким фальшивим видається тепер усе промовлене мною вранці — ми обов’язково впораємось, ми все подолаємо, — фальшивим не лише для Єви, але й для мене самого, й тому не видав ні звуку.

Єва відсунулась:

— Ти не розумієш, тепер усі дізнаються, — вже і лівою щокою пробігла сльоза. — Це все вибудуване на повазі, моя робота… Мене поважали, мою думку цінували, бо вважали, що я успішна. Я була взірцем, мені навіть заздрили, а тепер… — сльози закрапали частіше. Єва смикнулась і затулила обличчя долонями: — О Боже, як соромно! Я — лузер, і тепер усі, всі, всі про це знають!

Я німував, мнучи пальцями картате покривало, і міркував, що відтепер мені відомо, як почуваються собаки, які прагнуть, але не можуть висловити те, що бовтається в їхній голові.

— Чому ти мовчиш? — звернулася крізь сльози Єва.

«Бо те, що я говоритиму, не висушить твої сльози».

— Мироне!

Я перевів погляд на неї й уже звично дібрав найменш доречні слова:

— Ти драматизуєш. Зараз такий час. Ну, дізнаються вони, що з того? Начхати! У цьому немає нічого ганебного.

Єва відмахнулася й заплакала ще дужче:

— Тебе ніколи не цікавило те, що я відчуваю! Ти не чуєш мене, ти просто не вважаєш за потрібне почути, не намагаєшся допомогти!

Образа несподівано розпливлась усім моїм тілом, осіла в ньому:

— Як іще я можу допомогти? Слова тут безсилі!

— Підтримай мене, поговори зі мною, заспокой, переконай, що все буде добре, — через схлипування я мусив напружуватися, щоб зрозуміти її. — Невже я багато прошу?

— А що я робив сьогодні вранці? Розпитував, запропонував прогулятися ввечері, але ти відмовилась! Як, чорт забирай, я мав учинити?

Вона пронизала мене крижаним поглядом, від якого рештки й до того дуже непевного бажання вимовляти слова підтримки перегоріли вщент. Єва бісила мене. Я з німим подивом зауважив, що мене викручує від одного позирку на її зарюмсане обличчя.

— Ну то й що? Ти не наполіг. Ти припускав, що я відмовлюся, і не наполягав. Я думала, ти знаєш, як мені важко! Сподівалася, відчуєш, як мені потрібна допомога!

Ось у цьому крився корінь усіх проблем: у якусь проґавлену нами обома мить ми перестали розуміти одне одного.

Я набрав у груди повітря й на видиху злостиво процідив:

— Це ж я виплачую той довбаний кредит.

І тут-таки збагнув, що перестарався. Її очі розширилися. Я торкнувся долонею губів, так, наче міг заштовхати слова назад до рота. Єва стихла. На щоках усе ще виблискували сліди від сліз, проте очі несподівано висохли. Я відчував, як мовчанка навалюється та зминає мене. Подумки благав, щоб вона розкричалася, вліпила ляпаса, засипала мене образами, — що завгодно, аби не чути, як у скам’янілій тиші спальні голосно клацає серце, — проте Єва мовчала та пропікала мене дивним, скорботним і водночас трохи здивованим поглядом. Вона виглядала так, ніби весь вечір зверталася до чоловіка в масці, а потім, коли той скинув маску, виявила не того, на кого очікувала. Зрештою вона відвернулась, устала й дуже тихо вийшла зі спальні. Я видихнув, роззирнувся, пробігшись очима по зім’ятому покривалі, яке все ще зберігало сліди Євиного тіла, а потім подумав, що наша квартира перетворюється на філію психлікарні.

У середу, 10 червня, я вийшов із дому рано. Встромив у вуха навушники, вибрав у плейлисті новий альбом Nightwish і без поспіху закрокував до центру міста. Легенький вітер дихав просто в обличчя, куйовдив неслухняне волосся. Моя зміна починалась об одинадцятій (тобто я мав достатньо часу, щоби двічі пройтися до роботи й назад), і я вирішив прогулятися містом. Попереду чекав довжелезний робочий день: кінець зміни випадав о сьомій вечора. Вісім годин. Довбаних вісім годин за телефоном, говорячи лише англійською.

Протягом чотирьох днів ми з Євою не розмовляли, тому я так і не розповів їй про те, що більше не таксуватиму. Сунучи повз кооперативний технікум, тепер пафосно іменований економіко-правовим коледжем, я міркував, а чи не взяти додаткові години та залишитись до восьмої вечора. Чи навіть до десятої, якщо висиджу. Я підрахував, скільки вдасться заробити за цей час. Якщо дотягну до десятої — 264 гривні. Очевидно, що додаткові 264 гривні моїх проблем не вирішать — not even close, як кажуть американці, — проте наша десята вечора в Америці відповідає третій годині дня, тож раптом пощастить що-небудь збути? Я не пригадую, щоб хтось із Zoom Support заробив більше 120 доларів на продажу софту. Впродовж попередніх десяти днів я сам зміг «сплавити» один екземпляр Mobile Cam Viewer для дистанційного перегляду на iPad-зображень із камер спостереження та кілька дешевших утиліт, що в сумі принесли компанії п’ятсот доларів. Попри це плекав надію, що колись мені пощастить впарити довірливому брокерові (так наче в природі існує створіння, яке можна описати словосполученням «довірливий брокер») півдесятка копій Alpha-Trader’а[36], нав’язати тупуватому юристові гарвардський BarMax CA[37] чи невизнаному генієві-піаністові CyberTuner[38] (всі по 999,99 доларів за штуку), — і таким чином додати до зарплатні кілька тисяч гривень премії. Вже під «Манхеттеном» я твердо вирішив поговорити з Чедвіком і сказати, що сьогодні залишаюся до десятої.

У ліфті я змотав навушники, сховав плеєр до кишені джинсів, а в коридорі перед дверима офісу дістав з іншої кишені телефон. Перед тим як сідати за термінал, працівники Zoom Support або взагалі вимикали, або складали телефони до спеціального контейнера в іншій кімнаті. Такі правила. Я глипнув на екран смартфона і спинився. Три пропущені виклики. Ще дужче здивувався, переглянувши перелік пропущених: усі три надійшли з невизначеного номера.

Хтось наче кігтем шкрябнув над сонячним сплетінням. Хто міг телефонувати. Єва? Сумнівно. Дружина не телефонувала б із невідомого номера. Тоді хто? І що мало трапитися, щоб набирали тричі поспіль? Виклики йшли один за одним: о 10:46, 10:47 та 10:49.

Я зайшов до офісу, привітався з двома співробітницями, які відпочивали на яскраво-жовтих кріслах-мішках в ігровій кімнаті, прослизнув до кухні, щоб заварити чаю, й увесь цей час не випускав телефон із руки. До початку зміни — десять хвилин. З чашкою в одній руці й телефоном у іншій я зазирнув до кабінету супервайзера й запитав, чи можна сьогодні залишитись довше. Чедвік усміхнувся, та, не відволікаючись від монітора, дав добро: «Без проблем, бадді». Я подякував і повернувся до ігрової кімнати. Сьорбаючи чай, спинився біля більярдного стола, поклав Samsung на зелену оббивку та вільною рукою взявся катати одну з куль навколо нього.

Телефон мовчав.

О 10:59 я вимкнув смартфон, перебрався до робочої зони, сів за термінал і зачекінився в системі, набравшись рішучості пропрацювати сьогодні не менше як дванадцять годин. За півхвилини отримав перший виклик із Банбері, Західна Австралія.

— Good evening, sir, how can I help you?..

Із запланованих дванадцяти годин я не приділив роботі й п’ятнадцяти хвилин. Приблизно об 11:15 виклики перестали надходити, а хвилину потому чиясь рука лягла мені на плече. Я озирнувся.

— Мироне.

Наді мною, дивлячись убік, стояв Чедвік Босман.

— Так?

— На хвилинку.

— О’кей.

Я поставив термінал на паузу, хоча й так розумів, що його деактивовано, зняв навушники та закрокував за Чедвіком до ігрової кімнати. Ми зупинилися попід широченними, на всю стіну, панорамними вікнами. Внизу шуміла Соборна. Чедвік обернувся, й лише тепер, за денного світла, я побачив, що він блідий як крейда. На американцеві лиця не було. Тридцятичотирирічний Чедвік виглядав, наче мрець, їй-богу, мов мертвяк, який до всього від страху перед смертю наклав у штани.