— Порубаний, постреляний, китайкою покриваний! — підтягував робот Мафусаїл Шерстюк, а що човгав гусеницями під столом, то на всю хату лунала фортепіанна музика шин.

— Накрив очі осокою, а ніженьки китайкою, — виводив старший куди пошлють.

— А в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче, — підтягував робот Мафусаїл, і в його посоловілих сірчано-кадмієвих фотоелекричних елементах стояли сльози.

Хома з роботом доспівали пісню про козака, який узяв собі паняночку — в чистім полі земляночку, а по тому, зсуваючи руками посуд і пляшки, обнялися за столом, гірко заплакали на плечі один в одного, й сльози Хоми змішувалися зі сльозами Мафусаїла.

Потім вони ще співали пісень про кохання — і про те, як летіла пава, на воротях упала, й про те, що зірочка по хмарочці як бродить, так бродить, і про те, що пора тобі, вербонько, розвиваться. Наспівавшись і охлявши, грибок маслючок заснув, уткнувши свою буйну голівоньку в курячий холодець, а робот Мафусаїл ні додому не йшов, ні кнопку під пахвою не натискував, щоб самовимкнутись до ранку. Мартоха щось там шила на лежанці. Хома спав чубом у холодець, а гість знай мугикав пісні про кохання — й про черевички з рогожі, й про соснову кладочку, й про калину коло тину. Якби ото не горілка та не любовні пісні, які не одного з розуму зводили...

Підвела Мартоха голову від шиття, а робот Мафусаїл Шерстюк уже не співає — й чудно так дивиться на неї своїми посоловілими сірчано-кадмієвими фотоелектричними елементами.

— Заспівали б іще «Ой на татарській границі», — попросила Мартоха не своїм голосом, бо що не кажіть, Хома хропе, а вона ще ніколи не зоставалася з роботом віч-на-віч.

— Проведіть мене, Мартохо, бо засидівся, пора, — мовив Мафусаїл, зводячись із-за столу й п’яно похитуючись на гусеницях.

Щойно вийшли на ґанок під зоряне погоже небо, як робот Мафусаїл дихнув сапко, наче загнаний кінь. І, либонь, після випитого йому відмовили в голові не тільки датчик рівноваги, а й датчик кутової швидкості та датчик крутого прискорення. Бо, потупцявшись на гусеницях довкола Мартохи, він іще раз дихнув сапко — й раптом яблунівська молодиця відчула, що невідома могутня сила відриває її від землі й підносить у повітря.

— Ой! — злякано скрикнула Мартоха, бо так би скрикнула будь-яка жінка.

Тулячи залізні губи до м’якого жіночого вуха й лоскочучи її теплу щоку своєю залізною щокою, робот Мафусаїл шепотів:

— Ти ж така хороша, як калина!

Як медом не зіпсуєш куті, так і улесливим словом не зіпсуєш жінці настрою. І Мартоха, що вже хотіла закричати і вдарити робота по руках, мовила несподівано для себе самої:

— А вас, Мафусаїле, не краса красить, а розум!

— З твоєї краси можна напитись води, — шепотів робот Шерстюк, І його сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи світили Мартосі прямісінько в душу.

Мартоха, може, й відштовхнула б робота, але як ти відштовхнеш, коли так красно говорить, коли від нього так тривожно пахне корівником, наче від рідного Хоми!

Згадавши про свого коханого грибка маслючка, Мартоха вмить розгнівалась на робота і, засунувши йому під пахву руку, проворно натиснула кнопку. Робот Мафусаїл вимкнувся, й тепер непорушно, мов стовп, стояв на ґанку, тримаючи на руках жінку. Тепер, здавалося б, можна зіскочити додолу, та як ти зіскочиш, коли руки могутні завмерли й не випускають. Еге ж, завмерли черв’ячна передача й система шатунів, не рухаються мініатюрні роликові ланцюжки, що імітують сухожилля людини, міцно вчепились у Мартоху п’ять пальців, які, мабуть, теж перебувають під впливом п’яти планет — Венери, Юпітера, Сатурна, Сонця і Меркурія.

Застогнавши від розпачу, Мартоха ввімкнула кнопку під пахвою й попросила:

— Мафусаїле, майте совість, відпустіть, бо що сусіди скажуть, як нас побачать удвох?

Та що там закоханому роботу якісь сусіди! Щойно ввімкнувшись, він ще міцніше пригорнув до грудей знадливу молодицю, шепочучи їй на вухо:

— Моя дорога до твого порога, моя стежечка до твого сердечка!

— Мафусаїле, та не пустуйте! Хіба в нашій Яблунівці мало для вас дівчат? І молодші за мене, і вродливіші, тільки моргніть і кивніть! Хлопці їхні чи в армії, чи на ударних будовах. То хіба їм не краще ближній чоботар, ніж далекий рабин?

Ну, вона спересердя візьми й знову натисни йому кнопку під пахвою. Та хіба порятуєшся із залізних обіймів? Ухопив, мов чорт грішну душу. Звісно, якій жінці не кортить, щоб на руках поносили, та ще в таку зоряну нічку, та ще коли голова чамріє від пахощів саду й городу! Але ж Яблунівка не без очей та язика, завтра плескатиме, що п’яний робот носив Мартоху по обійстю, а вона горнулась до нього, мов барвінок.

— Та відпусти, люципере вражий! — гнівно скрикнула, знову натискаючи кнопку. — Чи я можу з тобою отак стояти до ранку, коли завтра в ланку?

— Мартохо, як жаль, що не я розчесав вам косу до вінця, — белькотав робот.

І тут рипнули сінешні двері — на ґанок, голосно позіхаючи, ступив сонний грибок маслючок. Полупавши очима, він застеріг, нарешті, принишклу й скоцюрблену свою жінку на гандрабатих руках остовпілого робота Мафусаїла Шерстюка. Ну, подумала Мартоха, зараз Хома кинется в бійку за мою честь, зараз не тільки полатає одяг на негостинному гостеві, а й потрощить йому фотодетектори, фотодіоди й фототранзистори, де й подінеться його чутливість до інфрачервоного випромінювання.

— Це ти, Мафусаїле? — поспитав глухим голосом грибок маслючок. — Ну, поносив трохи на руках мою Мартоху — і годі, віддавай, бо ще звикнеш.

І, мирний та лагідний за вдачею, легко перехопив пружне жіноче тіло.

Робот Мафусаїл спустився з ґанку, гримлячи гусеницями, і вже коло воріт заспівав на всю свою луджену горлянку:

Ой, мамуню, горох кочу,

горох кочу,

чорнявую дівку хочу

чорнявую дівку хочу!..

А грибок маслючок ще довго стояв на ґанку, дивлячись на високі зорі й горнучи до грудей вірну Мартоху, наче найдорожчу земну зорю.

Гаразд, що, працюючи й далі спільно коло скребкового транспортера на корівнику, старший куди пошлють не випоминав роботові Мафусаїлу його п’яного залицяння до Мартохи. Бо кого не поведе в блуд алкогольний чад, кому не замакітрить мізки, навіть якщо вони електронні!

Летючий загін роботів трудився незгірше за яблунівців, виконуючи й перевиконуючи. Але й з ними траплялись усякі придибенції, які могли статись тільки з живими людьми, а деякі придибенції живим людям і не снились, бо куди їм до механічних маніпуляторів!

Пам’ятаєте про чудо маніпуляційної техніки робота Василя Васильовича, що за прилавком у крамниці замінив лавочника з діда-прадіда Петра Кандибу? Такого статечного, імпозантного в рухах, із сяйливою матовою білиною продовгастих щік, що на нього збігалось помилуватись яблунівське жіноцтво?.. Отож за короткий час у лавці побувало кілька ревізій. Покупці розсудили так: якби робот Василь Васильович, схожий на італійського кіноактера Мастрояні, та й не запускав свою руку в касу, якби не перепродував дефіцитні товари з-під прилавка, якби не мав недостачі, то не перевіряли б так часто.

Ждали, що робот Василь Васильович ось-ось попадеться на зловживаннях і загримить туди, куди всі гримлять у таких випадках. Адже неспроста знамените чудовисько Франкенштейна доводиться йому, либонь пращуром по батьківській лінії, а гени в наш час є гени, це не те що в догенетичні часи! Де й подінеться твій добре відрегульований баритон, яким базікаєш із молодичками, що самі до тебе підсипаються, стривай лишень. Ще не було такого продавця, який не попався б, коли вже під нього почнуть підкопуватись.