Ну, тут і сипнули до чудотворця Хоми, щоб дав покататись. Всідались на зручному сидінні за мармуровою лампою-діодом, грибок маслючок крутив перламутрового важеля, тривожно шуміло листя на деревах, вилягала трава — й машина часу зникала з мандрівником, наче їх не було від ясеном!

Видать, той кустарний витвір ще був багато в чому недосконалий, бо раптом машина почала возити цікавих яблунівців із колгоспу «Барвінок», із нашого кипучого сьогодення в часи античні!.. Так, повернувшись із мандрівки в часі, директор школи Діодор Дормидонтович Кастильський розповідав на уроках у школі, що побував у стародавній Трої, оспіваній Гомером. І, звичайно, яблунівські учні — єдині в світі! — вірили своєму директору. Вірили, що він там зустрічався з Гектором, Ахіллом та Агамемноном, бачив могутні фортечні стіни міста, неприступні башти, палаци, а також начебто зустрічався з царем Пріамом. Цар Пріам, приймаючи в пишному палаці директора яблунівської школи, похвалився перед гостем своїми знаменитими скарбами. Він, Діодор Дормидонтович, тримав у руках золоті персні, золоті діадеми, золоті пластинки серцевидної форми. А ще зображення богів — і ці зображення також із чистого золота. А ще жіночі прикраси, ґудзики, голки, а ще великі золоті чаші й кубки та інший золотий посуд, а ще посуд срібний, посуд мідний!..

Почувши про золоті гори, побачені Діодором Дормидонтовичем у античній Трої, колишня спекулянтка і пройдисвітка Одарка Дармограїха відчула в собі рецидив шахрайської сверблячки. На грошах нема знаку, ким вони нажиті, міркувала вона потай, то чи не звідати оту напасть, що чорт мені часом гроші дасть? Та й теж упросилася в Хоми помандрувати в машині часу. Помандрувала вранці, а повернулась увечері, зла й роздосадувана, що так не поталанило. Розповідала молодицям, що потрапила в пустелю, а в тій пустелі — на руїни міста, а в тому місті — на руїні палацу. Лишенько, смалить сонце, спека, обвалились гранітні балки; на кам’яних барельєфах вибито, як полюють на биків, як б’ються лев і бик, а ще чоловік і бик; на одному камені вибито дерево, що схоже на Молочний Шлях, а коло нього два місячні серпи. А ще великі, виточені з каменю звірі — бик, обіч бика два леви, а віддалік — два сфінкси з жіночими очима. Здибалось на руїнах палацу двоє людей, але теж кам’яні й німі, як бовдури. В нанесеному смерчами піску валялись амулети із зображеннями зміїв, що звиваються. Важка плита кам’яна страхала зображенням химери, шо мала людську голову, тулуб у химери знизу переходив у риб’ячий хвіст, а в руках у химери — велетенська змія, що звивається дужим тілом.

— Людоньки! — бідкалась Одарка Дармограїха. — Авжеж, хотіла щось прихопити, коли без хазяїна лежить у пустелі, але не було що й брати! Який зиск на хазяйстві із кам’яних зміїв та кам’яних биків, який толк із кам’яного чоловіка?

Значить, колгоспний люд із Яблунівки їздив по всіх усюдах, а потім скільки балачок точилось про ті поїздки і всякі чудні придибенції в часі з видатними й менш видатними героями історії!.. Фуражир Ілько Дзюнька хвалився, що побував у Єрусалимі, в долині річки Йордан, милувався розкішними пальмами, вдихав запахуще благовонне повітря, відвідав Ієрихон. І начебто йому, яблунівському фуражиру Ількові Дзюньці, своїми очима вдалось побачити великі біблійні чудеса. Еге ж, бачив, як Господь Бог висушив води річки Йордан, як довкола Ієрихона носили «ковчег Господній», як дули в священні труби, від звуків яких розсипались на прах могутні стіни, й суремний звук священних ієрихонських труб і досі чується у вухах фуражиру Ільку Дзюньці.

Гай-гай, де тільки випало яблунівцям побувати на машині часу... На корівнику, запаливши цигарку, зоотехнік Невечеря не міг нарозповідатись не комусь, а грибку маслючку, як ниньки, гей, і в далекі часи забрався на тому химерному транспорті. На чужині, біля міста, що зветься Віфсаїда, зібралось кілька тисяч голодного люду. Мали вони у вечірню годину, коли день став схилятись, лише п’ять буханців хліба й дві риби. Зоотехнік Невечеря, подорожуючи в часі, своїми очима бачив, як порозсідався той голодний люд рядами, як смиренний чоловік із бунтівними пророчими очима взяв тих п’ять хлібів та дві риби...

— І повіриш, Хомо, чи не повіриш? — оповідав зоотехнік, блимаючи цигаркою. — Споглянув той чоловік на небо, благословив п’ять хлібів та дві риби, і поламав, і дав учням, щоб клали народові. І всі їли й наситились!

Носило яблунівців у тих подорожах не тільки від Трої до Мертвого моря, побували вони не тільки на Голгофі, де розп’ято Ісуса Христа, а й у славному Віфлеємі, де нова зоря стала, себто народився Ісус. Декотрі з яблунівців, жодного разу не побувавши в сільській бібліотеці, відвідали бібліотеку царя Ашшурбанапала, що розмістилась у розкішному палаці, який вразив їхню уяву могутніми алебастровими стінами й крилатими кам’яними велетнями з людськими головами. Ці яблунівці, що прочитали унікальні клинописні таблички, потім ніяк не могли нахвалитися своєю ерудицією, наввипередки одне перед одним цитуючи власноручний напис царя Ашшурбанапала: «Я, Ашшурбанапал, осягнув мудрість Набу, все мистецтво переписувачів, засвоїв знання всіх майстрів, скільки їх є, навчився стріляти з лука, їздити на коні й колісниці, тримати віжки... Я осягнув ремесло мудрого Адапа, осягнув приховані таємниці мистецтва письма, я читав про небесні й земні будівлі й міркував над ними. Я був присутній на зібраннях царських переписувачів. Я стежив за знаменнями, я тлумачив явину небес із ученими жерцями, я розв’язував складні задачі з множенням і діленням, які не зразу зрозумілі... І в той же час я вивчав і те, що треба знати владиці; і пішов своєю царською дорогою».

Старенька й суха, мов очеретина, жіночка, що самотиною вік вікувала неподалік од колгоспного дворища, не один день зважувалася сісти на машину часу. Зрештою таки сіла, пополотнівши на безкровному виду, таки зникла з машиною, мовби наслання. Як поїхала без лиця мандрувати в часі, так і повернулась без лиця.

— Хомо Хомовичу, я ж тебе просила показати Содом і Гоморру! — мовила докірливо.

— А я вам, Дарино, показав не той Содом і не ту Гоморру? — здивувався грибок маслючок. — А що ж ви там бачили?

— Ой, бачила, бачила... Й велику зірку, а вона світить червоним і чорним промінням... А ще багато зміїв посплітались клубком, а з того клубка дивиться велике око... А ще кремінні сокири й черепки, а ще попіл і головешки... А ще бачила, як сонце зійшло над землею, як дощем проллялись вогонь і сірка й пропали міста... і як жінка Лотова оглянулась на страшні румовиська — й стала соляним стовпом.

— Значить, Дарино, таки побували в Содомі й Гоморрі, як і просили!

— Ой Хомо Хомовичу, не в тому Содомі і не в тій Гоморрі я хотіла побувати, а на війні, що мого сина Миколу вбила. Та ще в той день я хотіла втрапити, коли його вбити мало, я ж бо ту кулю хотіла відвести руками від нього...

— Так ви ж не Божа Мати, Дарино...

—Кожна мати для своєї дитини — це Божа Мати!..

Значить, усякий люд просився в грибка маслючка на машину часу, щоб навідатись у день завтрашній чи позавтрашній, у минуле чи давноминуле. Той яблунівець, гляди, хотів попрощатися й поговорити з рідною матір’ю, бо нагло вмерла й на той світ переставилась, навіть слова не сказавши; той щось забув прихопити, то хотів знайти сокиру під лавкою; та баба не досварилася з сусідкою за межу чи за курей, то нині хотіла допомнитися свого. Якби грибок маслючок давав кожному свою машину, щоб із дня нинішнього в день учорашній їздили, то розпалася б вона від частого вжитку, як розпалися могутні оборонні стіни Ієрихона від звуку священних сурем, пізніше прозваних ієрихонськими... Гаразд, що конструкція була недосконала, тому старший куди пошлють відказував прохачам:

— Можу завезти в старовинний Вавілон, можу показати вам царя Навуходоносора, познайомити з біблійним Авраамом, коли він залишає легендарне місто Ур... А яке диво — місячні глиняні бики з Урука!.. Хто бажає посидіти під дубом Авраама?.. Напитись води з колодязів у Беер-Шеві?