— Хомо! — ще з порога ревниво скрикнула Мартоха. — Хто тебе до батареї прикував? Чи не Одарка Дармограїха, поки я в полі на буряках? Адже саджала колись ота пройда тебе на ланцюг!

Чудотворець Хома відірвався від писання й подивився так, наче горе в нього ввійшло пудами, а теперь виходить золотниками.

— Тобі, Мартохо, завжди одне ув мислях, хай би вони тобі одквисли!

— А який чоловік із доброго дива сам себе прикує?

— Може, мене боги прикували? — пожартував грибок маслючок. — Як отого Прометея...

— Боги? — наче повірила й не повірила Мартоха, позирнувши у вікна. — Дивись, ще й орел налетить, щоб твою печінку клювати?

— Хай налітає, хай клює, раз я записався в Прометеї! — і далі жартував старший куди пошлють.

— Але наче ж ти людям вогонь не дарував, — міркувала Мартоха, — то навіщо тебе кувати?

— Суща правда, жінко! Вогонь таки не я дарував, — мовив Хома прикутий, — але ось тепер, може, я той вогонь знімаю із себе.

— Який вогонь? — мовила Мартоха, оглядаючи роздягненого до пояса грибка маслючка, наче той і справді горів невидимим полум’ям. — А чому немає диму?

Мартоха острашливо розглядала голий металевий дріт, який одним кінцем припаяно до секції батареї опалення, а другим кінцем — через пластинку з нержавіючої сталі — прикріплено до босої ступні лівої ноги. Мартоха простягла руку до дрота, наче до змії, проте Хома гримнув:

— Ні чіпай, бо може струм ударити, як я тебе тоді порятую?

Мартоха, не кажучи й слова, сіла віддалік на ослоні й зажурилася, здається, за отими чортами, яких у давнину бідного чоловіка діти з’їли.

— Раніше було не так, а тепер інак! — гомонів грибок маслючок. — До революції ми ходили без зарядів, а тепер тільки те й знаємо, що заряджаємось. Чи на корівнику, де така техніка, де мій скребковий транспортер. Чи коли поспілкуєшся трохи із запальним роботом Мафусаїлом Шерстюком. Чи просто коли в ліжку накриваєшся ковдрою! Накрився ковдрою — і вже хапонув отак у своє тіло вреднющого й неприродного заряду вольтів на шістсот чи сімсот!.. А недавно я зайшов додому до фуражира Ілька Дзюньки. В нього дім — як грім: під бляхою, парове опалення, підлогу застелено лінолеумом. Як поздоровкалися з Ільком, то таке скоїлось, що крий Мати Божа! Він ходить по лінолеуму, то в ньому накопичилось того позитивного заряду вольтів на тисячу, не менше, а я ж до нього поткнувся з негативним зарядом, бо з вулиці, бо нагулявся. Як поздоровкався його позитивний заряд із моїм негативним — іскри посипались, мов костриця, руки нам пообсмалювало!

— Господи святий та Божий, сохрани й помилуй! — прошепотіла Мартоха.

— Так ось тепер я надумав заземлятись. Бачиш цей дріт від п’яти до батареї? Хай хоч скільки вольтів заряду назбираю за день, я той заряд — у землю, у землю! Позаземляюсь трохи — і вже я здоровий чоловік.

Дописавши листа, старший куди пошлють звівся з-за столу й відключився від батареї, тепер уже був не заземлений. Проте, щоб не спроворити собі зайві вольти заряду, він, переглядаючи на лежанці районну газету й іноземну пресу, тримав у лівій руці металеву кульку... Мартоха не без здивування помітила, що ввечері, лігши спати, грибок маслючок накрився теплою ковдрою, а поверх простирадла поклав щось в’юнке й довге...

— Хомонько, — прошепотіла, — то ти вже не зі мною спатимеш, а з отою химерою?

— Ой, відстаєш ти, Мартохо, від науково-технічної революції! Яка ж то химера? Тоненький голий дріт кинув на простирадло, щоб заземлятись і вночі, щоб і вночі з нас виходила електрика.

— Не тільки з тебе, а й з мене також? — зраділа Мартоха, пригортаючись до Хоми. — Та коли зайвина електрики в моєму тілі, хай виходить. А коли були молодші з тобою, то електрика нам не заважала, не заземлились дротами.

— Ой Мартохо, що ти тямиш? Заземлились! Людина всеньке своє життя те й робить, що заземляється, щоб вольти з неї переходили в землю...

Вже давно помічено: тільки старший куди почне — за ним уся Яблунівка! Так сталось не тільки з макробїотичним дзеном чи сорокаденним голодуванням, а й з виведенням електричних зарядів із тіла. Всі хотіли позбутись шкідливих протиприродних статичних позитивних зарядів, а найбільше, либонь, учителі яблунівської десятирічки. Директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський, сидячи за столом у кабінеті, щоправда, не роздягався до пояса, зате з лівої ноги знімав черевик і шкарпетку, а до босої п’яти прилаштував голий дріт, через який струм із тіла виходив до секції батареї парового опалення. Діодор Дормидонтович розряджався й тоді, коли розмовляв з педагогами, й тоді, коли знімав стружку з бешкетника. Учні на уроках, розв’язуючи задачі з алгебри чи геометрії, в правій руці тримали авторучки, а в лівій — металеві кульки. Та що там казати про старшокласників, коли й першокласники, осягаючи ази науки, теж полегшували собі розумову працю, неодмінно в кулачку лівої руки затискуючи якщо не залізну кульку, то будь-який інший залізний предмет!

Чимало колгоспників позаземлювали не тільки підлоги в своїй будинках, а й ліжка, тапчани, стільці, ослони. Дехто додумався підбивати своє взуття такими підошвами, щоб із них струм виходив прямісінько в землю. Шофери самотужки переобладнували автомобілі, механізатори вдосконалювали трактори, сівалки й комбайни, щоб техніка не заряджала їх шкідливими вольтами... Бухгалтери та економісти, сидячи в своїй канцелярії, роззували дружно ліві ноги, заземлялись, виводячи статичні позитивні заряди з організмів, тому-то в канцелярії була така плутанина дротів, що й озутою ногою не ступиш. Працездатність бухгалтерів і економістів помітно зросла, здоров’я значно покращало, а сон так зміцнів, що подеколи, засинаючи за рахівницями й арифмометрами, вони спали — й не добудишся...

Значить, на зворотній стороні медалі науково-технічної революції в Яблунівці появився отакий штришок, як шкідливі позитивні електрозаряди. Але нема такого зла, якого не можна обернути на благо. Отож за прикладом народного умільця й чудотворця Хоми люд активно заземлявся на всіх ввірених йому об’єктах, позбавлявся електричних вольтів, лікуючись від неврозів, головного болю, серцево-судинних захворювань, дражливості, кепського сну та швидкої втомлюваності.

Подеколи науково-технічна революція в Яблунівці викидала такі несподівані колінця, що, скажімо, куди тим допотопним часам, коли з доброї рибки та варили погану юшку чи коли за добре ніщо брали добрі гроші, як за перець.

Голова колгоспу «Барвінок» у той день золотої осені у своєму кабінеті розмовляв по телефону з районом. За вікном поривчастий вітер зривав із дерев жовте й вишневе листя, котив полум’яними кругляками по землі, ворушив цілі замети під парканом. У відхилену кватирку віяло терпкими оцтовими пахощами зів’ялого зела, як раптом двері кабінету рипнули й відчинились. Михайло Григорович, дивлячись в осіннє вирування за вікном, по якійсь хвилі обернувся, сподіваючись, що зайшов хтось із відвідувачів, проте нікого не побачив. «Протяг у коридорі, та ще такий вітрюган біснується», — подумав, і далі розмовляючи з районом.

Двері так само обережно зачинились, як і відчинились. Голова колгоспу, тримаючи телефонну трубку біля вуха, несподівано сам для себе звівся за столом. Ти ж гляди, який вітер!..

Тонесенько скрипнула дошка підлоги біля порога, далі скрипнула дошка біля обкладеної кахлями грубки, де стояв стілець. І начебто прогнулось дерматинове, поцятковане жовтими капелюшками цвяхів сидіння стільця. Михайло Григорович, відчувши раптовий холодок у спині, сказав собі подумки, що не вірить ні в яку нечисту силу, а тому розмовлятиме з районом скільки схоче і не панікуватиме, наче хлопчисько.