О пане,
Я, може, боягуз, а може, й дурень:
Від хиб таких ніхто з людей не вільний,
І серед безлічі всіляких діл
Частенько будь-хто виявляє й страх,
І дурість, і недбальство, безперечно.
Якщо у ваших справах, пане, я
Коли що й знехтував,— то, певно, дурість
Була. Коли вчинив я дурість — певно,
То нехтування не розрахувало.
Як побоявся я зробити щось,
За наслідки чого не певен був,
Хоча зробити наглила потреба, —
То й наймудріші часом теж бояться.
Слаботи ці і чесність супроводять.
Але просив би я величність вашу
Ясніше висловитись, щоб пізнав я
У вічі помилку мою. Коли ж
Її не розпізнаю, — я не винен,
Бо не моя то помилка.
Леонт
Ти бачив,—
Таж, певно, бачив, — очі ж бо твої
Не стали рогом — рогом рогоносця?
Чи, може, чув, бо перед цим предметом
Не здатний заніміти поговір,
А може, думав, — хто думок не має,
Той тільки й не подумає про це, —
Що маю я невірницю дружину?
Чи визнаєш ти це, чи визнаєш,
Що маєш очі, вуха та думки?
Тоді скажи: моя дружина — шльондра,
Вона ще гірша за отих дівок,
Що падають горілиць до заручин.
Скажи це й підтверди.
Камілло
Клянуся богом,
Ніколи я не чув, щоб королеву
Так ображали, а якби почув,
То тут же відплатив би за образу.
А ви ніколи у житті своєму
Так непристойно ще не говорили,
І повторити ці слова було б
Гріхом тяжким так само.
Леонт
Ти вважаєш,
Що шепотіння тайне — то ніщо?
Ніщо — стискання рук, цілунки в губи?
Зітхання після сміху — певний знак
Того, що погибає честь? Ніщо —
Оте ноги на ногу наступання?
Ховання по кутках? Палке бажання,
Щоб час біг швидше, щоб настала ніч?
Щоб людям всім позатягало очі
Більмом, щоб вільно коїти мерзоту
Удвох могли? То це — ніщо? Тоді
І всесвіт із усім, що є у ньому,
Ніщо! Склепіння неба — теж ніщо.
Наш гість — ніщо, і королева з ним,
Усе, — ніщо й нічим не володіє,
Не роблячи нічого.
Камілло
Пане мій,
Благаю, вилікуйтеся негайно
Від хворих цих думок, це небезпечно!
Леонт
Скажи: це правда!
Камілло
Ні, о ні, владарю!
Леонт
Це правда, так! І брешеш ти, Камілло!
Так, брешеш ти! Ненавиджу тебе!
Ти грубий бевзь, безмозкий раб чи, може,
Пристосуванець, що приймає радо
І зло й добро. Якби моя дружина
Отруєну таку печінку мала,
Як і життя, вона б не дожила
До хвилі, як збіжить пісок у склянці
Годинника.
Камілло
Хто ж отруїв її?
Леонт
Той, хто її на шию почепив
Собі, як медальйон з її портретом, —
Богемець. Та якби навколо мав я
Сумлінних слуг, щоб добре піклувались
Про честь мою, як про свої прибутки, —
Вони б поклали край отій мерзоті.
І ти, що вина гостю наливаєш,
Ти, милістю піднесений моєю
З ослона грубого у панське крісло,
Ти, що побачив ясно (так достоту,
Як небо землю бачить чи земля
Як бачить небо), що мій гнів не гасне,
Ти б міг чогось підсипати у келих,
Аби мій ворог сном міцним заснув.
Мені б ти разом вилікував серце.
Камілло
Я б, пане, міг зробити це, але
Не зіллям тим, що убиває зразу,
А дією повільною тих ліків,
Що навіть не нагадують отруту.
Але не йму я віри, пане мій,
Що наша владарка і королева
У чомусь винна. Я вас так любив...
Леонт
А здох би ти від сумнівів своїх!
Ти що, гадаєш, маю душу я
Таку брудну і нестійку, що здатна
Знущатись так із себе, геть плямити
Невинну білість наших простирадел,
Що бережуть наш сон, — та їхні плями
Стають голками, терням, жалом ос? —
І наклеп зводити на чисту кров
Наступника мого престолу — сина,
Якого я люблю й своїм вважаю?
Гадаєш, я не зважив «за» і «проти»?
Що, ні? Та хто б так збочував з дороги?
Камілло
Я мушу вам повірити — і вірю.
За кривду приберу богемця геть,
Але з умовою, — коли він зникне,
Величність ваша чесна королеву,
Як і раніше, буде шанувати, —
Заради сина, звісно, — щоб замовкли
Злі язики в палацах і країнах,
Союзних з вами.
Леонт
Ця твоя порада
Відповідає намірам моїм.
Я не дозволю честь її плямити.
Камілло
Мій пане,
Ходімо, й у присутності богемця,
При королеві, зберігайте спокій
І дружній вираз вашого обличчя.
А я, його підчаший, присягаюсь:
Як він питво безвинне з рук моїх
Одержить — проженіть мене назавжди.
Леонт
Хай буде так. Як зробиш це — здобудеш
Собі мого півсерця. А не зробиш —
Своє розколеш навпіл.
Камілло
Я зроблю.
Леонт
Я ж, пам’ятаючи твою пораду,
Піду розігрувати дружбу.
(Виходить)
Камілло
Бідна,
Нещасна королева. Тільки ж я...
Я маю отруїти Поліксена.
Чому? Бо я корюсь наказам пана,
Який війну почав з самим собою.
Чого й від нас, вигнанців, вимагає.
Коли зроблю це — матиму від нього
Велику нагороду. Хай би навіть
Були на світі тисячі людей,
Що повбивали королів законних
І потім процвітали, — я б не став
Того робити. Тільки ж не знайти
Подібних прикладів ні на граніті,
Ні на пергаменті, ні на металі.
Сама підступність прокляне цей злочин.
Повинен будь-що я втекти з палацу:
Чи це вчиню, чи не вчиню нічого, —
Зламаю шию. Тож нехай мене
Веде щаслива зірка! Ось іде
Богемець.
Входить Поліксен.
Поліксен
Що за дивина? Здається,
До мене ставляться уже не так.
Ні слова не сказав! Камілло, друже,
Добридень!
Камілло
Добрий день, владарю славний!
Поліксен
Що сталося нового при дворі?
Камілло
Нічого надзвичайного, королю.
Поліксен
А можна уявити, подивившись
На короля, що втратив він принаймні
Улюблену провінцію, та, може,
І не одну. Я спробував до нього