Щоб втрату й виграш в сумі урівнять;

Коли я бачу безперервну зміну

Держав – то розквіт, то занепад їх –

Я розумію: не спасти від тліну

Тебе й любов – відраду днів моїх.

Від смерті вже пощади не доб’юсь

Й оплачу все, що втратити боюсь.

Якщо вже мідь, граніт, земля і море

Під часу натиском не устоять,

То як вціліє в цім із смертю спорі

Твоя краса – пелюсток ніжних п’ять.

Як зберегти медовий подих літа,

В облозі днів настирних щоб не згас,

Якщо розвіє в прах і міць граніту,

І сталь зруйнує невмолимий час?

О, відчай думки! Де від часу в часі

Найкращій квітці схованку знайти?

Де та рука, що не заклякне в страсі,

Й красу від смерті зможе вберегти?

Ніде! – Єдине, що втіша мене:

Колись любов з чорнил цих ще сяйне.

Втомившись жить, всесильну смерть зову.

Не бачити б, як доблесть жебракує,

Неправда душить істину живу

І над любов’ю зрада торжествує;

Дівочу цноту, віддану на глум,

Приниження й поневіряння честі,

Не поступ, а метання, спіх і тлум,

І похвалу, настояну на лесті;

Беззубу силу, мову муз німу,

І дурість, до хули й повчань охочу,

І мудрість, що не зна себе саму,

І зло, яке добром назватись хоче.

Втомившись цим, вже не бажаю жить, –

Та як тебе самотнім залишить?

Скажи, чому живеш ти так гріховно,

Й зло виправдовуєш буттям своїм?

В твоїй красі зневаги й лесті повно,

Освячені й гріхи ім’ям твоїм.

Малярству на підробку хто дав право?–

Краде лиш тінь з рум’яних щік твоїх.

Чому ж краса шукає так лукаво

Фальшивих роз, хоч вдосталь є живих?

Тобі сприя природа марнотратна,

Твоєю кров’ю з сорому пала,

Бо вже створити щось нове нездатна,

То ж, зморена, з твого п’є джерела –

І береже, ще маючи сама,

Те благо, що було, та вже нема.

Твоє обличчя – зліпок з давніх днів,

Коли краса цвіла і відмирала,

Мов квіти зараз – і в наряд із слів

Фальшивих ще себе не наряджала;

Бо гріх був мати з тліну й забуття

Користь, й покійниць пасму золотому

На іншій голові давать життя;

Красою мертвою годить живому.

Блажен той час і ти – його межа:

Й прикрас не треба – все в тобі чудове,

В твоєму літі зелень – не чужа,

Старе не крадеш – все вдягаєш нове.

Взірцем тебе природа береже:

Де врода ще, а де – підробка вже.

До того, що знаходить в тобі зір,

Нічого ні додати, ні відняти;

Не тільки друг хвалитиме, повір,

А й ворог вад не зможе відшукати.

За зовнішність – й повага зовні лиш:

Всяк хвалить те, що бачить з свого боку;

Та інша річ – ілюзії облиш –

Як судять те, що недоступне оку.

Шукають і в душі твоїй принад,

І в цьому їм мірилом твої справи –

Руйнують ніжний аромат троянд

Так запахом своїм бур’ян і трави.

Чому ж твій вид із запахом невлад?

Річ в тім, що доступ мають всі в твій сад.

Нехай ганьблять – в тобі відсутнє зло,

Красу ж чекає наговір щомиті.

Не затіняє ж сяйва дня крило

Ворони, що зрина в небес блакиті.

Прекрасна ти, й ще збільшують ціну

Твоїм чеснотам заздрість і обмови;

Шука черв’як лиш квітку чарівну,

Ти ж вся – неначе зіткана з любові.

Ти всіх спокус уникла юних днів,

Їх поборола або ж обминула,

Та від лихих не захистилась слів,

Бо заздрісникам уст ще не замкнула.

Якби і цих обмов зняла вінець –

Царицею була б усіх сердець.

Як я умру, за мною потужи

Не довш, ніж змовкне поминальний дзвін,

Звістивши, що в світи подавсь чужі,

Змінивши цей на черв’яків і тлін.

Читаючи рядки ці, ти мене

Не згадуй, бо я так тебе люблю,

Що хай і в думці смуток не майне;

Забудь мене, мене забудь – молю.

ні, не хочу, щоб тобі цей вірш

Нагадував мене й бентежив знов,

То ж хай помре й тебе не мучить більш

Зі мною разом і твоя любов.

Не боязнь смерті – інший в серці жаль:

Що натовп осміє твою печаль.

О, щоб тебе не зміг заставить світ

Пояснювать, за що мене любила,

Забудь мене, як вмру на схилі літ,

Бо ти чеснот в мені не знайдеш, мила;

Хіба що, лише вдавшись до брехні,

Хай і невинної, бо для мого спасіння,

Заслуг ти стільки віднайдеш в мені,

Що буде проти і моє сумління.

О, щоб в лукавстві не зайшла за край,

Й любові цим своєї не згубила;

Щоб нас не ганили, візьме нехай

Із тілом ще й ім’я моє могила.

Зганьблять мене за страчене життя,

Тебе ж – лиш за любов і співчуття.

Ту пору року бачиш ти в мені,

Коли вітри і холоди надворі,

І голий ліс, що в пишнім був вбранні,

Й синиці свист – прощальний голос в хорі.

В мені ти бачиш смуток того дня,

Як захід, просіявши, завмирає,

І в сутінки повільно порина,

І ніч, неначе траур, все вкриває.

В мені ти бачиш зблиск того вогню,