— Невже в аеропорт? — хмикнув Степан, розглядаючи за вікном знайомі краєвиди.

Він мав рацію. Чоловіків привезли до розбитого аеропорту, який нагадував кадри з фільму про апокаліпсис. Споруда скидалася на загиблого велета, якого зруйнувала надпотужна істота, розкидавши навкруги залишки бетонного тіла. А над скрюченим металевим скелетом кружляли зграї вороння.

— Сьогодні починаємо розчищати злітну смугу, — оголосив охоронець.

— А сапери вже тут попрацювали? — спитав Степан.

Охоронці дружно розреготалися.

— Ви сьогодні за них. Нерозірвані снаряди несіть обережно на вантажівку з піском, а завали розбирайте, як завжди, для них машина поруч. На третю машину вантажте метал. Візьміть рукавиці, візки, лопати і вперед!

— Нерозірвані снаряди можуть здетонувати, — зауважив Степан.

— Знаємо, — розсміявся охоронець, — тому ми стоятимемо віддалік, біля машин.

— Тримайся біля мене, — прошепотів Степан Вадиму, беручи лопату, — я все-таки військовий. Головне, не поспішай, уважно дивись перед тим, як грабатимеш лопатою.

Чоловіки розділилися на групи і взялися до роботи. Уже за кілька хвилин знайшли нерозірвані снаряди, яких було чимало. Полонені намагалися працювати обережно і не поспішали. Охоронцям теж не хотілося загинути, тому не підганяли. Вони повсідалися поблизу, розстелили перед собою газету і насипали соняшникового насіння, почали лузати.

Вадим перебував увесь час у напруженні. Він пильно вдивлявся, піднімаючи цеглу та шматки бетону. Потім попросив Степана допомогти відтягнути важкий шматок бетону, аби розбити його і закинути на візок.

— Піднімаємо повільно й обережно, — порадив Степан.

Чоловіки підважили брилу й побачили тіло загиблого. Вони сповістили про знахідку охорону.

— Розгребіть, подивіться його документи! — крикнув один, продовжуючи лузати насіння.

Над трупом кружляли великі чорні мухи. Схоже, солдат загинув давно, спека зробила своє діло, і з обличчя вже не можна було визначити вік. У кишені документів не було, але на рукаві виднілася синьо-жовта нашивка.

— Наш солдатик, — зітхнув Вадим. — Мабуть, загинув під час захисту аеропорту.

— А рідні чекатимуть і сподіватимуться на його повернення, — промовив Степан.

Чоловіки спитали ополченців, де поховати людину.

— Тягніть його он туди! — охоронець вказав на місце, де закінчувалося бетонне покриття смуги.

Підійшли ще чоловіки й оточили загиблого.

— Укроп? — спитав Василь.

Степан так на нього зиркнув, що того одразу заціпило.

— Допоможіть донести он туди, — попросив Степан.

Кілька чоловіків підняли тіло і віднесли.

— Коли його заберуть? — спитав Вадим ополченців.

— Куди?! Документів при ньому нема, отже, не наш.

— Це — людина, — наполягав Вадим.

— Це не людина, а рослина під назвою укроп, — засміявся охоронець. — Хто його сюди кликав? Ти знаєш, як вони обстрілювали наше місто? Убивали мирних мешканців? Собаці собача смерть! Беріть лопати і зарийте його там, де стоїте, якщо не хочете, щоб ворони доїли.

— Вибач, друже, — зітхнув Вадим і взявся за лопату.

Кілька днів після серцевого нападу Богдана Стефанівна провела в лікарні. Добре, що Валентина Петрівна вчасно навідалася, а то хто знає, як би воно повернуло. Коли жінці стало краще, вона попросилася додому. Лікар рекомендував пройти десятиденний курс лікування, але Богдана Стефанівна наполягала на виписці.

— Призначте мені лікування, — попросила. — Яка різниця, де я лежатиму — все одно ліки купую за свій кошт, а вдома і стіни допомагають.

— Не маю права тримати вас силою, — погодився лікар. — Нехай хтось вас забере.

Богдана Стефанівна подзвонила Валентині й попросила допомоги. Жінка забрала рецепти в лікаря, спустилася на перший поверх в аптеку і купила ліки. Коли приїхала сусідка, вона вже чекала на неї з великим пакетом.

— Нарешті додому! — зітхнула з полегшенням.

Валентина викликала таксі, і, поки вони чекали, Богдана Стефанівна пожалілася, що не може додзвонитися до онука.

— Хоч самій їдь шукати Геника.

— Куди ви поїдете? Бійці сьогодні тут, завтра там, їх щодня кудись переводять. Ви хоча б знаєте, де він служить? У якій частині? — спитала Валентина.

— Служить? Геник? — Жінка здивовано округлила очі. — Він… Він у зоні АТО?

Валентина зрозуміла, що ляпнула зайве. Вона й не здогадувалася, що сусідка й досі не знає про службу онука.

— Що я накоїла?! Я не навмисне, вибачте!

— І коли він туди потрапив? Давно?

— Та давно, ще в липні. Я думала, ви знаєте.

— Настя знала?

— Він спочатку і їй не зізнавався, — розповіла Валентина. — Сказав, що в Києві працює таксистом, а потім, якщо не помиляюся, на День Незалежності розповів.

— А мені Настя нічого не сказала. Коли я востаннє з нею розмовляла наприкінці серпня, вона запевняла, що Геник працює в Києві.

— Мабуть, не хотіла, щоб ви зайвий раз хвилювалися.

— Так, Настя могла приховати, — похитала головою жінка.

Під’їхало таксі, і Валентина заявила, що почувається винною.

— Вам не можна хвилюватися, а я розпустила язика.

— За мене не хвилюйся, я сама впораюся, і вини твоєї нема. Їдь додому, а я хочу піти до церкви.

Богдана Стефанівна надовго завмерла перед іконою Спасителя. Вона вимолювала прощення за всі свої гріхи та гріхи її дітей і онуків. Просила Бога врятувати її доньку Настю та зберегти життя Геника. Вона щиро молилася про повернення Іванки і прохала Всевишнього впустити в серце доньки Ніни доброту і дати їй більше розуму.

Добровольчі загони в Іловайську все ще сподівались, що їм прийдуть на допомогу війська ЗСУ. Радісна звістка про знищення кількох ворожих танків, вогневих точок та машин піхоти із загону Мотороли втішила ненадовго — танки і пушки, які їм направили на виручку, були розбиті по дорозі російською армією. На відміну від українських бійців, терористи отримали значне підкріплення від росіян. Ворожі безпілотники знахабніли, і солдати вже звикли до нескінченого дзижчання над головами. Українська розвідка доповідала про велику колону ворожої техніки без розпізнавальних знаків. Біля села Дзеркальне захопили десятьох російських десантників, як підтвердження того, що кордон перетнули регулярні частини РФ.

За кілька діб до Дня Незалежності ворог влаштував захисникам Іловайська справжнє пекло. Ворожі «Піони», «Смерчі», «Гради» відкрили шквальний вогонь з усіх боків. Бійці опинилися серед нескінченних вибухів, коли земля зійшлася з небом у суцільному вогні й диму. Палали будинки і техніка, вибухали боєприпаси, розкидаючи смертоносні осколки. Суцільний чорний дим накрив місто, пахло порохом, горілим і смертю. Куди бігти і де сховатися від артилерії? Здавалося, що горіла під ногами сама земля і не було порятунку. Не в змозі протистояти шаленому натиску, українські підрозділи почали неорганізований відступ. Надвечір двадцять четвертого серпня ситуація стала неконтрольованою, кілька підрозділів було розбито, а сотні добровольців у безнадійній ситуації здалися в полон.

Чутки про оточення міста поширювалися й раніше, але солдати не вірили в обіцяний ворогом котел до останнього. Лише коли з двадцять другого серпня опинилися під безперервним вогнем артилерії, це стало очевидно. Іноді артилерія замовкала хвилин на десять, і бійці, які намагалися підтримати одне одного, жартували, що ворог стомився і йому потрібен відпочинок.

— Попісяти, покакати і перекусити, — казав Злий, — їм також треба. Тож, користуючись нагодою, робимо те саме. Їсти-пити нема чого, а от у кущики збігати треба.

Коли хлопець відійшов, Уля витерла хустинкою обличчя і посміхнулася Геннадію.

— Я вже не така закопчена, як ти?

— Ох ці дівчата! Земля під ногами аж п’яти пече, а вони про свою красу дбають.

— Ти обіцяв зізнатися матері, що не таксуєш, — мовила дівчина. — Сьогодні День Незалежності. Не забув?

— Якби й забув, то «Гради» нагадали. Раз обіцяв, спробую додзвонитися.