Геннадій дістав мобільний, увімкнув і, приклавши до вуха, похитав головою.

— Нема зв’язку.

— Вийди з окопу і підніми телефон, — порадила дівчина, — інколи це допомагає.

— Зараз спробую, — сказав він і підвівся. — Гадаю, вороги ще не встигли справити нужду.

— І я з тобою.

— Не смій! Сиди! — наказав він, і дівчина повернулася на місце.

Геник набрав номер і шукав зв’язку, але марно. Довелося повернутися.

— Не вийшло, — зітхнув він.

— Спробуй ще, іноді зв’язок проскакує, — наполягала Уля.

Злий встиг повернутися до побратимів до того, як знову активно запрацювала ворожа артилерія.

— А щоб вам так жилося на тому світі! — кинув сердито він, коли неподалік розірвався снаряд, засипавши їх землею.

Здавалося, що ворог не видихається, а навпаки, нарощує темп. До пізнього вечора Геник не мав часу зв’язатися з матір’ю.

— Ти обіцяв, — нагадала Уля. — До того ж мобільник може розрядитися, а заряджати немає де.

— Це точно.

Геник став на невелике узвишшя і дивом почув довгі гудки виклику.

— Привіт, мамо! У мене все добре. А як ти? — випалив, побоюючись, що зв’язок урветься.

— Усе добре, синку, — почув рідний голос.

Зненацька просвистів снаряд і десь неподалік добряче гепнуло.

— Знову граєш у боулінг? — спитала мати.

— Усім в укриття! Обстріли справа! — крикнув хтось доволі голосно, і жінка почула.

— Що то? — спитала вона. — Де ти є?

Геннадій не встиг договорити, як Улянка потягла його в укриття. На щастя, зв’язок не перервався, і хлопець, захекавшись, зізнався:

— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.

— Я це зрозуміла, — тяжко зітхнула.

До того як зв’язок пропав, Геннадій встиг додати, що з ним Улянка і після війни вони поберуться.

— Нарешті! — сказав він Улі. — Аж на душі полегшало!

До бійців прийшов змучений командир батальйону Олексій Григорович. Завжди підтягнутий та охайний, з акуратно підстриженою борідкою, зараз Батя нагадував своїх бійців — брудний, неголений і вкрай виснажений.

— Що далі, командире?

— Ми справді в котлі?

— Коли чекати на допомогу? — посипалися на нього питання.

— Справи у нас такі, хлопчики, 82-міліметрові міни ми вистріляли, 120-ток майже нема, російські війська зайняли лінію фронту на схід і вже зрівняли з землею деякі наші позиції.

— Кепсько!

— Іловайськ оточили подвійним кільцем Псковська та Курська дивізії, — продовжив Батя. — Наші бійці захопили танк Т-72Б3, який є на озброєнні лише в РФ, знешкодили БМП з екіпажем і взяли в полон десятьох десантників, це ще один доказ вторгнення росіян на нашу територію.

— Вище командування знає?

— Нагору доповідаємо вчасно. Та не я все вирішую.

— І все-таки, чи варто чекати допомоги?

— Мої ви хороші, — зітхнув Олексій Григорович. — Ми не раз просили допомоги у Збройних сил, які з важкою технікою стояли неподалік, повідомляли в Генеральний штаб, але минув тиждень і… Самі бачите.

— Що ж далі?

— Якщо буде новий наказ — одразу повідомлю, а ви обіцяйте мені залишитися живими.

— Звичайно, обіцяємо!

— Не підведіть мене і дотримайте слова! — посміхнувся Батя на прощання.

За останній тиждень випустили трьох жінок, яких утримували в колишньому архіві. У Насті знову зажевріла надія на їх з Вадимом звільнення. Уже навіть охоронці питали, коли їх відпустять, бо впевнилися, що вони прості волонтери.

Одного дня після обіду небо швидко затягло хмарами й линув холодний дощ. Жінок, які намокли і від холоду цокотіли зубами, забрали з примусових робіт. Вони розвісили сушитися куртки на вільних стелажах і полягали, намагаючись зігрітися. У сутінках непривітного приміщення із ґратами на вікнах надія на звільнення щохвилини танула. Про них з Вадимом ніхто не знає. Всі спроби зателефонувати Сашку Гримайлу, який займався звільненням полонених, були марними. Настя запам’ятала його номер, ще знала номер матері. Якщо випаде нагода зробити один дзвінок, то доведеться телефонувати Сашкові, бо лише він знає що до чого. З власної ініціативи ополченці їх не звільнять — це зрозуміло, але все-одно так хотілося сподіватись!

Лежачи на брудному матраці в незатишному приміщенні, намагаючись зігрітися, Настя відволікалася спогадами. Спала згадка про те, як уперше з’явилося відчуття неволі, коли Сєвєродонецьк опинився в окупації, важке, ніби тиснув невидимий прес, намагаючись вичавити і надію, і сподівання, і почуття власної гідності та патріотизму. Не вийшло. Вона вижила і дочекалася звільнення рідного міста. Напевно, до скону пам’ятатиме день, коли ще навколо гриміло і бахкало, а вони з Вадимом бігли подивитися на синьо-жовтий прапор як на символ свободи. І було відчуття ейфорії та неймовірного щастя, коли, попри все, небо здавалося вищим і синішим, сонце — яскравішим, а прапор — найріднішим. Тоді гадала, що все буде добре, що своє щастя вона вистраждала і заслужила, і навіть у страшному сні не уявляла, що за місяць з гаком буде нова неволя, ще страшніша, з тортурами та знущаннями.

— І коли це скінчиться? — промовила вголос.

— Один Всевишній знає, — зітхнула якась жінка, ніби продовжуючи думки Насті.

— Таке враження, що нас ніхто і не збирається звільняти, — додала інша. — То вони формували уряд і до нас не було діла, то займаються іншими справами.

— А хто нами займається? — долучилася до розмови ще одна жінка. — Серед них годі визначити, хто офіцер, хто рядовий, хто приший кобилі хвіст — жодних розпізнавальних знаків, усі в однаковому камуфляжі.

— Чи хто міліціонер, доброволець-ополченець або найманець з Росії.

— Не скажіть, дівчата, — озвалася Раїса, яка зазвичай відмовчувалась, — якраз найманців із сусідньої країни видно одразу: розкосі очі в бурятів, специфічне «ґекання» та «акання».

— Полонені кажуть, що росіяни до них більш гуманні, ніж місцеві, — сказала жінка, яку затримали разом із чоловіком за те, що вони хотіли повернути свою націоналізовану крамницю.

— Не меліть дурниць.

— Не всі, — уточнила жінка. — Я не мала на увазі кадирівців чи найманців за гроші, а кадрових офіцерів Росії. Принаймні, так розповідали чоловіки. А про нашу шушваль, яка взяла в руки зброю заради заробітку, я мовчу. Їм що накажуть, те й зроблять.

— Цікаво, а скільки з них насправді ідейних, які вірять у «розквіт молодої республіки»? — спитала Настя.

— Відсотків десять, не більше, — відповіла Раїса. — В основному це «козачки», які готові за ідею віддати життя, але вони хочуть будувати незалежну країну за своїми правилами, тому їх поступово приберуть.

— Вони між собою не можуть розібратися, що там про нас говорити. Хто ми взагалі? Полонені? Затримані? Ув’язнені? — Настя втрутилася у розмову, забувши про холод. — Якщо затримані до з’ясування обставин, то має бути слідство, а де воно? Полонені? Так ніхто з нас не воював. Виходить, що ув’язнені без слідства і суду?

— Ми — звичайна безкоштовна робоча сила, — озвалася Олена. — Ніхто не проводить слідчі дії, не доводить нашу провину, тому триматимуть нас ще довго.

— Поки не похворіємо і не подохнемо, — прокашлявшись, сказала якась жінка.

— Якщо ми не можемо нічого змінити, — палко промовила Настя, — то давайте вимагати покращення умов.

— Я пас, — похитала головою жінка, — нічого не доб’ємося, лише гірше зробимо.

— А чи може бути гірше?! — Настя різко підвелася й боляче стукнулася головою об полицю над нею. — Сьогодні два місяці, як я не купалася. Ні подушок, ні постільної білизни, незабаром кінець жовтня, а у нас нема теплого одягу. Так ми справді вимремо. Давайте тоді складемо руки на грудях і покірно чекатимемо смерті!

— Не кип’ятись, — зупинила Олена. Вона була старша від Насті і більш розсудлива. — Ми не будемо сліпо чекати смерті, але якщо розлютить ополченців, то це викличе зворотну реакцію. Давайте визначимось, що нам необхідно передусім?

— Ковдри!

— Помитися!

— Теплий одяг!