— Ні, краще взуття, бо якщо ноги померзнуть, одразу скосить застуда!

Жінки пожвавилися, звідусіль сипалися пропозиції, але Олена зауважила, що все одразу їм не дадуть, тому потрібно висунути вимоги про нагальні потреби. Після години гарячих сперечань і обговорень жінки заспокоїлися і вирішили вранці вимагати теплого одягу та взуття. А якщо вимогу виконають, наступним кроком наполягатимуть на можливості митися хоча б раз на тиждень.

Уранці жінки спокійно, але наполегливо виклали свою вимогу ополченцям, щоб ті передали її керівництву. Розбираючи завали в аеропорту нарівні з чоловіками, жінки стиха перемовлялися, розмірковуючи, чи підуть їм назустріч. Чоловіки також вимагали теплого одягу та матраців. Ніхто не знав, чим скінчиться тихий бунт, — від «визволителів» можна було чекати чого завгодно.

Після роботи полонених повезли до їдальні, що дало їм надію. Коли жінки повернулися в архів, до них увійшли люди в камуфляжній формі й кинули на підлогу плямисті куртки.

— Хотіли теплий одяг? — спитав один. — Розбирайте, тут є різні розміри. Самі розумієте, в нашій республіці ще не запрацювали швейні фабрики, тому одяг вживаний.

— А взуття?

— Взуття в мішках, теж не нове, але ще згодиться. Вибачайте, дами, що не на підборах, — хихикнув і вийшов, зачинивши за собою двері.

Як тільки повернувся ключ, серед жінок запанувало радісне збудження. Вони пішли розбирати одяг. Як виявилося, камуфляжні теплі куртки були навіть не випрані.

— На тобі, Боже, що мені негоже, — промовила одна із жінок, роздивляючись на світлі засмальцьовані рукави.

— Краще вже такі, ніж ніяких, — сказала на те Олена.

Жінки заходилися підбирати одяг за розміром, хоч це було нелегко: чоловічі куртки були їм великуваті.

— Господи! — скрикнула якась дівчина, кинувши одяг. — Там кров!

На грудях куртки і справді виднілася дірочка від кулі, а навколо неї велика пляма засохлої крові. Потім ще кілька жінок помітили на одязі дірки та кров.

— Вони зняли куртки з мертвих, — сказала Раїса, округливши очі від страху. — Не зможу носити такий одяг.

— У нас нема виходу, — зітхнула Настя. — Або доношувати одяг за покійниками, або померти від застуди та запалення легенів і стати ними.

— Я… Я не можу, — похитала головою Рая.

Жінка й справді була у відчаї. Схоже, страх паралізував її волю, і вона втупила погляд, сповнений жаху, на дірку в курточці.

— Давай її мені, — запропонувала Настя, — забирай мою, вона більш-менш чиста й без дірок.

У переляканої дівчини куртку забрала Олена, попри те, що рукави виявилися короткі.

— Де ще куртка з покійника? — жінка похилого віку підійшла до гурту. — Давайте, мені байдуже, я своє віджила, сама незабаром з ними зустрінуся на тому світі, тож передам подяку за курточки.

Валентина та Ольга віддали бабусям борошно, яке купили на пиріжки для солдатів. Вони знову готували до відправки машину з допомогою для бійців і вже кілька днів метушилися в приготуваннях. Ольга після останніх відвідин непокоїлася через те, що не всі мають тепле взуття, а наближаються холоди.

— Валю, те, що я побачила, не вкладається в голові, — розповідала подрузі. — Після проливного дощу в окопах багнюки майже по коліна, а солдати взуті в кросівки. Вони ледве тягають ноги, на яких поналипало з пуд липкого ґрунту! Коли зайшли в бліндаж і роззулися, я мало не впала! Пальці ніг пожабилися від води і посиніли.

— Ох, синочки! — вигукнула Валентина. — Мені їх так шкода!

— Води нема навіть прополоскати шкарпетки, тому збирають дощову. Добре, якщо в кого родичі чи близькі мають змогу придбати берци, але ж ти знаєш наших хлопців — хай як важко, а вони не скаржаться, дзвонять додому і кажуть, що все в них добре.

— Бідні матері! — скрушно похитала головою Валентина. — Добре, що вони всього не бачать!

— А нігті! Майже в кожного грибок з’їв їх до ран. Минулого разу ми з чоловіком відвезли айдарівцям питну воду і тридцять пар берців, але то така крихта в порівнянні з тим, скільки всього потрібно. Навіть не знаєш, що насамперед придбати для них: бронежилет, каску чи взуття.

— І я зібрала невелику суму, не дуже накупуєшся. Мішок борошна на пиріжки придбала, куплю мазь від грибка — на більше коштів не вистачить.

— У нас теж виторг поганий, — пожалілася Валентина. — У людей грошей нема, «Азот», де більшість населення працює, так і не запустили. Минулого разу берци вдалося купити з невеликою знижкою, думала, що зможу підзаробити і придбати взуття, а тут хлопці попросили полагодити машину, бо зовсім без транспорту залишилися. Мій чоловік разом з бійцями відігнав машину на СТО, її відремонтували, і дванадцяти тисяч як не було.

— Серце кров’ю обливається, як подумаю про солдатиків! — голос Валентини забринів від хвилювання. — А ті, хто покликав сюди війну, спокійно розгулюють по вулицях! Як так? Ні, я ніколи з цим не змирюся! Олю, де справедливість? Вона є взагалі?

Жінки погомоніли, пожурилися і згадали Настю з Вадимом. Їх непокоїло, що до цього часу пошуки не просунулися ні на крок. Закрадалася думка, що їх нема в живих.

— Іноді я сама так думаю, — зізналася Валентина. — Не може бути, щоб вони досі не дали про себе знати.

— Давай про це не казати Богдані Стефанівні. На неї і так стільки всього навалилося.

— Звичайно! Не треба вбивати надію. — Он її Ніна три роки не з’являлася, а потім знайшлася жива і здорова.

— Гріх так казати, але краще б повернулася Настя, ніж та сєпаратистка, — зітхнула Ольга.

Бійці в Іловайську припускали, що опинилися в оточенні через дезертирство окремих українських підрозділів. Солдати сперечалися, бо точно нічого не знали, сходилися в одному: не час шукати винних. Поповзли чутки про переговори між керівництвом України та Росії про те, щоб дати можливість добровольчим батальйонам вийти з оточення. Ця новина давала надію тим, кому пощастило залишатися живими під виснажливим вогнем противника. Про вдалу спробу прориву крізь кільце говорили лише відчайдухи, більш холодні голови розуміли, що прорив означає загибель, бо кільце на трасі між Кутейниковим та Старобешевим замкнули не бандформування якогось недоумка Мотороли, а одна з ротно-тактичних груп російських військ. На своїх місцях добровольчі батальйони з останніх сил чинили запеклий опір, але з кожною годиною він слабшав без серйозної артилерійської й авіаційної підтримки та налагодженого постачання.

Добровольчі батальйони зазнали чималих втрат. Лише за активну фазу боїв двадцять п’ятого — двадцять шостого серпня була розбита 4-та рота 51-шої ОМБР[3]. Бійці ще мали надію на БТГр[4] 92-гої бригади, яка пішла їм на допомогу, але двадцять сьомого серпня вона зазнала поразки. Колону бійців добре контролювали ворожі безпілотники, працювали грамотні артилеристи. 92-га втратила багато техніки й отримала наказ не йти далі на штурм, а двадцять дев’ятого серпня виходити назад невеликими групами.

В Іловайську бійці втратили останню надію на підмогу, і вже ніхто не міг заперечити, навіть найзапекліші оптимісти, що вони в котлі.

Нарешті до бійців від командування дійшла втішна новина про те, що президент на вищому рівні домовився про коридор для виведення з оточення сил АТО. Солдати могли взяти зброю і прапори, а також полонених російських десантників.

Пізно ввечері двадцять восьмого серпня ніхто з бійців навіть не думав про відпочинок — усі чекали команди про вихід з оточення. Настрій був піднесений, і Злий знову жартував.

— От непруха, — мовив із напускною серйозністю. — Роздобув собі одного раба. От скажи мені, Мона, я чесно його заробив?

— Звичайно!

— Тепер що виходить? Мого раба вивезуть з Іловайська разом з усіма. А хто дасть гарантію, що його не заберуть дорогою? Улько, ти можеш мені пообіцяти, що мій раб залишиться мені?

— Якби була генералом, то так.