— Далі, — продовжив Злий. — Знайшов дівчину, яка добровільно погодилася стати моєю рабинею, але вона залишається. Де гарантія, що її не забере якийсь Гіві чи Моторола?

— Хай цю гарантію дасть сама рабиня, — прогудів Кабан.

— Це точно, — змінив тон Злий. — Оксанка обіцяла дочекатися. Чес-слово, хлопці, ніколи не думав, що так буває.

— Як так? — спитав Кабан.

— Коли вперше бачиш дівчину і розумієш, що це на все життя.

— Так не буває, — озвався Малий.

— Малий, що ти тямиш у коханні?

— Не такий уже й малий.

— Так зізнайся, була в тебе дівчина? — повернувся до хлопця Злий. — Я маю на увазі не поцілунки в щічку в дитячому садочку, а по-справжньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Секс. Що ж іще?

— Відчепися! — відмахнувся Малий. — Такі подробиці не розголошуються.

— Значить, не було. А ще повчаєш старших!

Малий з образою поглянув на Злого, відвернувся і закопилив губу.

Геник стиха спитав:

— У тебе й справді ще не було сексу?

— І що з того? Ще встигну, — буркнув він.

Прибув Батя і дав наказ готуватися на ранок до виходу з оточення.

— Формуватимемо дві колони техніки, — сказав він, — решта будуть виходити невеликими групами, то ділячись на менші, то об’єднуючись. Детальнішу інструкцію отримаєте пізніше. Ледь не забув… Усі жінки поїдуть з медиками.

Уля здивовано і розгублено кліпнула та відкрила рота, щоб заперечити, але Олексій Григорович усе зрозумів з її погляду. Сині очі благали не відправляти її окремо від коханого.

— Це наказ. Обговоренню не підлягає.

Командир пішов геть і сам собі посміхнувся, згадавши, як сказав «усі жінки». Улянці таке визначення не підходило, дівчина була схожа на підлітка, лише її неймовірно виразні очі та пухкі вуста були надто жіночі.

Усім затриманим видали теплий одяг та взуття, і навіть матраци. Не встигли нарадітися, як охоронець Костя сповістив:

— Тепер будете їх відробляти.

— А то ми засмагали на сонці, — огризнувся Вадим.

— То ж за місцем перебування працювали, так би мовити, по- домашньому, — посміхнувся чоловік, — а тепер інші міста потребують допомоги. Будете розгрібати те, що ваші укропи накоїли.

— Ага, — скептично мовив Вадим, — а «захисники руського миру» святі.

— Ти допомагав нацикам? Допомагав! А тепер допомагатимеш нам, тільки вдвічі більше, — відказав ополченець. — Молода республіка потребує сил.

— Робочої сили, — сказав Вадим, — до того ж безкоштовної. Нахапали людей ні за що і тримаєте.

— Ти патякай, та не забувайся, — буркнув Костя, — після сніданку їдемо в Хрящувате милуватися краєвидами після укропського нападу.

Вадим замовк. Не хотів зайвий раз дратувати охоронця, хоча кортіло кинути, що не укропи захопили чужі землі і ще багато чого, але він знав — марна справа щось доводити. Тільки заходить мова про загарбників, одразу починається агресія, ніби невидима сила вимикає мізки.

За сніданком Вадим сів за стіл поруч з Настею. Вони, як завжди, обмінялися новинами. До цього часу він так і не розповів жінці про підлий розстріл айдарівців. Знаючи її вразливість, Вадим ще раз прикинув усі «за» і «проти» і сказав лише, що їх повезуть на роботи в Хрящувате.

— А нас знову в аеропорт, — зітхнула Настя. — Вчора знайшли ще одне тіло бійця, документів не було, але нашивка на рукаві жовто-блакитна. Поховали там, на місці.

…Автобус виїхав у селище Хрящувате. Полонених вивели з салону, роздали інструменти та наказали розбирати завали. Не встигли розпочати роботу, як позбігалися хлопчаки. Вони з цікавістю кілька хвилин розглядали прибулих, про щось перешіптувалися, а потім побігли геть. За кілька хвилин почали збиратися мешканці села. За півгодини прийшли напевно всі, хто лишився в Хрящуватому: переважно жінки похилого віку, кілька чоловіків, хлопчаки і двоє молодичок із немовлятами. Зупинилися віддалік, кілька хвилин мовчки спостерігали.

— Фашисти! — першою викрикнула стара бабця.

Її голос спрацював як запалений бікфордів шнур, натовп умить зірвався прокльонами:

— Кляті бандерівці! Хто вас сюди кликав?!

— Навіщо прийшли на нашу землю?

— Ми вас не чіпали!

— Дивіться, що ви зробили з нашим селом!

— Зарити б їх самих у цих руїнах! Живцем закопати!

— Хай би згнили у землі, як наші люди!

— Суча мати вас породила!

Василь, підприємець, не витримав. Він зіперся на лопату, подивився на людей.

— Чого розкричалися? — гукнув. — Тут не всі бандерівці та укропи, треба спочатку взнати, а потім пельку відкривати.

— Іч який грамотний! — озвалася смілива бабця. — Якби ти не завинив, то не махав би тут лопатою! Скільки на твоїй совісті загублених душ? Порахував чи з ліку збився? Інтелігент засраний, вбрався в дорогі штани, а сам, напевно, вбивця?

— Я нікого не вбивав, — пояснив Василь, — я підприємець, якого тимчасово затримали до з’ясування обставин, місцевий, з Луганська. Я готовий хоч зараз почати співпрацювати заради розквіту нашої республіки, а моє затримання — лише прикре непорозуміння.

— Сам ти непорозуміння! — почув у відповідь.

— Козел, а не підприємець! — понеслося далі. — Прикидається інтелігентом, а сам вбивця!

— Ну що, піймав облизня? — посміхнувся Вадим, складаючи цеглини.

— Знайшли цапа-відбувайла, — невдоволено й ображено пробубнів підприємець, — через таких, як ти, і мені дісталося.

Прокльони зі знайомими обвинуваченнями сипалися, ситуація загострювалася, і розлючений натовп уже ладен був кинутися на чоловіків і розірвати їх на шмаття.

— Чому ви мовчите? — звернувся до охоронців Вадим.

— Під час обстрілів загинули їх рідні, — пояснив той, — що я вдію?

— Поясніть, що ми не військовополонені, — сказав Вадим. — Ви нас привезли працювати, то поговоріть з людьми, щоб у нас була така змога.

Охоронець виплюнув жуйку, тяжко зітхнув і пояснив місцевим, що ці чоловіки не військові і не брали участі в бойових діях. Це трохи охолодило пристрасті. Люди ще трохи погомоніли і розійшлися по домівках. До вечора чоловіки працювали мовчки, перебуваючи в пригніченому стані, і лише іноді перекидались словами по роботі.

Коли Ольга завітала до Валентини в кав’ярню, то одразу помітила, що її подруга чимось схвильована і засмучена.

— Щось трапилося?

Жінка мовчки заварила дві чашки кави, сіла поруч за стіл.

— Що ти думаєш про перемир’я?

— Є надія, що все стихне.

— А я не вірю. Не вірю і все! — в серцях промовила Валентина. — Мене просто бісить брехня і несправедливість! Пам’ятаєш перший день після оголошення перемир’я? Вмикаю телевізор, передають: «Усе тихо, обстрілів немає». А ми, виходить, сліпі i глухі? Не чуємо, що гримить і бахкає? Ну, думаю, нехай, може, так треба, щоб населення інших регіонів заспокоїти.

— Не все можна говорити для загалу. Може, це якийсь хід? — обережно сказала Ольга.

Вона добре знала запальний характер подруги: якщо понесеться, то вже ніщо її не зупинить.

— І я так думала. А потім знову чую в новинах, що у нас повний штиль, нема поранених, тим паче загиблих, а приходять солдатики і розповідають зовсім інше.

— Валю, а тобі не спадало на думку, що чутки ширять спеціально?

— Олю, — жінка уважно поглянула їй в очі, — ти сама віриш у те, що кажеш?

— Ні, — посміхнулась сумно. — Їздимо до наших хлопців, тож знаємо трохи більше, ніж телевізор.

— Бісить брехня по теліку, це факт, — зітхнула Валентина. — Нічого у нас не міняється. Сєпаратисти хочуть амністію, а я так думаю: навіщо вона, коли їх ніхто не саджає? Їм і так непогано живеться. Учора зустріла одного такого. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього, — сказала Валентина. — Коли нас звільнили, я одразу на нього заяву написала. Усе вказала: дати, коли особисто бачила його на блокпостах ополченців з автоматом, коли він їздив з ними на машинах і все інше. Він навіть не тікав із міста після того, як сюди зайшли наші солдатики. Чому? Невже він знав, що залишиться непокараним?