— Його не заарештували, як я розумію?

— Удома зробили обшук, знайшли великий арсенал зброї, то затримали…

— От бачиш! — вихопилося радісне в Ольги.

— Затримали, щоб одразу ж відпустити. Я того сєпара не раз зустрічала на вулиці, він неподалік живе, — схвильовано розповідала Валентина. — Щоразу тікав від мене на інший бік вулиці і це хоча б трохи тішило, а вчора йду і він назустріч, каже: «Ну що, добилася свого? Багато тобі допомогли твої „солдатики“? А ось наші рєбята незабаром прийдуть і повісять тебе першу у твоїй кав’ярні». Ти навіть не можеш уявити, скільки цинізму та насмішки було на його пиці!

— Можу уявити, що він почув у відповідь, — посміхнулась Ольга. — Напевно, крила матами на всю вулицю?

— Не вгадала! — засміялась Валентина. — У мене від такої нахабності навіть матюки з голови повилітали. Я вчепилася йому в пику ось цими нігтями, — Валентина показала зламаний ніготь. — Верещала як навіжена і дряпала його ненависну харю. Перехожі відтягли мене, але я встигла роздерти йому пику і так у носа зацідила, що він вмився червоною юшкою!

— Ну ти й бойова! Я б так не змогла!

— Я б пристрелила наволоч і рука не здригнулася, — сказала Валентина. — Потрапив він мені під гарячу руку, саме тоді, коли привезли наших хлопців з передової. Шість поранених! І це лише з Бахмутки! А вночі трьох прийняв морг. Ось таке у нас «перемир’я». А телеглядачам розповіли, що за добу лише один поранений.

Жінки згадали про каву, яка давно схолола на столі. Валентина запропонувала зробити іншу, але Ольга відмовилася.

— Читала, що біля міста проводять навчання? — спитала.

— Давно час, а то бахкає і не знаєш, що думати. Люди і так налякані, багато переселенців, які бояться більше від нас. А про те, що на Сиротянському блокпосту майже щоночі строчать автомати — ані слова.

— Як завжди, — погодилась Ольга. — Томашівський міст полагодили.

— Хоч одна добра новина.

— А про Настю і Вадима нічого не чути?

Валентина сказала, що ще не встигла увімкнути комп’ютер і переглянути пошту. Вона зайшла на Фейсбук.

— Олю, — покликала подругу, — погані новини. У приваті мені написали, що люди за селом у полі знайшли два трупи з ознаками насильницької смерті. «Волонтерів, чоловіка та жінку, закатували і викинули у полі», — пишуть.

— У них були документи?

— Ні, але вік збігається.

— Звідки тоді інформація, що вони були волонтерами?

— Місцеві їх не раз бачили, вони збирали допомогу по селах. Зараз трупи в місцевому морзі. Я поїду туди, — сказала Валентина. — Попрошу когось мене підмінити, бо не можна закривати заклад — будь-коли можуть зайти на каву солдатики.

Валентина зв’язалася з чоловіком, і за десять хвилин він з’явився на своїй автівці. Вони поїхали всі разом. У морзі й справді лежали два трупи, але то були не Настя з Вадимом.

Улянка вкрай засмутилася, що мусить виходити з Іловайська в колоні, а не разом із Геником. Є наказ, та важко не відчувати підтримку коханого. Перше розставання після того, як вони поклялися бути разом, виявилося важчим, ніж вона могла уявити. Завжди стримана у своїх емоціях, вона не могла впоратися з хвилюванням і ховала від Геннадія зволожені очі.

— Улянко, ну що ти? Чому так розкисла? — Гена пригорнув дівчину.

Вона вткнулася обличчям йому в плече. Він чув, як тремтить від хвилювання її тіло, як дівчина тамує ридання і беззвучно плаче. Геник дивувався мужності й витримці Улі, яка ніколи не жалілася. Вона вміла мовчки, без взаємності, кохати роками, тихо страждати, могла нарівні з хлопцями тягати ящики з патронами і не жалілася на труднощі. Він бачив її плечі, на яких тендітну дівочу шкіру до ран натер ремінь автомата, вона безстрашно йшла на завдання і не панікувала при таких артилерійських обстрілах, коли у чоловіків не витримувала психіка. Геннадій звик бачити дівчину сильною, а зараз, коли вона проявляла слабкість, не знав, як утішити.

— Не треба, чуєш, Улянко, не треба, — повторював він і почувався справжнім бовдуром. — Як тільки колона промине гуманітарний коридор, одразу мені зателефонуєш.

— Куди? У тебе ж нема телефону.

Геннадій ляпнув, забувши, що недавно загубив мобільник.

… Коли їх мучила спрага, він згадав, що неподалік бачив люк.

— Спробую підняти люк, може, там є вода, — сказав він Злому.

— Куди? Під обстрілами?

— Я повзком.

— Тоді і я з тобою.

Зі Злим було марно сперечатися, тому вони поплазували разом, прихопивши порожню пластикову пляшку. Хлопці підняли люк і відчули вологу, яка йшла звідти.

Злий дістав ліхтарик і присвітив. Вода була занадто далеко, щоб дотягтися. Гена взяв камінець, щоб кинути його у воду і перевірити глибину. Він перехилився, і разом з камінцем щось булькнуло. Хлопець схопився за кишеню кітеля, помацав і вилаявся.

— Що трапилося? — спитав Злий.

— Телефон випав.

— Опаньки! Ну ти й роззява! Документи, сподіваюсь, не пішли в далеке плавання?

— Ні, в пакетику лежали мобільник, карта і папірець з телефонами.

— Хоч це радує. Повертаємось назад, — сказав Злий. — Вода надто далеко, і невідомо, чи питна вона.

Того ж дня Геннадій подзвонив матері з телефону Злого. Звичайно, вона запропонувала купити йому інший, тому Геник сказав, що мобільник йому привезуть волонтери…

— Ну добре, — сказав він, — я сам тобі дзвонитиму. У хлопців є телефони, тож не біда. Я напам’ять знаю два номери найкращих жінок у світі.

— Чиї?

— Моєї коханої Улянки і мами.

— Мені тривожно на серці, як ніколи.

— Усе буде добре. Колона піде під білими прапорами. У ній будуть машини з червоними хрестами, тому ти в безпеці. Ми чекатимемо наказу, впевнений, що підемо за колоною, а потім зустрінемося і знову будемо разом. Усіх жінок будуть відправляти у колоні, тож зраджувати тобі ні з ким.

— Дурень, — лагідно сказала вона. — Можеш зраджувати, якщо совісті вистачить, тільки благаю — збережи себе.

Геннадій поцілував мокру щоку дівчини і взяв її обличчя в долоні:

— Я кохаю тебе, і моя любов повинна оберігати тебе від ворожої кулі, від снарядів і полону. Нас розлучають обставини, але вони весь час змінюються. Ми не будемо разом лише невеличкий проміжок часу. Так потрібно для того, щоб потім знову зустрітися, вже назавжди.

Дівчина дивилася на нього вдячними синіми очима, в яких і біль розлуки, і кохання, і тривога. Росинка сльози викотилася з очей, побігла по щоці, завмерла на півдорозі. Геннадій торкнувся її губами.

— Солона… Цікаво, коли люди плачуть від щастя, які у них сльози на смак? Солодкі?

— Дурненький. — Легка посмішка майнула на її обличчі. — Коли зустрінемося, дізнаєшся.

— Згода. Мені так подобається, коли ти посміхаєшся! Головне, що ми вижили в цьому пеклі, — сказав він. — Гіршого і страшнішого бути вже не може. Тому все буде добре. Скажи, що згодна зі мною.

— Так! Мені час іти.

Уляна повторила ще раз, що кохає його, відійшла на кілька кроків і зупинилася.

— Генику, — сказала дівчина. — Якщо обставини розкидають нас у різні боки, знай, що я залишуся в зоні АТО до останнього дня, до перемоги. І де б я не була, я завжди чекатиму тебе. Навіть тоді, коли не буде надії, і дочекаюся, ти мене знаєш — я терпляча.

— Не думай про погане, — відповів він. — Я кохаю тебе, і це назавжди.

Дівчина повернулася і швидко пішла. Геннадій дивився їй услід, і мимоволі подумав, що бачить Улянку востаннє.

Приміщення бойлерної, де ночували чоловіки, одного вечора заповнили вщент нові затримані. Одразу завели чоловіків двадцять-двадцять п’ять, усі місцеві і навіть з однієї вулиці.

— За що вас усіх? — поцікавився Степан, коли чоловіки поклали свої матраци, заповнивши все вільне місце на долівці.

— Усе через мене, — сказав один чоловік, Михайло.

На вигляд йому було за п’ятдесят, високого росту, широкий у плечах, підтягнутий. Схоже, або колись займався спортом, або стежив за фізичною формою.