— Ой, у нас була така подія! — зараз же похвалився якийсь хлопчак.

— Ну, кажи: яка? — напосілись на нього всі.

— Наша коняка ожеребилася і…

Вибух глумливого сміху перебив малого, який дуже зніяковів.

— Оце то геройська коняка! Справді! — глузували ми. — Такій героїні треба було б дати орлине пір'я на голову!

Малий ледве не плакав, а ми вже допитувалися в старших хлопців:

— Ну, а у вас що?

— Мій батько застрелив ведмедя…

— А боїв у вас не було з ким-небудь, справжніх боїв?

— Мало, — несміливо признавалися ті… — Була тільки одна сутичка…

— З ким?

— З асінібойнами, але…

Та коли ми почали з'ясовувати подробиці й розпитувати докладніше, хлопці не змогли нічого нам сказати до пуття, і кінець кінцем неохоче признались, що до сутички навіть і не доходило, хоч вона, як то кажуть, висіла на волосинці. Мало не пролилася кров, але вожді дійшли згоди й супротивники, на жаль, замирилися.

— Мало не було сутички! — перекривляли ми їх, надуваючи губи. — Так, так. Мало не було…

— А ви? — питалися хлопці ображено. — У вас було щось? Певне, теж не було нічого важливого?..

Ну, нарешті розмова звернула на второвану стежку! Дійшла черга й до наших подвигів.

— Ей, що там казати! Таки було дещо! — відповіли ми недбало з таємничим виразом.

— Можете ви розказати, що саме сталося?

Зацікавлення наших слухачів зросло до останньої межі, але й ми вже не панували над собою. Прорвалася гребля нашого терпіння і гри в стриманість. Слова покотилися, мов бурхливий потік у Скелястих горах.

— Ми — гаук! — мали великі пригоди. Ворони й американці вкрали у нас коней, вбили шістьох людей і серед них Кошлате Орлятко, але за це ми дали їм такого бобу, що пам'ятатимуть аж до Вічного Полювання. Стільки поклали, що й полічити не можна — може, сотню, а може й більш, бо ми не лічили вбитих. І батьки дозволили нам, хлопцям, підкрастися аж до самісінького ворожого табору, а коли почалася стрілянина, ми зняли страшенний крик, ворог подумав, що його атакують, і почав у нас стріляти, але ми не злякалися, злякався тільки старший воїн, який нас охороняв. Він наказав усім повернутися до матерів. Тим часом кулі сипалися, як дощ, жодна не влучила, гаук!..

Наші друзі визнали, що їхні вожді ніколи б не дозволили їм узяти участь в бою — і дуже нам заздрили. Деякі навіть заявили, що втечуть від своїх, щоб шукати справжніх пригод. Чи ми їх приймемо до себе? Ми відповіли: приймемо кожне хоробре серце, гаук!..

Розповіді швидко вичерпались, і ми перейшли до ігор та змагань. Ми хотіли розіграти наш останній бій, але тут виникли труднощі: всі хотіли бути чорноногими, дуже небагато згодилося грати ворон, і нізащо в світі ніхто не хотів бути американцем. Довелося відмовитися від цієї гри. Почалися змагання, які тривали з ранку до вечора. Кожен хлопець хотів показати свою вправність у чому-небудь: у стрибках, в бігові, киданні каменів, стрілянні з лука.

Отакі розваги тривали понад десять днів. Бубни калатали в кількох місцях табору, і воїни весь час вели церемоніальний танок, який передував головному обрядові, на честь Сонця. Звичайно кілька або й кільканадцять танцюристів, які належали до одного братства, виконували обряд, в основі якого лежали таємні зв'язки воїнів.

У таборі ночами чути було співи й луну танців, а потім тихий тупіт індійських сандалів — мокасинів. Охоплені цікавістю, ми підіймали полу намету. Похилені постаті воїнів, закутаних в ковдри, мовчки прямували табором. Воїни несли якісь загадкові речі, призначені для таких самих загадкових церемоній. За веселими співами й розвагами крилися таємниці. Ми хутенько лягали знову на постелі і вдивлялися крізь димовий отвір у небо, так, ніби зорі могли вгамувати наше хвилювання. Від чекання невідомого нас обсипало морозом.

— Яке це все таємниче й чарівне! — збуджено шепотів мені Міцний Голос з-під своєї бізонячої шкури.

Останньої ночі перед святом ніхто з дорослих не спав. Нам, дітям, наказали лягти, але ми ніяк не могли заснути по-справжньому. В легкій дрімоті мені весь час щось марилось. І які це були чудові сни! Я бачив буйні луки, повні дичини, переді мною пробігали незліченні табуни бізонів, мисливці, прикрашені убором з орлиних пер. Деякі з них танцювали й радісно сміялись. Усі видіння були осяяні чарівним світлом, а коли я розплющував повіки, це світло тремтіло навколо: від сотень вогнищ, які палали тієї ночі в таборі, линуло таке могутнє сяйво, що воно проникало й до нашого намету. Навіть наяву все схоже було на якусь неземну казку. В усіх наметах було гамірно і людно.

Мати лагідним голосом наказувала мені спати, отож я заплющував повіки й знову поринав у дрімоту. Тепер мені снився якийсь осяяний воїн — а може, це був сам Великий Дух? — в одежі з оленячої шкури, прикрашений величезним султаном. Воїн був такий гарний, що я не міг відірвати очей, а він усміхався й дивився на мене. Тут я знову розплющив повіки і побачив, що мій батько, схилившись, дивиться на мене. Він щось тихо говорив матері й мені. Любі голоси наче долинали здалека.

— Може б, наш малий сонько таки встав? — говорив батько приглушеним голосом, щоб мене не збудити.

В голосі його бринів усміх.

— Нехай ще спить. Краще відпочине, — відповідала мати турботливо.

— Знаєш, жінко, що це, може, останній Танок Сонця?

— Чому останній?

Але батько нічого не відповів, а може й відповів, тільки я вже не чув.

Я хотів прокинутися, бути з ними, але мене морив упертий сон, і я тихо й безвладно лежав під шкурами. Потім до мене долинули рідні, солодкі звуки, найкращі з усіх, які тоді існували для мене. Це був урочистий батьків спів. Кожен воїн готував до цього дня пісню, слова й мелодію якої складав сам. Індійці вважали, що ця пісня має незвичайний вплив на долю людини. Батько, наспівуючи, сидів біля вогнища, вже одягнений по-святковому, — він був такий гарний із своїм султаном на голові.

Розвиднялось. Я ще лежав. До мене долинали пахощі оленячого м'яса, підсмажуваного на вогні. Раз у раз мати співуче обзивалася до батька, а батько відповідав їй м'яким, теплим голосом. Обидва були щасливі й добрі одне до одного. Коли я через багато років згадую своє дитинство, переді мною відразу ж виринає з минулого той ранок і мої батьки в святковому одязі.

Я поволі проганяв від себе сон. Знадвору чути було дужий гамір і рух. Звідусюди долинали до нас голосніші, ніж досі, пісні й швидке, наче зухвале калатання бубнів. Лунали вигуки керівників церемонії, що віддавали останні розпорядження. Але до полудня нічого особливого по трапилось, тільки дедалі більше зростав рух у таборі.

Лише десь опівдні розляглися лункі вигуки. Ми побачили дванадцять молодих вершників, які вихором мчали до табору, тягнучи за собою щойно зрубані ялини. Двоє інших урочисто везли звідкись орлине гніздо.

Настав полудень. Найстарший з чаклунів подав знак. Воїни почали встеляти ялиновим гіллям землю, обгороджену частоколом. Це був майданчик, приготований для священного танцю. Навколо знявся невимовний гамір. Я ніколи не бачив нічого подібного. Воїни на змилених конях мчали навколо частоколу, стріляючи в повітря і щось радісно вигукуючи. Всі — жінки, старі, діти — галасували, мов несамовиті. Дике калатання бубнів зливалось із посвистом сюрчків та брязкотінням дзвоників. З-під копит коней тікали діти, забуті батьками, які самі загубилися в юрбі. Хмара куряви стояла в повітрі, пахло порохом і кінським потом.

Так почалося стихійне вітання Сонця. Воно тривало, може, з чверть години. Потім гамір стишився. Найстарший чаклун устав. Усі з напруженою увагою стежили за кожним його рухом. З орлиним гніздом в руці він підійшов до височезного стовпа, який лежав поруч із щойно викопаною ямою. Опустившись на коліна над тоншим кінцем стовпа й обхопивши його руками, чаклун накрився ковдрою. Прибігли воїни, обережно підняли вгору стовп разом з чаклуном, випроставши, встромили його нижнім кінцем в яму й хутко присипали землею. Чаклун тримався високо на стовпі на кілька метрів над землею, а над ним — орлине гніздо. Всі присутні — а нас було кілька тисяч — затамували подих. Якби чаклун впав із Стовпа, це було б зловісною прикметою. Але чаклун не впав, а спритно зліз на землю. На вершечку стовпа залишилось орлине гніздо.