Нарешті настала сподівана хвилина. На майданчик вбігли юнаки, які хотіли стати воїнами. Вони вишикувались в ряд, втупивши палаючі очі в святий стовп з орлиним гніздом — символом доблесті. Чаклун приготував своє знаряддя — гострий ніж і кілька довжелезних ремінців — та покликав до себе першого юнака. Спершу чаклун розрізав в двох місцях шкіру й м'язи на грудях з лівого боку, залишивши між обома розрізами відстань приблизно з мізинець завбільшки. Між ними він прорізав ножем під шкірою щось схоже на рівчак і протягнув крізь нього ремінь. Потім зробив вузол, а кінці паска прикріпив до стовпа. У вправних руках чаклуна ніж мигтів, як блискавиця. Те ж саме він зробив на грудях з правого боку. Молодий воїн був прив'язаний до стовпа двома пасками, які проходили крізь його тіло.

Під час цієї операції ми уважно стежили, як юнак терпить біль. Він тримався мужньо. Ми дивилися на його пальці, вони навіть не здригнулися. Я був тоді ще малий і, признаюсь вам, що мені стало трохи млосно. Але разом з іншими я пишався молодим героєм, його витримкою. А це ж був лише початок. Справжню витриманість і терпіння юнак ще мусив довести.

Інші молоді воїни проходили ту ж саму процедуру. Тим часом перший юнак уже почав свій танець. Вдивляючись в сонце, він шукав у ньому натхнення і наспівував пісню, благаючи, щоб сонце, джерело життя на землі, дало йому сили і вклало мужність у його серце. Бубни супроводили його танець диким калатанням,і всі навколо співом заохочували сміливця, поки він кружляв навколо стовпа. Спершу розмірені рухи його ставали дедалі бурхливішими, незабаром юнак уже підстрибував і кидався в усі боки, намагаючись відірватися від стовпа. Раптом він упав на землю, знесилений.

— Знепритомнів! — засміявся Рівний Сніг, хлопець злий і гостроязикий. — На одного буде менше!

Нам було не до сміху. Ми зупинили Рівного Сніга лютими поглядами.

— Дурний, зараз він встане! — пошепки кинув Міцний Голос

— Де там устане! Цього, вважай, вже немає!

— Ні є, койоте!

— Допоможемо йому! — гукнув я й хотів уже бігти, щоб підвести юнака.

Брат хутко схопив мене за руку й зупинив на місці.

— Стій! Без згоди чаклуна не можна!

Тим часом танцюрист почав рухатись, силкуючись устати. Видно, що йому було тяжко, він не мав сили. Ми всі хором почали вигукувати його ім'я, і це вплинуло, мов заклинання.

Юнак з голосним вигуком схопився на ноги й затанцював знову.

Надходила найнебезпечніша хвилина танцю і взагалі всього обряду. Юнак силкувався звільнитися від пут, розриваючи на грудях шкіру іі м'язи. Пута міцно тримали його, отож пін рвався дедалі дужче і щосили шарпав ремені. Він мусив звільнитися — це був, щоправда, варварський, але такий красномовний символ боротьби із слабкістю власного тіла — переможної боротьби в спілці з Сонцем.

Рани виглядали жахливо, але чаклун залив їх відваром якогось зілля. Незабаром усе мало загоїтись. Ніколи у нас не було випадків зараження крові.

З цієї хвилини юнак мав звання воїна. Пишаючись своїм подвигом, він швидко очунював.

— Ще шість зим! — мовив Міцний Голос з нетерпінням у голосі, схвильований, як і всі інші.

— Ще шість зим і я буду воїном!

— А я мушу чекати ще довше, — промайнула у мене не дуже весела думка.

Наступного дня, на закінчення обряду Сонця, відбулася ще одна церемонія, гра, дуже схожа на танець «Що я пережив». Двоє воїнів, які належали до ворожих кланів, мали розіграти на наших очах битву, яка справді колись відбулася між ними.

З самого ранку лунало пристрасне, хвилююче калатання бубнів і вигуки оповісників:

— Найславніші воїни, зголошуйтесь!

— Хто мав найбільшу, найпереможнішу сутичку з ворогом — нехай зголоситься! — лунало у різних кінцях величезного табору.

Серед інших племен, які гостювали в таборі, була група індійців крі. Одним з її вождів був Гарний Юнак, з яким вождь чорноногих Атсістамокон, мав десять років тому переможний двобій, слава про який збереглася й досі. Обидва вожді були в таборі, але чомусь не зголошувались.

— Атсістамокон! А-тсі-ста-мо-кон! — дедалі нетерпеливіше кликали люди.

— Гарний Ю-на-че!

— Атсістамокон і Гарний Юнак! До двобою! — за хвилину табір вже гримів од цього вигуку.

Нічого не вдієш, обидва вожді мусили згодитись.

Десять років тому Атсістамокон повів у Монтану загін воїнів проти племені крі. Гарному Юнакові, який стояв на чолі групи крі, пощастило відбити напад чорноногих, а їхнього вождя відокремити від інших воїнів і загнати в таку пастку, з якої, здавалося, не було виходу. Оточений ворогами, Атсістамокон заховався за камінням, і тут йому спав на думку шалений намір — пробитися через ворожий табір. Раптом пін вилетів на коні із своєї схованки і з переможним вигуком напав на ворогів. Побачивши його, воїни метнуись до коней. Цілий град стріл і куль сипнув слідом за вождем, але жодна в нього не влучила, і незабаром табір залишився далеко позаду. Гарний Юнак, що мав найбистрішого коня, кинувся за втікачем. Він легко наздогнав його і, підскакавши, вистрелив зблизька, але не влучив, бо Атсістамокон блискавично схилився і на відповідь так оперіщив Гарного Юнака томагавком по голові, що той скотився з коня. Тим часом воїни крі вже наближалися до Атсістамокона. Не розмірковуючи довго, Атсістамокон схопив коня свого супротивника і перескочив йому на спину. Це був найбаскіший румак у всьому таборі. Ніхто не зміг його наздогнати. Атсістамокон повернувся до своїх, осяяний славою, та ще й з доброю здобиччю. Оце й була та битва, яку два герої мали зараз розіграти перед нами.

Люди напружено чекали видовища і вже почали збиратися. Крім нас, чорноногих та індійців крі, були представники інших племен.

Гарний Юнак пішов до свого намету, щоб переодягтися.

Він застав там дружину. Вона з хвилину придивлялася до нього.

— Ти н радий? — запитала вона.

— Ні!

— Що з тобою?

— Я злий.

— На кого?

— На нього.

— На Атсістамокона?

Заряджаючи рушницю, Гарний Юнак замість клубка бізонячої вовни, який приготувала дружина, поклав свинцеву кулю.

— Кладеш справжній заряд? — злякалась та.

— Ти ж бачиш!

Жінка затулила рота долонею, остовпіло дивлячись на нього.

— Ти вистрелиш мимо?

— Ні. Вистрелю в нього. Уб'ю! Тоді він мене так принизив! Не хочу сьогодні переживати це вдруге. Уб'ю його!

— Але ж зараз між нашими племенами згода!

— Це мене не обходить. Нема згоди в моєму серці.

Ледве чоловік вийшов, перелякана жінка побігла до головного вождя крі і все розказала. Вождь прийшов у намет, вийняв свинець, поклав клубок вовни, як і мусило бути. Все це було зроблено таємно.

Нас, хлопців, посадили спереду, щоб ми все бачили.

Атсістамокон вже чекав на коні і розмовляв з воїнами крі. Готовий до гри, Гарний Юнак під'їхав на баскому, строкатому коні, риска в риску такому, як і той, що його колись захопив Атсістамокон.

Старші воїни нашого племені, вражені такою схожістю, голосно висловлювали свій подив. Вони складали вказівні пальці хрестом і, простягаючи до воїнів крі, гукали їхньою мовою:

— Пегуїн тапіскво міст атім! (Точнісінько такий самий кінь!)

Ті відповідали тим же знаком, що означало згоду, і поглядали на чорноногих, приязно киваючи головами.

Видовище розпочалося, і все йшло добре, аж до тієї хвилини, коли Гарний Юнак став наздоганяти Атсістамокона, котрий тікав через середину ворожого табору. Тоді стався випадок, від якого нам похолола кров у жилах.

Гарний Юнак наздогнав Атсістамокона і раптом, скинувши рушницю, випалив зблизька просто в обличчя супротивникові. Атсістамокон захитався в сідлі, кров залила йому обличчя. Вихопивши з-за пояса томагавк, він обухом зацідив супротивника по голові. Гарний Юнак звалився на землю непритомний, так само, як і в справжньому бою, десять років тому.

Всі схопилися на ноги, повні обурення. Зчинилося загальне сум'яття, бо воїни, які не мали зброї, кинулися до своїх наметів.

— Вистрелив зблизька, в самісіньке обличчя! — лунали гнівні вигуки.