Хлопчиська теж не втрачали часу дарма. Поблизу табору завжди зустрічалися ховрахи і гофри — щось на зразок гірських земляних білок. Зрозуміло, ми старанно полювали на цих маленьких звіряток. Незграбного ховраха можна було іноді навіть наздогнати і упіймати, зате моторні гофри завжди були напоготові. Перш ніж вилізти з норки, гофри обережно висовували голівки, гострозоро озиралися і тільки потім вискакували на поверхню. Ми оголосили їм війну і ловили їх за допомогою петлі з тонкого ремінця, яку терпляче тримали над норкою, і той, хто був повправно, устигав затягнути петлю на звірятку.

Цим способом я якось упіймав молодого гофра. Мені шкода було вбивати звірятка, і я приніс його у вігвам. Через декілька днів звірятко стало зовсім ручним і навіть не хотіло йти від нас, а з обома моїми собаками дуже швидко подружився і тримався з ними на рівній нозі.

Цей перший вдалий досвід приручення дикого звірятка справив на мене незабутнє враження. В мені, малому дикунові, який досі намагався вбити кожне слабше створіння, наче народилася нова людина, розумніша й краща. Здається мені, що кожен з нас мусить зазнати такого зламу, тільки одні переживають його раніше, інші пізніше, а може, є й такі, які зовсім обходяться без нього.

В ці дні, повні хвилювань, я і ще кілька хлопців, мали одну небезпечну пригоду, яка вразила нас до глибини серця, і, згадуючи про той час, я завжди згадую про неї.

Одного ранку, озброївшись луками й пасками, ми вилізли на гору, що здіймалася над нашим табором. Нас супроводили Пононка, Серце і ще два дужі пси. Треба сказати, що в Пононки вже загоїлися лапи і він зовсім одужав. Коли ми добралися до вершини, перед нами розкинувся незвичайний, чудовий краєвид. За кілька сотень метрів під нами стелилася чарівна зелена долина, якої ми досі не бачили. Серед густих ялин та пожовклих лук блищало озерце. Поверхня його була гладенька й нерухома, мов дзеркало. Дерева й гірські вершини відбивались в ньому так чітко, наче там, у воді, ховалися їхні двійники.

Захоплені цим видовищем, ми примостилися на краю скелі і дивилися вниз, мов зачаровані. Через деякий час ми побачили в долині двох лосів, які неквапливо йшли луками до озера.

Всупереч нашому звичаю ми не зняли галасу, а сиділи тихо-тихо, наче перед нами відбувався якийсь урочистий обряд.

— Підійшли до води… Й п'ють… — шепнув мені Міцний Голос і чомусь зітхнув.

— От якби мати рушницю й підкрастися до них! — півголосом мріяв котрийсь із моїх товаришів.

— Як тут тихо й тепло! — озвався брат. — Як приємно!

— А кілька днів тому ми ще мандрували в горах…

Було холодно, в обличчя бив вітер.

— Ух! — здригнувся інший хлопець.

— А Форт-Бентон, пам'ятаєте його? — згадав раптом Міцний Голос. — Яка там була метушня, які злодіяки-купці! А тут тиша й мир. Я люблю такі долини. Кругом спокій і ніхто його не порушить.

Але спокій порушили. Наші собаки, які бігали поблизу, винюхали якусь незвичайну нору. Вона була схожа на лисячу, тільки трохи більша. До неї вели свіжі сліди. Ми приготували петлю й причаїлися. За хвилину в норі з'явилась велика коричнева кудлата голова і зараз же сховалася.

— Ведмідь! — злякався один з хлопців.

— Пхи, теж мені знавець! — ущипливо глянув на хлопця Міцний Голос. — Ведмідь у такій норі?

— То що ж це може бути?

— Єнот!

Я теж бачив морду звіра і хоч завжди був на боці старшого брата, цього разу мені здалося, що він помиляється.

— Хіба ж у єнота, — спитав я несміливо, — не менша голова та не довша морда?

— То в низинах! — скривився Міцний Голос. — А ми бачили гірського єнота.

— Невже між ними така різниця?

Але брат був не дуже впевнений.

— Зрештою… Він так швидко сховався. За хвилину витягнемо його і переконаємося…

— А я вам кажу, — застеріг котрийсь із товаришів, — що це якийсь невідомий хижак! Краще з ним не заводитись!

— Оце так сказав! Якщо це хижак, то ми отак відразу й повинні злякатися?

— Ще чого! — спалахнув Міцний Голос. — Ми сини воїнів і не боїмося нічого!

— Не боїмося! — підтримали його всі.

— Тільки ж «невідомий хижак», — засміявся хтось, — злякався нас, і ми його так легко не витягнемо.

Виявилося, проте, що хижак не злякався.

Кудлата морда з'явилася знову і ще дужче посунулася вперед. Ми затягли петлю й шарпнули з усієї сили.

Розляглося несамовите гарчання, навдивовижу схоже на крик дуже розгніваної людини.

Усі сторопіли.

Побачивши звіра, якого так необачно хотіли витягти з нори, хлопці мало не попадали від жаху. Такої потвори ми не бачили ще ніколи в житті. Страхітні ікла, довжелезні пазури, дикі, палаючі очі. Звір скочив блискавицею і кинувся просто до нас.

— Пононка! Серце! — гукнув я.

На щастя, біля нас були чотири собаки, які негайно кинулись на звіра, але той оскаженіло напав на них. Він був не дуже великий, не більший від мого песика Серце, але неймовірно, страхітно сильний і спритний. Бідолашний песик перший підскочив до звіра. Потвора вп'ялася йому в горло з такою несамовитою люттю, що майже відгризла голову.

Три собаки вгризлися в ворога. Скам'янілі від жаху, ми бачили тільки переплетений клубок тіл, що звивався і борсався на землі. Дикий звір, хоч був наполовину менший від собак, захищався з несамовитістю десятьох потвор. Ні, не захищався, а нападав. При цьому він репетував, як людина, і ці людські войовничі вигуки лякали нас ще більше, ніж боротьба. Кров так і бризкала в усі боки.

Нарешті ми трохи отямились і відступили на скелю поруч, ладні щохвилини кинутись тікати. Боротьба відбувалася з блискавичною швидкістю. Один з собак вже десь подівся. Билося тільки двоє. Раптом ще один собака болісно заскиглив і впав мертвий, з розпанаханим черевом. Залишився тільки Пононка.

— Тікаймо! — гукнув хтось із товаришів голосом, повним жаху.

— Тікаймо! — повторив Міцний Голос. — Адже у нас нема справжньої зброї.

Тут ми почули наче людське хрипіння. Це був точнісінько стогін конаючої людини. Пононка вп'явся іклами в горло звіра і шарпав його на всі боки, бив ним об землю, сам похитуючись, і випустив потвору лише тоді, коли у неї почали згасати очі. Тоді він кинув ворога на землю і став пильно придивлятись, чи не залишилася в ньому хоч іскра життя. Але звір не ворушився. Тоді з переможним гавканням Пононка скочив на нього і розпанахав йому черево.

Пес був укритий ранами й кульгав. Він пришкутильгав до своїх двох мертвих друзів, обнюхав їх і жалібно завив. Почав лизати свої рани, кинув і завив знову. Тут ми почули наче придушене харчання. Пононка зірвався з місця іі побіг. Ми помчали за ним. На дні невеличкої ущелини лежав наш четвертий пес. Дикий звір перегриз йому горло. Собака ще жив. Коли до нього підбіг Пононка він, мабуть, вирішив, що це ворог, і вишкірив зуби, але за хвилину сконав.

Хоч звір, який так настрахав нас, теж був неживий, але ніхто з нас не зважувався до нього торкнутися. На допомогу прийшов Пононка. Він схопив звіра зубами за спину і з великими зусиллями переможно потягнув до табору.

Важко уявити, як перелякалися в таборі! Це була коричнева росомаха, жорстокий володар Скелястих гір, найдикіше створіння з усіх, які тільки жили в цих горах. Вона була грозою не тільки баранів і лосів, але навіть пум і ведмедів.

— Росомаха, — казали мисливці, — така дужа й спритна, що може побороти навіть ведмедя!

Батьки так розгнівалися, що, всупереч споконвічному звичаю, обіцяли, що відшмагають нас, якщо ми полюватимемо далеко від табору. Ми зрозуміли, нарешті, якої страшної небезпеки уникнули сьогодні в горах.

Надходила зима. Дедалі частіше з гір зривалися вихори і мчали в долини, ламаючи дерева і руйнуючи наші намети. Почалися хуртовини; час було шукати місце на зимовий табір. Незабаром ми знайшли добру влоговину, звідусюди оточену горами, які надійно захищали від морозних вітрів. З цього табору наші мисливці поодинці або вдвох вирушали в далекі долини і ставили там сильця й пастки. Через кілька днів, а часом і тижнів, вони поверталися до головного табору й приносили багатющу здобич: шкурки горностаїв, куниць, бобрів, видр, вовків, рисів та інших звірів.