– Курять менше, ніж хліб їдять, – кивнув на пачки. – Бачу, є запас.

– Бо частіше возять, – відрубала Антоніна. – І цигарками свиней не годують. Сьогодні в нас субота? – Ігор кивнув. – Машина, значить, буде десь під обід. Морозиво привезуть, у стаканчиках. Його, як неділя, добре розбирають.

Не знаючи, про що ще говорити з продавчинею, Ігор заплатив за пачку «Ватри», хоча давно вже не курив без фільтру. Запхав її до кишені плаща. Туди ж таки засунув консерви. Коли вийшов із магазину, ніби побачив себе збоку: стоїть, мов дурень, серед села, у піжонському плащі, міських туфлях, непрасованих, та все одно представницьких брюках, із повидлом і галетами в руках.

Кинувши погляд у бік чайної, розгорнув пачку з печивом, згриз одну галетину. Смаку зовсім не було. Ігор ніколи не їв картону, але саме з ним готовий був порівняти щойно з’їдене. Втім, розмірковував далі, якщо мастити галети повидлом, із чаєм цілком може піти. Навіть із кількою в томаті, під кавовий напій… Розуміючи, що так довго не протягне і що про його галети з повидлом уже по обіді знатиме все село, Князевич усе одно налаштував себе харчуватись окремо.

Вірити в Гайвороні не можна нікому. Значить, і довіряти. Неписане правило вимагало: ніколи не діли хліб із тим, кому не готовий вірити. Ніколи не бери нічого з рук того, кого вважаєш… хай не ворогом, але недругом – точно.

До того ж Ігор уже вирішив для себе: більше за чотири дні його в селі нічого не затримає. Максимум – тиждень. Від нього не вимагають працювати по справі, варто лише дати підстави для її порушення. Місцеві орли, та ще за підтримки чекістів, своє діло без нього знають і зроблять.

Ігор неквапом рушив у напрямку школи.

Проїхав на велосипеді дільничний, махнув рукою. Князевич салютував у відповідь, дістав із пачки ще одну галету, захрумкотів.

У тому, що справу розпочнуть, він жодної миті не сумнівався. Тепер, відчувши трошки місцеві настрої, слідчий переконався: візит київського гостя, людини аж із міністерства, – проста формальність. Своєрідна легалізація потрібних слідчих дій, на які після його, так би мовити, інспекції органи швидше дістануть офіційне «добро». Кого і для чого почнуть зачищати – Князевич волів не думати. Все одно не мав уявлення про місцеві розклади. Його діло, як кажуть у таких випадках, теляче: провести оперативну перевірку на місці, скласти рапорт, повернутися в Київ, здобути подяку…

Або не здобути.

Замість подяки його залишать працювати там, де працював.

Відтоді він, Ігор Князевич, змушений буде поводитися дуже обережно. Узгоджувати свої дії в різних інстанціях.

І чому тільки дії? Не встиг зробити, лише подумав – негайно треба озвучити думки хоча б безпосередньому начальству, тому ж Буркову, старшому товаришеві, недурному та чуйному.

Печиво скреготнуло в зубах – чи то сам Ігор скреготнув зубами, печиво тут ні до чого.

– Марія Романів – це ви?

– Я. А ви…

– Князевич, Ігор Степанович. Можна просто Ігор, навіть треба.

У класі зараз нікого не було. Він навмисне вибрав момент, аби застати молоду вчительку історії саму. До кінця уроків Князевич просто без певної мети вештався селом, намагаючись хоч трошки вивчити його і машинально вітаючись із усіма незнайомими, котрих зустрічав на вулицях. Людей у першій половині будня було небагато. Ще вдосвіта Ігор чув крізь сон і прочинену кватирку, як селяни йшли на роботу – хто в поле, хто на ферму. Іншої дороги, крім як через центральну вулицю, а отже через школу, тут не було.

З Марією Романів він запланував поговорити окремо та по змозі – докладно.

Це вона, двадцятитрирічна вчителька, робила аборт від секретаря первинної комсомольської організації села Юрія Боровчука, після чого лишилася безплідною.

Ігор по очах Марії зрозумів: вона знає, про що буде розмова. А тут, у селі, знають, що з нею сталося. Тому сидить у порожньому класі сама, тим часом як увесь колектив, за його спостереженням, зібрався в невеличкій учительській.

– Ви з Києва, з міліції, – просто сказала вчителька.

Марія намагалася ховати очі, уникаючи прямого погляду. Та Князевич усе одно помітив – вони в неї великі, зелені та сумні. Темно-русяве волосся підстрижене, кінчики ледь сягають плечей, розчесані прямо, жодного перукарського втручання. Губи пухкі, ледь торкнуті червоною помадою, брови на його смак трошки загусті, але прорідити їх – справа нескладна. І ця сукня… Вона молодій жінці зовсім не личить: знову ж таки, як на його міський, столичний смак.

– Завжди так роздивляєтеся людей? – поцікавилася вона.

– Ні. – Князевич знічено кахикнув. – Просто мені здавалося: молодим і вродливим вчителькам по селах нема чого робити. Про це он газети пишуть. А тут ви…

– Нічого дивного, сама попросилася, – легко відповіла Марія. – Рідне село все ж таки. Мені тут спокійніше. – Це прозвучало якось не надто щиро. – Хоча ви маєте рацію, в нас тут учителі довго не затримуються.

– Чому?

– Олега Микитовича запитайте, директора. Ремонт у школі зробив, кухню навіть добудували, тепер усі, хто тут працює, харчуються. Гарячий обід, готують дуже смачно, їли в нас?

– Ні, не довелося.

– Саме обід. Мама моя на кухні працює, погодуємо гостя якось. Але знаєте… Дівчата молоді, хочуть окремих кімнат. Селищна рада цього забезпечити не може. Ставить на квартири, гроші плати господарям. Та ще й живи за їхнім розпорядком. Плюс іще звикли деякі до зручностей… Знаєте, душ, ванна, туалет, як у місті. У нас село.

– Я встиг помітити. – Ігор усміхнувся.

– Так що, виходить, я придаюся по всіх статтях. Мені окреме житло не треба. Я тут народилася, виросла, всі мене знають, я всіх. Нормально, мене наше село зовсім не обтяжує. Ви сідайте, чого стоїте.

Подякувавши кивком, Князевич примостився на стілець за парту. Тепер, опинившись навпроти Марії, він ураз відчув себе учнем, школярем.

– Маріє… чи можна Маша?

– Краще Марія. У нас машами називають свиней чи корів. – У її голосі прозвучав легкий докір, тож Князевич удруге відчув себе мимоволі винуватим.

– Отже, Маріє, – чому історія? Дівчата, як я знаю, охочіше йдуть на філологію. Мова, література…

– То ви зле знаєте, Ігоре. Мене історія цікавила завжди. Хоча я тут, бачте, за все. – Вона кивнула на розкритий зошит. – Можу підміняти, як треба кого. Ось, складаю зараз план тематичних уроків. Щоправда, діти з понеділка в полі, нас теж виводять… Треба тепер скласти, потім нíколи.

– Що там у вас, цікаво?

– Вам справді цікаво? – Густі брови вчительки скочили догори. – Ось, у серпні якраз історична дата була – сто двадцять п’ять років від дня народження Франка. Шостий клас готуватиме стінну газету. У восьмому заплановано відкритий урок – сто п’ятдесят років, як народився Ілля Олександрович Ульянов, батько Володимира Ілліча Леніна. Райвно надіслало розпорядження – всім відзначити, хоча дата на літо припадала. Але ж такі дати святкують цілий рік, правда ж?

– Ви про Франка?

– Я про Ульянова. Правда ж?

– Не знаю. – Ігор постарався, щоб відповідь прозвучала щиро. – Я не з відділу народної освіти, їм там видніше.

– Так, справді, ви з іншої організації. І мої навчальні плани вас зовсім не цікавлять. – Картинно зітхнувши, Марія закрила зошит. – Що ж вас цікавить?

Князевич розумів, якої відповіді чекала від нього молода жінка. Вирішив не тягнути більше. Все одно починати треба.

– Ваші стосунки з Юрієм Боровчуком.

– Їх не було.

Вона промовила це швидко, різкувато – немов виплюнула. Зелені очі при цьому ледь примружилися, так робить кішка перед стрибком, Ігор колись бачив щось таке по телевізору, коли дивився «У світі тварин».

– Маю іншу інформацію.

– То запитуйте в того, хто вас інформує. Напевне, ця людина… чи ці люди знають більше.

– Ви писали в міліцію заяву…

– То помилка була. Я… ми її забрали. Але раз ви про це знаєте, і не тільки ви, значить, у когось справді довгі язики.