Перо випадає в мене з рук, бо ця сумна доля вокзальної місії глибоко вражає моє серце, так що я пишу і плачу, як мій друг Гаєк, коли пише некролог по своєму начальникові.
— О ні в якому разі, мій юний друже, — сказав містер Вільяме, банкір, молодикові, що сидів навпроти нього в кріслі, поклавши ноги на спинку стільця. — Ні в якому разі, пане Чейвін! Вислухайте мене уважно і постарайтесь дечого навчитись. Ви просите руки моєї дочки Лоти. Це означає, що ви хочете стати моїм зятем і таким чином одержати гроші. За хвилину до цього на моє запитання, чи є у вас багатство, ви відповіли, що ви бідні й маєте лише двісті доларів.
Пан Вільяме поклав ноги на стіл, за яким він сидів, і провадив далі:
— Ви стверджуєте, що і я був колись бідний і не мав навіть і цих двохсот доларів. Я не заперечую цього, але скажу, що у вашому віці я мав уже кругленьку суму грошенят. А це тому, що в мене була голова на плечах, а у вас її бракує. Я бачу, ви починаєте соватись у кріслі. Раджу вам не гарячкувати: в мене слуга — дужий негр. Послухайте мене уважно й візьміть з мене приклад. Шістнадцяти років я прийшов до свого дядька в Небраску і, щоб роздобути грошей, умовив дядька дозволити лінчувати на його землі негра, якого саме збиралися стратити. Той дав згоду: негра лінчували на ділянці мого дядька, але кожний, хто хотів узяти участь у цій справі, повинен був заплатити певну суму, тому що місце страти ми обгородили. Гроші за квитки збирав я, і, коли негра було повішено, я втік того ж вечора, захопивши виручку! Повішений негр приніс мені щастя. На ті гроші я купив ділянку землі на півночі і поширив чутку, що, перекопуючи її, я знайшов золото. Ділянку я дуже вигідно продав, а гроші поклав у банк. Я думаю, не варте уваги те, що один з обдурених стріляв у мене, тому що цей постріл, розтрощивши кістку правої руки, приніс мені тільки дві тисячі доларів за поранення.
Одужавши, я скупив на всі свої гроші акції релігійного товариства по будуванню храмів на території, заселеній індіанцями. Ми за сто доларів видавали почесні дипломи, але не збудували жодної церкви.
Товариство мусило оголосити себе банкрутом. Це сталося рівно через тиждень після того, як я виміняв акції релігійного товариства на партію волових шкур, ціни на які швидко зростали.
Я заснував шкіряний завод, який приніс мені багато грошей, — а все тому, що я продавав за готівку і купував у кредит.
Я розмістив свій капітал у кількох банках Канади й оголосив себе банкрутом. Мене заарештували, але під час слідства я молов таку нісенітницю, що експерти визнали мене пришелепкуватим, а суд виправдав мене, організувавши перед цим збір грошей серед публіки, присутньої у залі суду. Цих грошей цілком вистачило мені на дорогу до Канади, де зберігалися мої гроші.
У бруклінського мільйонера Гамельста я викрав дочку й відвіз її до Сан-Франциско. Він мусив віддати мені її у дружини, бо я загрожував йому, що буду з нею жити в Сан-Франциско доти, доки зможу опублікувати сенсаційне повідомлення, що його дочка — мати незаконнонародженої дитини.
Ось бачите, пане Чейвін, яким я був у ваші роки, а ви до цього часу не зробили нічого такого, що свідчило б про ваш розум.
Ви кажете, що недавно врятували моїй доньці життя, коли вона впала з човна в море. Це гарний вчинок, але я не бачу, щоб він мав для вас практичне значення, — адже, як ви кажете, ваші черевики зіпсувались остаточно. Що стосується ваших почуттів до моєї доньки, то не розумію, чому я повинен платити за них гроші і стати тестем людини, в якої розуму — ані на гріш.
Бачу, що ви знов починаєте соватись у кріслі. Будьте ласкаві, заспокойтесь і відповідайте на мої запитання:
— Чи зробили ви який-небудь вчинок у житті?
— Ні.
— А чи є у вас майно?
— Немає.
— Ви просите руки моєї дочки?
— Так.
— Вона кохає вас?
— Кохає.
— І останнє запитання: скільки у вас є грошей з собою?
— Сорок шість доларів.
— Гаразд, я розмовляв з вами тридцять хвилин, ви хотіли дізнатися, як роблять гроші. Так ось: ви заплатите мені тридцять доларів — по долару за хвилину.
— Але, пробачте, пане Вільяме… — протестував молодик.
— Ніяких «пробачте», — мовив, посміхаючись, пан Вільяме, глянувши на годинник, — тепер ви дасте мені тридцять один долар — минула ще одна хвилина.
Коли вражений пан Чейвін заплатив гроші, пан Вільяме люб’язно сказав:
— А тепер дозвольте вас попросити залишити мій дім, інакше я буду змушений наказати, щоб вас вивели.
— А ваша дочка? — вже на порозі запитав молодий чоловік.
— Я свою дочку ніколи не віддам дурневі, — спокійно відповів містер Вільяме. — Залиште мій дім, інакше ви будете мати щастя збирати свої власні зуби.
— Оце мав би зятька! — сказав містер Вільяме своїй дочці, коли Чейвін пішов. — Той твій коханий винятково дурний чоловік, і розуму він ніколи не набереться.
— Отже, — спитала міс Лота, — в нього немає ніякої надії стати моїм чоловіком?
— За таких обставин це неможливо — категорично заявив містер Вільяме. — Доки він не покаже себе спритною й розумною людиною, в нього не буде ніякої надії!
І містер Вільяме розповів своїй дочці про лінчування негра на ділянці свого дядька, про хід розмови з містером Чейвіном і додав:
— Я розповів йому чимало повчального.
На другий день містер Вільяме поїхав у справах торгівлі.
А коли через тиждень він повернувся, то знайшов на своєму письмовому столі листа такого змісту:
«Вельмишановний пане!
Дякую Вам щиро за пораду, яку Ви дали мені тиждень тому. Ваш приклад так мене надихнув, що я у Вашу відсутність виїхав з Вашою дочкою до Канади, захопивши з собою з Вашого сейфа всі Ваші гроші, коштовності та цінні папери.
А нижче стояло:
«Любий татку!
Просимо твого благословення і заразом повідомляємо, що ми не могли знайти ключа від сейфа й тому підірвали його нітрогліцерином.
Коли тінь від місяця почала маліти, а сонце дедалі більше і яскравіше виступало з-під затіненої поверхні, судовий радник пан Яуріс кинув на землю жовто-зелене скло з жестом надзвичайної огиди. Я стояв поруч у кімнаті, коли пан судовий радник сказав:
— Я так і знав, що мене знову ошукають із цим затемненням. Таке сталося вже вдруге. Перший раз, п’ятнадцять років тому, ніякого затемнення не було, закрило хіба що третину сонця. А теж патякали, нібито темрява буде повна. Я придбав чорні окуляри, і яке ж було моє розчарування! Пам’ятаю це так чітко, ніби все відбувалося тільки вчора.
Я давно захоплююся астрономією, і моє захоплення поділяли моя дружина і пан доктор Кавка. Він побував із науковою метою у великих швейцарських лабораторіях, а з Монблана нібито привіз фотографії проходження Венери. У мене була вілла в Крушних горах. Веселенька, мила вілла на голій вершині великого пагорба: нижче починалися ліси, а далі навкруги, куди не кинь оком, тягнулися гори й ліси, вінцем обступаючи поляну й віллу на ній; ночами вони ввижалися особливо високими, і, коли я дивився на небо, здавалося, ніби я перебуваю на дні вирви. Тут, на цій віллі, ми обладнали маленьку обсерваторію, звідки й спостерігали 7000 зірок від першої до шостої величини, видимих неозброєним оком. Коли ж ми наводили на них телескоп, зірки здавалися нам розсипаною крупою. Пан доктор Кавка всі ці явища вмів пояснити науково, що дуже подобалося моїй дружині. Я теж люблю астрономію і досі не втратив до неї інтересу, хоча мені особливо ніколи над усім цим задумуватися. Ну, хіба це не смішно, ця крихітна зірочка сьомої величини, що світиться у сузір’ї Великої Ведмедиці, перебуває від нас на відстані 340 трильйонів кілометрів, і якщо взяти для порівняння кур’єрський потяг, який мчить зі швидкістю 120 кілометрів на годину, він досягнув би її через 325 мільйонів років.