– Чому в шухляд є столи?

Люди дивилися на нього й відповідали:

– Шухляди – для ложок, виделок, ножів.

– Я знаю, для чого шухляди, але не можу здогадатися, чому в них є столи.

Люди знизували плечима і йшли собі геть. Іншим разом хлопчина питав:

– Чому в хвостів є риби? Або:

– Чому у вусів є кішки?

Люди знизували плечима та йшли своє діло робити.

Вже хлопчина підріс, уже й дорослий став, а все одно розпитував про такі нісенітні речі, що ніхто йому відповісти не вмів. Поселився він у хижці на високій горі й весь час бився над питаннями, записував їх у зошит, думав-гадав, та ніяк не знаходив відповіді.

Наприклад, він думав:

«Чому в тіні є сосна?»

«Чому хмари не пишуть букв?»

«Чому марки не п'ють пива?»,

З великого напруження заболіла в нього голова, та він не кидав свого.

Стригтися він не стригся, голитися – не голився, тож обріс бородою і запитав:

– Чому в бороди є обличчя?

Коли він помер, то один учений відкрив, що той хлопчина змалечку одягав шкарпетки навиворіт і жодного разу не одяг їх як слід. А тому він і не навчився ставити правильні запитання.

З багатьма людьми таке буває, як з тим хлопчиною.

У неділю синьйор Чезаре прокидався пізно. Вставши з ліжка, він надягав піжаму й довго походжав по кімнаті. Тільки об одинадцятій він заходив у ванну кімнату й, не зачиняючи дверей, починав голитися.

Саме тієї хвилини чекав Франческо, шестирічний хлопчик, що дуже хотів стати лікарем-хірургом. Він брав вату, пластир, пляшечку спирту і, зайшовши у ванну кімнату, сідав на стільчик.

– Ну, чого тобі? – запитував синьйор Чезаре, намилюючи обличчя.

У будень він голився електричною бритвою, а в неділю – звичайним лезом.

– Ну, чого тобі?

Франческо мовчав, прибравши поважного вигляду й соваючись на стільчику.

– Ну, так чого ж тобі треба?

– Я тут на всякий випадок, – відповів Франческо. – Адже ти можеш врізатися. Тоді я тебе полікую.

– Гаразд, – сказав синьйор Чезаре.

– Тільки ти не порань себе навмисне, як минулої неділі, – попереджав Франческо, – бо тоді це не зарахується.

– Хай буде так, – погодився синьйор Чезаре.

Та поранити себе несамохіть було важко. Він пробував врізатись мимоволі, та марно. Старався бути неуважним, але дарма. Нарешті він якось поранився, і Франческо взявся до роботи: витер краплю крові, помазав ранку йодом і приклав до неї пластир.

І так щонеділі синьйор Чезаре дарує своєму синові краплю крові. А Франческо переконаний, що його батько неуважний.

Якось в одному далекому місті народився прозорий хлопчик. Крізь його тіло все чисто було видно, як крізь повітря чи воду. Був цей хлопчина з плоті й кісток, а здавався скляним. Однак, падаючи, він не розбивався на скалки, а тільки набивав собі на лобі прозору ґулю. Все було видно: і як б'ється його серце, і як плавають його думки, наче кольорові рибки в акваріумі.

Одного разу не втерпів хлопець, – збрехав, і люди побачили: під його чолом заблисла вогняна кулька. Тільки-но хлопець сказав правду, кулька зникла. Відтоді він ніколи не брехав.

А іншим разом товариш довірив йому свою таємницю, і люди побачили, що в його грудях перекочується чорна кулька.

Хлопець ріс, став юнаком, потім дорослим. Люди вільно читали його думки і, запитуючи, вгадували відповідь раніше, ніж він розтуляв рота. Звали його Джакомо, а люди прозвали Кришталевим Джакомо. Всі дуже його любили за чесність. Хто знав його, той і сам ставав благороднішим.

Та, на лихо, владу в цій країні захопив жорстокий диктатор. Настали часи свавілля, насильств і злиднів. Кожен, хто наважувався ремствувати, зникав без сліду. Хто бунтувався, того розстрілювали. Бідних переслідували, принижували і всіляко ображали.

Заляканий народ терпів мовчки.

Та Джакомо не міг мовчати, бо його думки самі за себе говорили. За його прозорим чолом люди бачили: він обурений насильствами й засуджує диктатора. Всі нишком повторювали те, що думав Джакомо, плекаючи надію на кращі часи. Отож тиран наказав арештувати Кришталевого Джакомо й закинути його в найтемнішу в'язницю. Та дивна річ! Стіни камери, в яку запроторили Джакомо, стіни в'язниці і зовнішні мури стали прозорі. Люди, проходячи повз в'язницю, бачили Джакомо й читали його думки. Вночі тюрма випромінювала навкруги яскраве світло. Тиран наказав заслонити всі вікна свого палацу, та однаково не міг заснути. Кришталевий Джакомо навіть у кайданах був сильніший за тирана, бо правда сильніша за все на світі, яскравіша за сонце і могутніша від урагану.

Одного дня мавпи в зоологічному саду вирішили побачити світ й подалися в мандри. От ідуть вони, йдуть, зупинилися, а одна мавпа питає:

– Ну, що ми бачимо?

– Клітку лева, басейн тюленя і хату жирафи.

– Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Рушили вони знову в дорогу і зупинилися аж опівдні.

– А що ми зараз бачимо?

– Хату жирафи, басейн тюленя і клітку лева.

– Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Подалися вони далі й зупинилися надвечір.

– Що ми бачимо?

– Клітку лева, хату жирафи і басейн тюленя.

– Який нудний цей світ: скрізь одне й те саме. Не варт і мандрувати.

А річ у тім, що мавпи подорожували в клітці – ходили навколо, як коні в каруселі.

Якось одному чоловікові заманулося стати єдиним власником римського Колізею, і вирішив він його вкрасти. Узяв торбу, пішов до Колізею і, помітивши, що сторож десь на другому боці, швиденько набрав каміння і гайда додому. Назавтра зробив так само. І так щоранку, крім неділі, ходив до Колізею по двічі й по тричі, пильно стежачи, щоб вартовий його не запримітив. А в неділю чоловік відпочивав і рахував крадені камені, що купою лежали в льосі.

Заповнивши льох, він наносив каміння на горище, а коли вже й там не стало місця, почав ховати каміння під диванами, в шафах, у кошиках, де складав брудну білизну. Щоразу, приходячи до Колізею, чоловік оглядав його з усіх боків і в думці проказував:

«Людям здається, що Колізей не змінився. Та я знаю, що ось тут він поменшав».

І, витираючи піт з чола, виважував шмат цеглини зі сходів або висмикував каменюку із склепіння та кидав у торбу. Повз нього проходили туристи, милувалися спорудою, роззявивши рота, а він нишком усміхався: «Постривайте, скоро не стане Колізею. Отоді вам очі на лоба полізуть».

Заходячи до крамнички й дивлячись на кольорові листівки з зображенням величного амфітеатру, він шалено радів, а щоб приховати свою втіху, вдавав, що сякається, і сам думав: «Хе-хе! Кольорові листівки... Незабаром матиме той Колізей хіба що на листівках!»

Минали місяці, роки. Крадене каміння купою лежало під ліжком, громадилося в кухні, лишивши тільки прохід між газовою плитою й умивальником, і по вінця наповнювало ванну; сіни ж перетворилися на окоп. А Колізей все стояв на своєму місці, жодного склепіння йому не бракувало. Якби комар взявся до руйнації, то більшої шкоди не завдав би. Бідолашного злодія на старість охопив відчай. Він задумався: «А що, коли я взявся не за те діло? Може, краще було б украсти баню собору святого Петра? Е ні, не кину! Раз узявся, то вже доведу справу до кінця».