На площі вони показали падре Кангасейро, який наслідував голоси звірів, одягнений, як і годиться кангасейро, і Безногого, що самотужки управлявся з мотором, бо Ньозіньо пішов до готелю на пиво. Усе навколо було не таке гарне, як увечері, коли крутилися різнобарвні вогні. Але вони пишалися Кангасейро і Безногим. Професор недогризком олівця намалював на кришці ящика Кангасейро, в його екзотичному вбранні. Професор мав хист до малювання і іноді заробляв гроші, зображуючи на плитах хідника перехожих або закохані парочки. Ті зупинялися на хвилину, сміялися над ще не закінченим малюнком, казали:

— Дуже схоже!

Він збирав монетки, потім починав малювати чоловіків у порту і повій, малював доти, доки сторож не гнав його з тротуару. Іноді навколо нього збиралося багато глядачів, і хтось казав:

— Цей малий не без таланту. Шкода, що уряд не піклується про таких обдарованих дітей. — І люди згадували випадки, коли вуличні хлопчики, яких брали на виховання родини, згодом ставали великими поетами, співцями й художниками.

Професор закінчив малюнок на фанері. Він намалював карусель і Ньозіньо Франсу, п'яного як чіп. Усі згромадилися навколо нього. Падре похвалив малюнок.

— Це ж ніби падре Жозе Педро? — почули вони раптом.

Лорнет якоїсь худорлявої старої націлився, на них, мов пістолет. Падре відчув себе якось незручно. Хлопці з цікавістю витріщились на груди старої дами, прикрашені дуже коштовним блискучим кольє. Якусь мить усі мовчали. Тільки падре спромігся врешті вимовити:

— Добривечір, доно Маргарідо.

Удова Маргаріда Сантос спрямувала на нього золотий лорнет.

— І не соромно вам, падре, водитися з таким набродом? Служитель господа бога! Людина духовного сану — і серед цих гультіпак!

— Це діти, сеньйоро.

Стара погордливо дивилася на нього. Падре вів далі:

— Христос казав: «Нехай діти приходять до мене».

— Діти… Теж мені — діти! — І стара плюнула.

— «Хто спокусить одного з малих цих, що вірять у мене, — казав господь, — тому краще було б, якби повісили йому жорно на шию і скинули його в море». — Падре Жозе Педро підняв голос.

— Це не діти. Це — бандити, шахраї, злодії. Які вони діти? Цілком може бути, що це капітани піску… Злодії… — Вона кричала дуже сердито.

Хлопці з цікавістю дивились на стару. Лише Безногий, який прийшов щойно з каруселі, бо повернувся Ньозіньо, позирав на неї люто. Педро Куля ступив крок уперед і хотів пояснити їй:

— Падре лише хоче нам допомогти… Але стара відсахнулась.

— Не підходь до мене, не підходь, негіднику! Якби не падре, я б покликала поліцію…

Педро Куля розсміявся, подумавши, що якби не падре, на ній уже не було б ні кольє, ні лорнета.

Стара пішла, не стримавшись, щоб роздратовано не сказати священику:

— Так ви далеко не підете, падре. Будьте обережнішими у своїх знайомствах.

Педро Куля захлинався від сміху, і падре теж розсміявся, хоча йому було сумно через цю стару. Але карусель усе крутилась, забавляючи гарно вдягнених дітлахів, і потроху очі капітанів піску знову прикипіли до неї, в них палало бажання покататися на кониках, у круговерті вогнів. «Так, вони діти», — подумав падре.

Надвечір почалася злива. Невдовзі дощ перестав, темні хмари зникли з неба, замерехтіли зорі, і засяяв повний місяць. Вдосвіта на площу з'явились капітани піску. Безногий завів мотор, і хлопці забули, що вони не такі, як інші діти. Забули, що немає в них домівок, що не мають вони ні батьків, ні матерів, що живуть з крадіжок, як дорослі, яких боїться місто і називає бандитами. Забули й про слова старої з лорнеткою. Забули вони про все і були вже такими, як інші діти, їздили на каруселі й раділи кольоровим ліхтарям. Зірки ряхтіли, світив місяць. Але яскравіше за місяць, яскравіше за зорі палали серед ночі сині, зелені, жовті й червоні вогні «великої японської каруселі».

Педро Куля вдарив чотирирейсовою монетою об стіну будинку митниці. Монета впала перед монетою Гульвіси. Потім прицілився Тичка, і його монета впала поміж монетами Педро та Гульвіси. Гульвіса сидів навпочіпки й дивився на гроші. Вийняв з рота сигарету:

— Оце так! Погано починаю…

Грали далі, але Тичка і Гульвіса програли дрібні, і Педро Куля заховав копійки до кишені.

— Маєте рацію.

Перед ними, припнуті до причалу, стояли рибальські човни. З базару поверталися чоловіки й жінки. Капітани чекали сьогодні ввечері на човен Божого Улюбленця. Цей майстер капоейри зараз ловив рибу, бо рибальство і було його основною професією. Узялися грати далі, і Педро Куля виграв ще дві чотирирейсові монети. Шрам на обличчі в нього почервонів. Радів, що переміг суперників у гарній грі, особливо коли гравці були такі сильні, як Тичка, котрий довго вважався найкращим гравцем у їхньому товаристві, а також Гульвіса. Коли скінчили, Гульвіса вивернув кишені:

— Доведеться позичити в тебе, бо в мене більше немає ні крузадо[14]. Все програв.

Потім подивився на море і на причалені човни:

— Божий Улюбленець повернеться надвечір. Ходімо на доки!

Тичка сказав, що чекатиме на Божого Улюбленця, а Педро Куля і Гульвіса попростували до доків. Пройшли вуличками до пристані й зашурхотіли по піску. Від п'ятого причалу саме відпливав човен. Люди снували туди й сюди, мов у мурашнику. Педро Куля запитав у Гульвіси:

— Ти хотів би стати моряком?

— Ні… Мені подобається тут. Я не хочу звідси нікуди рушати, нікуди.

— А я б хотів. Гарно, мабуть, залазити на щоглу. А якщо буря, уявляєш? Ти пригадуєш історію, яку нам читав Професор? Ото була буря…

Ага. Просто ураган.

Педро Куля пригадував далі події у тій історії. Гульвіса нізащо б не покинув Баїю, де він виріс і де так легко було жити з ножем за поясом, гітарою під пахвою і юною мулаткою. Тільки таке життя провадитиме Гульвіса, аж поки не стане зовсім дорослим.

Вони дійшли до входу на сьомий причал. Жоан де Адам, чорний сильний докер, колишній страйкар, якого любили і боялись у цілому районі, сидів на ящику. Він курив люльку, під сорочкою у нього випиналися м'язи. Коли побачив хлопців, відразу ж привітався з ними:

— Привіт, Гульвісо, друже! І капітану Педро привіт! Він називав Педро капітаном Педро і любив із ним розмовляти. Підсунувся, даючи Педро місце на ящику. Гульвіса всівся перед ними на землю. На розі стара негритянка продавала кокаду[15] та помаранчі. Вона була вдягнена у кольорову бавовняну спідницю і в блузку, з якої виднілися перса, ще досить тугі, як на її вік. Гульвіса дивився на груди негритянки, очищаючи апельсин, якого щойно приніс із її столика.

— У тебе ще гарна постать, тітко! Правду кажу, еге ж?

Негритянка посміхнулась.

— Ця молодь зараз не поважає старших, куме Жоан де Адам. Хто це коли чув, щоб шмаркач розпатякував про груди такої старої баби, як я, у котрої все вже позаду, ну скажіть?

Та облиш, тітко, тобі приємно це чути…

Негритянка засміялась, задоволена.

— Я вже не думаю про таке, коханий Гульвісо. Ввійшла вже в літа. Ось запитай цього… — і вона показала на Жоана де Адама. — Я бачила, як він організовував перший страйк тут, у доках. Такий був хлопець тоді, як ось ти. В ті часи ще ніхто й не знав добре, що то воно таке страйк. Пам'ятаєш, друже?

Жоан де Адам кивнув головою на знак того, що пам'ятає. Звів очі, пригадуючи давні часи, коли доки охопив перший страйк. Він був одним з найстарших докерів, хоча ніхто б відразу не вгадав його років. Педро Куля промовив:

— Негр скаже, як завяже, а як змалює, то іншому тричі тридцять раз так не вдасться.

Негритянка нахилила голову, майже білу від сивини. Потім стягла хустину, що покривала їй волосся, а Гульвіса пожартував:

— Слухай, нащо тобі ця хустка? Негритянка гарніша, коли пишніша…