Він з ніжністю поглянув на вікна кімнати дони Естер. Вона підглядала за ним, помітила, що він схлипує.

— Ти плачеш, синку? — І швидко зникла у вікні, щоб спуститися до нього. Тільки тоді Безногий помітив, що він насправді плаче. Він витер сльози, вкусив себе за руку. Підійшла дона Естер.

— Ти плачеш, Августо? Щось трапилось?

— Ні, сеньйоро. Я не плачу…

— Не кажи неправди, сину мій. Я добре бачу… Що сталося? Ти згадуєш свою маму?

І вона притягла його до себе, сіла на лаву, притисла голову Безногого до своїх материнських грудей.

— Не плач за своєю мамою. Тепер у тебе є інша матуся, вона дуже тебе любить і зробить усе, щоб замінити ту, яку ти втратив (… зробить усе, щоб замінити собі сина, якого вона втратила — звучало в ушах Безногого).

Дона Естер поцілувала його в обличчя, по якому текли сльози.

— Не плач, а то твоя матуся теж засумує.

Тоді Безногий заридав, припавши до грудей своєї нової матері. Вона обіймала його, а він, не опираючись її цілункам, гірко плакав, бо знав, що збирається її кинути і, більше того, обікрасти. І вона, можливо, ніколи не дізнається, що Безногий відчув у цю мить, ніби обкрадає самого себе. Так, як не знала вона, що його сльози, його ридання були проханням про помилування.

Події прискорились, бо Раул повинен був поїхати в Ріо-де-Жанейро у своїх адвокатських справах. І Безногий вирішив, що кращої нагоди не діждешся.

Увечері Безногий оглянув весь будинок, приголубив кота Брелка, погомонів із служницею, погортав книжки з малюнками. Потім попрямував у кімнату дони Естер і сказав, що піде погуляти на Кампо-Гранде. Вона пообіцяла, що Раул привезе йому з Ріо велосипед. І тоді він щовечора зможе їздити на ньому по Кампо-Гранде замість того, щоб ходити пішки. Безногий заплющив очі, але перед тим, як піти геть, наблизився до дони Естер і поцілував її. Це було вперше, коли він поцілував її, і дона Естер дуже зраділа цьому. Безногий промовив стиха, ледве витискуючи з себе слова:

— Ви така добра, сеньйоро. Я ніколи цього не забуду…

Він вийшов і не повернувся.

Цю ніч він спав у своєму кутку на складі. Педро Куля з групою хлопців попростували до будинку. Інші оточили Безногого, захоплювалися його одягом, акуратно зачесаним волоссям, запахом парфумів. Але Безногий відмахнувся від усіх і пішов у свій куток. Там він і залишався, кусав нігті, доки не повернувся Педро Куля з хлопцями. Він сказав Безногому, що це була найлегша в світі справа, що ніхто в домі нічого не помітив, усі спали. Можливо, крадіжку помітять лише наступного дня. І показав золоті й срібні речі.

— Завтра Гонзалес дасть за все це чималі гроші…

Безногий заплющив очі, щоб нічого не бачити. По тому, як усі пішли спати, він підійшов до Кота.

— Хочеш обмінятися зі мною?

— Що на що?

— Я дам тобі свій одяг, а ти мені свій.

Кіт так і витріщився на нього. У нього був гарний одяг, але далеко йому було до кашемірового костюма, який був на Безногому. «Здурів, мабуть», — подумав Кіт.

— Згода. Про що мова!

Вони обмінялися. Безногий повернувся у свій куток і зробив спробу заснути. Він побачив у сні, як вулицею йшов доктор Раул з двома поліцейськими. Це були ті самі, що били його у в'язниці. Безногий побіг, але доктор Раул показав на нього, і поліцейські повели його в те саме приміщення поліції. Все відбувалося так само, як і тоді: поліцейські розважалися, примушуючи його, кульгавого, бігати і били його, а чоловік у жилетці реготав. Тільки у приміщенні була ще й дона Естер, яка дивилася на нього сумними очима і казала, що він їй більше не син, він — злодій. І очі дони Естер примушували його страждати більше, ніж побої поліцейських, більше, ніж регіт чоловіка в жилетці.

Він прокинувся весь мокрий від поту і вибіг із складу. Світанок він зустрів, блукаючи на березі.

Другого дня ввечері Педро Куля приніс йому гроші — його частку з крадіжки. Але Безногий відмовився взяти їх. Потім прийшов Кангасейро із газетою, де були відомості про Лампіана. Професор прочитав Кангасейрові повідомлення і почав переглядати інші замітки. Раптом він покликав:

— Безногий, Безногий!

Той підійшов. Інші хлопці — за ним. Професор сказав:

— Це про тебе, Безногий. І прочитав у газеті таке:

«Вчора зник з будинку номер… по вулиці… в Грасі син господарів будинку на ймення Августо. Мабуть, він загубився у місті, яке погано знає. Він кульгавий, віком тринадцять років, дуже боязкий, одягнений у костюм з сірого кашеміру. Поліція розшукує його, щоб передати стурбованим батькам, але досі не знайшла. Родина добре винагородить того, хто подасть відомості про маленького Августо і приведе його додому».

Безногий мовчки кусав губи.

Професор сказав:

— Отже, крадіжки ще не помітили.

Безногий кивнув головою. Коли помітять, не будуть його більше шукати як зниклого сина.

Задирака скорчив міну і, піддражнюючи Безногого, насмішкувато докинув:

— Твоя сімейка тебе розшукує, Безногий. Матуся шукає тебе, щоб дати тобі цицю…

Безногий скочив на нього і вихопив ножа. І він убив би негреня, коли б Жоан Здоровило і Кангасейро не відтягли його. Переляканий Задирака втік. Безногий пішов у свій куток. В очах його палала ненависть. Педро Куля поклав йому руку на плече:

— Може, вони ніколи не помітять крадіжки, Безногий. Ніколи не дізнаються, що то через тебе… Не хвилюйся!

— Коли доктор Раул повернеться, дізнаються…

І він захлинувся слізьми, яких жахнулися капітани піску. З усіх лише Педро Куля і Професор зрозуміли його. Професор розвів руками, бо нічого не міг зробити. Педро перевів розмову на інше. Сильний вітер віяв уздовж піщаного узбережжя, і його шум був схожий на жалібний стогін.

Підіймаючись по схилу гори, Педро Куля розмірковував, що нема нічого кращого в світі, як мандрувати ось так, без певної мети, вулицями Баїї. Деякі з вулиць асфальтовані, але більшість забруковано чорним камінням. Дівчата визирають з вікон великих старовинних будинків, жінки в чорних вуалях виходять з церкви. Сонце нагріває каміння і асфальт, освітлює дахи будинків. На балконі великого будинку видно квіти у вазонах. Вони різнокольорові, і сонце щедро дарує їм своє світло. Дзвони церкви Консейсан де Прайя гудуть без упину. Посеред схилу негр і мулат схилилися над гральними костями. Педро Куля, минаючи їх, привітався:

— Як живеш, Білий Сич?

— А ти, Куля, як тобі ведеться?

Мулат кинув кості, і негр заглибився у гру. Педро Куля продовжує свою прогулянку. Поряд з ним Професор. Його худорлява постать хилиться вперед, ніби йому важко долати сходи. Але він посміхається святковому настрою дня. Педро Куля повертається до нього і помічає посмішку. Місто має веселий вигляд, яскраво освітлене сонцем. «Дні в Баїї, наче святкові дні», — думає Педро Куля, відчуваючи, що його теж охоплює радість. Він голосно насвистує і, посміхаючись, плескає Професора по плечах. Обидва сміються і за мить уже голосно регочуть. А проте в них усього кілька монет, обидва в лахмітті і не знають, де знайдуть їжу сьогодні. Але вони радіють красі дня і можливості вільно прогулюватись вулицями. І вони йдуть, безпричинно сміючись. Педро Куля обіймає Професора за плечі. З того місця, де вони перебувають, видно базар, гавань з вітрильниками і навіть старий склад, де вони ночують. Педро Куля прихиляється до стіни.

— Тобі треба було б намалювати усе це… Краса яка!..

Професор насуплюється.

— Я знаю, що цього ніколи не буде.

— Чого?

— Я інколи замислююсь… — І Професор дивиться на гавань, туди, вниз, на вітрильники. На маленьких людей, що тягають мішки на спинах, і продовжує тремтячим голосом, ніби його хтось ударив: — Я прагну намалювати кілька картин звідси…

— У тебе є здібності. Якби ти ходив до школи…

— … але ніколи в мене не вийде радісна картина.