Професор ніби не чув слів Педро Кулі. Задивлений у далечінь, він здавався тепер ще худішим.
— Чому? — здивувався Педро. — Хіба ти не бачиш, яке тут усе гарне? Все веселе…
Педро Куля показав униз на дахи міських будинків:
— У них більше кольорів, ніж у веселки…
— Це правда… але придивись, усі люди сумні. Я не кажу про багатих. Ти знаєш. Я кажу про тих інших, з доків, з базару… Ти знаєш… Всі вони з голодними обличчями… Я не вмію сказати про це… Але я відчуваю цей образ…
Педро Куля більше не дивується.
— Тому-то Жоан де Адам і організовував страйк у доках. Він каже, що прийде день, коли все зміниться, все перевернеться…
— Я теж читав про це в одній книжці… У книжці, яку брав у Жоана де Адама. Якби я ходив до школи, як ти кажеш, то було б добре. Колись би я намалював багато гарних малюнків. Намалював би гарний день, як люди весело йдуть, як сміються, намалював би коханців, як оті двоє в парку Назаре, знаєш? Але де ж та школа? Хочу намалювати щось гарне, йду по вулиці, і день гарний, все гарне, але люди сумні, і я не знаю нічого… Я хотів би намалювати радісну картину.
— Хтозна, може, справді краще малювати саме як ти? Може вийти навіть ще красивіше.
— Що ти знаєш? Що знаю я? Ми ніколи не ходили до школи… Я хотів би малювати людські обличчя, людей з вулиці, але я не вчився в школі. Є багато такого, чого я не знаю.
Він помовчав, подивився на Педро, який його слухав, і вів далі:
— Тобі ніколи не доводилося побувати в школі мистецтв? Ну й краса там! Я одного разу спробував, прокрався в один зал. Усі там одягнені в довгі сорочки, вони мене не помітили. Малювали голу жінку… Якби я коли-небудь зміг…
Педро Куля замислився. Він дивився на Професора, ніби обмірковуючи щось. Потім промовив поважно:
— Ти знаєш ціну?
— Яку?
— Ну, скільки треба платити за школу, вчителеві?
— А навіщо?
— Ми складемося, заплатимо за тебе. Професор розреготався.
— Ти й не уявляєш собі, як це складно. Це неможливо, облиш дурниці.
— Жоан де Адам каже, що прийде день, коли ми матимемо школу…
Вони пішли далі. Професор, здавалося, втратив усю радість від гарного дня, наче вона відлетіла геть. Педро Куля легенько плеснув його по плечу:
— Настане день, коли ти, брате, ще виставиш купу картин в одному із залів на вулиці Чілі. Без школи цієї, без нічого, жоден з тих шкільних бовдурів не намалює обличчя людини так, як ти… У тебе здібності…
Професор засміявся. Педро Куля сказав:
— І ти намалюєш мій портрет, гаразд? І підпишеш унизу: «Капітан Педро Куля, сміливець і герой».
Він став у позу боксера з витягненою вперед рукою. Професор розреготався, Педро теж, і їхній сміх лунав якусь мить буйно і весело.
Потім вони перестали сміятись і зупинилися біля групи безробітних, які зібралися навколо чоловіка з гітарою. Він грав і співав популярну в Баїї пісеньку:
Коли вона прощалася зі мною,
То стислось бідне серденько моє…
Хлопці почали підтягати, а трохи згодом співали разом з чоловіком. З ними співали всі — власники вітрильників, волоцюги, докери, навіть одна повія. Чоловік з гітарою так був заглиблений у власну музику, що не звертав ні на кого уваги. Коли б чоловік з гітарою не підвівся, а далі грав на гітарі, то хлопці зовсім забули б, куди вони йшли. Але чоловік пішов геть і забрав із собою і веселий настрій, який породжувала його музика. Люди потроху розійшлися. Професор і Педро Куля продовжували підійматися схилом. Від Театральної площі пройшли по вулиці Чілі. Професор витяг з кишені крейду, всівся на тротуарі. Педро Куля присів біля нього. Коли вони побачили парочку, Професор почав швидко малювати. Парочка наблизилася, Професор малював їхні обличчя. Дівчина посміхалася, це були наречені. Захоплені розмовою, вони не помітили малюнка, аж доки Педро Куля не перепинив їх:
— Не наступіть дівчині на обличчя, сеньйоре…
Юнак подивився на Педро і вже хотів йому щось відповісти, але дівчина побачила малюнок Професора і звернула увагу свого приятеля:
— Як гарно! — і заплескала в долоні, мов дівчинка, якій подарували ляльку.
Молодик усміхнувся. Повернувся до Педро Кулі:
— Це ти намалював, хлопче?
— Ні, мій товариш, художник Професор…
Професор додавав останні штрихи до елегантних вусиків на портреті молодика. Потім узявся довершувати малюнок постави дівчини. Молода пара сміялась, і дівчина повисала на руці свого товариша. Той врешті витяг гаманець і кинув монету в два мільрейси. Педро Куля перехопив її на льоту. Закохані пішли далі, а малюнок залишився на хіднику. Кілька жінок, вертаючись з базару, побачили малюнок здалеку, і одна сказала:
— Ходімо подивимось. Це схоже на рекламу нового фільму з Баррімором… Кажуть, що то про кохання…
Педро Куля і Професор почули це й зайшлися сміхом, а далі, обійнявшись, пішли вештатися вулицями міста.
Біля урядового палацу вони зупинилися знову. Професор присів з крейдою в руці, чекаючи, чи не вийде, бува, з трамвая який-небудь «об'єкт». Педро Куля посвистував собі, стоячи біля нього. Невдовзі вони вже мали гроші на добрий обід, та ще й на дарунок для Клари, коханої Божого Улюбленця, в якої того дня були іменини.
Одна бабуся дала за свій портрет десять тостанів. Бабуся була негарна, і Професор відобразив у портреті всю її непривабливість. Педро Куля зауважив:
— Якби ти зробив її вродливішою і молодшою, вона б дала більше.
Професор засміявся.
Так вони провели ранок: Професор — малюючи портрети перехожих, Педро Куля — збираючи срібні чи золоті монети, які їм кидали. Опівдні з'явився чоловік, який курив сигарету в мундштуці. Педро Куля побіг попередити Професора:
— Намалюй-но отого. Скидається на те, що в цього «об'єкта» купа грошей.
Професор почав малювати худорляве чоловікове обличчя. Довгий мундштук, кучеряве волосся з-під капелюха. У руці чоловік ніс книгу, і в Професора з'явилося бажання намалювати, як він читає книгу. Чоловік уже минав їх, коли Педро Куля покликав його:
— Погляньте на свій портрет, сеньйоре. Чоловік вийняв з рота мундштук.
— Що ти сказав, синку?
Педро Куля показав на малюнок, над яким трудився Професор. Чоловік на малюнку був зображений сидячи, але під ним не було ні крісла і нічого іншого, він ніби сидів у повітрі, покурював люльку і читав книжку. Кучеряве волосся вибивалося у нього з-під капелюха. Чоловік уважно роздивився малюнок, він оглядав його з різних боків, але не казав нічого. Коли ж Професор закінчив свою працю, чоловік запитав його:
— Де ти вчився малювати, любий мій хлопче?
— Ніде.
— Як же це так?
— А ось так, сеньйоре.
— І як же ти малюєш?
— Коли мені хочеться, беру крейду й малюю.
— Отже, ти ніколи не вчився малювати?
— Ніколи, сеньйоре.
— Можу підтвердити, — втрутився Педро Куля. — Ми живемо разом, я знаю.
— Тоді це справжнє покликання, — пробурмотів чоловік.
Він знову почав роздивлятися малюнок. Глибоко затягнувся сигаретою. Обидва хлопці захоплено дивилися на його мундштук.
— Чому ти намалював, що я сиджу і читаю книгу?
Професор почухав потилицю — йому важко було це пояснити. Педро Куля хотів був сказати, але змовчав. Врешті Професор пояснив:
— Я подумав, що сидіти вам краще підходить. — Він знову почухав потилицю. — Я сам не знаю…
— Це справжнє покликання, — знову пробурмотів той, здивований відкритим талантом.
Педро Куля чекав на монету, тим більше що поліцейський уже позирав на них з підозрою з рогу вулиці. Професор милувався чоловіковим мундштуком, довгим, з випаленим візерунком — справжнє диво. Але чоловік вів далі:
— Де ти мешкаєш?
Педро Куля не дав Професорові відповісти:
— Ми живемо у Солом'яному містечку…
Чоловік сунув руку до кишені й дістав візитну картку.
— Ти вмієш читати?
— Вмію, сеньйоре, — відповів Професор.
— Там моя адреса. Я хочу, щоб ти зайшов до мене. Можливо, я зможу щось для тебе зробити.