Та ось нарешті й канонік. Заглиблений у своїх думках, падре Жозе Педро навіть не помітив, що його змусили довго чекати. Канонік вийшов до нього, м'яко ступаючи по килиму. Він був високий і худий з вугластими рисами обличчя, одягнутий у гарну блискучу сутану. Ріденьке волосся його було старанно причесане. Стиснуті губи утворювали одну тверду лінію. На грудях висіли чотки. На обличчі його був вираз чистоти, але він не надавав його рисам м'якості. Чистота каноніка була панциром, що відокремлював його від світу. Подейкували, ніби він дуже розумний, добрий промовець, строгої вдачі. Він зупинився перед падре Жозе Педро, розглядаючи його невисоку постать і брудну, залатану в двох місцях сутану. Обличчя в падре було перелякане і водночас добре. Кількох хвилин вистачило канонікові, щоб проникнути до глибини в просту душу Жозе Педро. Він кашлянув. Падре підхопився й поцілував каноніка в руку.

— Сідайте, падре. Нам треба поговорити.

Він дивився на відвідувача безвиразними очима. Сівши, канонік схрестив руки й відсмикнув свою блискучу сутану від брудної сутани падре Жозе Педро. Голос його зовсім не пасував до його постаті. Голос здавався м'яким, майже жіночим, хоч у ньому іноді звучали владні нотки. Падре Жозе Педро схилив голову, чекаючи початку розмови.

— У нас в архієпископстві, — озвався нарешті канонік, — є серйозні скарги на вас.

Падре Жозе Педро хотів удати, що він здивований, навіть обурений, але він був надто простодушний для цього. Він тільки ще більше похнюпився. У цю мить падре подумав про капітанів піску.

Канонік злегка всміхнувся:

— Я гадаю, що ви вже знаєте, про що йдеться.

Падре подивився відкритим поглядом, але відразу знов схилив голову:

— Хіба що про дітей…

— Грішник не може приховати свій гріх, його видно в його сумлінні. — Каноніків голос втратив свою м'якість.

Падре Жозе Педро похолов. Це було саме те, чого він боявся. Його наставники, які розуміють бажання господа, не згоджувалися з добротою до капітанів піску. У нього виник страх, страх не перед каноніком, архієпископом, а страх, що він образив бога. Руки його затремтіли.

Голос каноніка знову пом'якшав. Він був схожий на жіночий голос, ніжний, але позбавлений привітності — так буває, коли жінка відкидає домагання якогось чоловіка.

— До нас надійшло чимало скарг, падре Жозе Педро. Архієпископ не зважав на них, сподіваючись, що ви усвідомите свою помилку й виправитесь.

Він подивився на падре суворим поглядом. Жозе Педро похнюпив голову.

— Не так давно поскаржилась вдова Сантос. Ви допомогли зграї хлопчиків на площі образити її. Точніше, ви під'юджували дітей… Що ви скажете на своє виправдання, падре?

— Це неправда.

— Ви хочете сказати, що вдова збрехала?

Канонік так і прошив панотця гострим поглядом. Але цього разу Жозе Педро не схилив голови. Тільки повторив стиха:

— Те, що вона сказала, неправда.

— Ви знаєте, що вдова Сантос одна з покровительок общини в Баїї? Ви не знаєте про пожертви…

— Я можу розповісти вам, як було насправді…

— Не перебивайте мене… Хіба в семінарії вас не вчили бути скромним і поштивим зі своїми наставниками? Хоча ви не належали до числа найблискучіших учнів!

Падре Жозе Педро знав про це. Йому не треба було нагадувати, що він був одним з найгірших вихованців семінарії, якщо вже мова зайшла про навчання. Тому він так і боявся, що допустився помилки, що мимоволі образив бога. Канонік, звичайно, мав рацію, він куди розумніший за нього, він стоїть ближче до бога, а бог — уособлення найвищої мудрості.

Канонік зробив жест, ніби відкидаючи інцидент із вдовою, голос його знов став м'яким.

— Одначе тепер серйозніша справа. З приводу вас до архієпископства звернулися власті. Ви знаєте, що ви накоїли?

— Це справа з хлопчиком, який захворів на білу віспу, — щиро признався панотець.

— Так, хлопець, який захворів на віспу. І ви приховали це від санітарних властей.

Падре Жозе Педро вірив у доброту бога. Він думав, що бог схвально ставиться до його вчинків. Так він думав і зараз. Ця думка підбадьорила його. Він випростався і втупив очі в каноніка:

— Ви знаєте, що таке ізолятор?

Канонік не відповів.

— Звідти людина рідко повертається. Тим більше дитина… Послати туди дитину — означає вчинити вбивство.

— Це вже не наша справа, — озвався канонік безбарвним, але рішучим голосом. — Це справа органів охорони здоров'я. А наш обов'язок шанувати закони.

— Навіть тоді, коли робиться замах на закон доброти божої?

— Що ви знаєте про доброту божу? Невже у вас такий великий розум, щоб знати про замисли божі? Вами оволодів демон гордині!

Падре Жозе Педро заперечив:

— Я знаю, що я недостойний слуга господній. Але ці діти не мають нікого, хто б опікувався ними. У мене був намір…

— Добрий намір не виправдовує поганих вчинків! — відрізав канонік таким голосом, ніби оголосив присуд.

Падре Жозе Педро збентежився. Але він звернув думки до бога, і до нього вернулася певність своєї правоти.

— Хіба вчинки були поганими? Це ж діти, які ніколи не чули серйозного слова про бога. Вони плутають бога з негритянськими святими, не мають ніякого уявлення про релігію. Я хотів спробувати спасти їхні душі…

— Я вже сказав вам, що наміри були добрі, але вчинки ваші не відповідали намірам.

— Лихо в тому, що ви не знаєте цих дітей. — Канонік утупив у нього суворий погляд. — Ці хлопці як дорослі. Вони живуть як дорослі, знають життя, геть усе… З ними треба вміло поводитись, іти на поступки.

— Тому ви й робили те, що вони хотіли.

— Іноді доводиться йти на те, щоб досягти добрих наслідків.

— Мирячись із крадіжками, зі злочинами цих зіпсованих дітей?

— У чому їхня вина? — Падре згадав про Жоана де Адама. — Хто піклується про них? Хто їх чомусь навчає? Хто їм допомагає? Яку ласку вони мають? — Він був збуджений, і канонік все далі відсувався, суворо дивлячись на нього. — Вони крадуть, щоб їсти, оскільки всі багатії, які кидають гроші на вітер, не пам'ятають, що є голодні діти. В чому їхня вина?

— Замовкніть! — Каноніків голос став владний. — Якщо хто-небудь почув би вас, то сказав, що це говорить комуніст. І не дивина. Спілкуючись із цією черню, ви повинні були запозичити і їхні ідеї. Ви комуніст, ворог церкви.

Падре злякано дивився на нього. Канонік устав, простягнув йому руку.

— Дай бог, щоб Всевишній проявив досить доброти й простив вам ваші вчинки й ваші слова. Ви образили бога й церкву. Ви зганьбили одежу, яку носите. Порушили закони церкви й держави. Ви діяли, як комуніст. Тому ми змушені не давати вам парафію, якої ви просили. Ідіть. — Голос його знов став м'яким, але це була м'якість, сповнена рішучості, м'якість, яка не допускає жодного заперечення. — Покайтеся у своїх гріхах, присвятіть себе вірним церкві й працюйте для них, а ці комуністичні ідеї забудьте, інакше нам доведеться вжити серйозних заходів. Ви думате, що бог схвалює те, що ви робите? Пам'ятайте, що ваш розум вельми невеликий, ви не можете проникнути в божі замисли.

Він повернувся до падре спиною. Жозе Педро ступив два кроки і промовив здавленим голосом:

— Між ними навіть є один, хто хоче стати священиком…

Канонік обернувся:

— Розмова закінчена, падре Жозе Педро. Можете йти, і хай допоможе вам бог мислити правильніше.

Падре залишився стояти на місці. Він збирався додати щось на закінчення, але так нічого й не сказав. Приголомшений, він тільки дивився на двері, у які вийшов канонік. У голові його було порожньо. З простягнутою рукою, в брудній і латаній сутані, з широко розплющеними переляканими очима і тремтячими губами, наче бажаючи щось сказати, він мав дуже кумедний вигляд. Важкі портьєри не пропускали в залу світла. Падре так і стояв у сутінках.

Комуніст… На розі вулиці бродячий оркестр, на диво добре злагоджений, заграв старовинний вальс: