Зе Фуїнья пообіцяв, жуючи твердий хлібець. Вона поцілувала його і пішла.

Поліцейський, який вказав їй дорогу, поглянув на її груди, що випиналися під одягом. Біляве, розкошлане волосся дівчинки розвівав вітер. Вона відчувала опіки на підошвах і втому у всьому тілі. Але йшла далі. Номер будинку був 611. Коли вона дійшла до 53-го, зупинилась відпочити. Потім попростувала далі. Голод збільшував її втому, жахливий голод тринадцятирічних дітей, який вимагає негайного заспокоєння. Дорі хотілося плакати, лягти на дорозі під сонцем і не рухатись, ніби сум за померлими батьками заполонив її душу. Але вона все перемогла і йшла далі.

Дора розшукала номер 611, який виявився великим будинком, цілий особняк із садом. У саду на манговому дереві висіла гойдалка, на якій сиділа дівчинка одного віку з Дорого. Юнак років сімнадцяти розгойдував її, вони обоє сміялись. Це були діти господарів дому. Дора із заздрістю дивилась на них кілька хвилин. Потім подзвонила. Хлопець і далі розгойдував сестру. Дора подзвонила ще раз, вийшла служниця. Дора сказала, що хотіла б поговорити з господинею, доною Лаурою. Служниця зволікала, з підозрою розглядаючи її. Хлопець лишив сестру і підійшов до воріт. Погляд його швидко ковзнув по Дориній постаті.

— Чого тобі?

— Я хотіла поговорити з доною Лаурою. Я дочка Маргаріди, яка була її пралею… Вона не може прийти, бо померла…

Хлопець не відводив очей від Дориних грудей. Дівчинка була вродлива, мала великі очі, зовсім ясне волосся, вона була онучкою італійця, який одружився з мулаткою. Маргаріда завжди казала, що вона схожа на діда, у якого теж було біляве волосся і дбайливо доглянуті вуса. Хлопець усе не відводив очей від її грудей, і Дора потупилася. Хлопець теж трохи зніяковів і сказав служниці:

— Піди поклич матір.

— Гаразд, сеньйоре.

Хлопець витяг сигарету, закурив. Випустив хмарку диму, розтулив губи і знову позирнув на Дору.

— Ти шукаєш роботу?

— Так, сеньйоре.

Він уже уявляв, як Дора приносить йому вранці в постіль каву.

— Я спитаю матір, чи вона дасть тобі місце.

Вона подякувала йому. Але була трохи налякана, бо досить зрозуміла його ласі погляди.

Вийшла дона Лаура, сивоволоса матрона. З-за її спини дочка дони Лаури роздивлялася примруженими зизоокими очима.

Дора сказала, що мати її померла.

— Ви, сеньйоро, свого часу обіцяли мені роботу…

— Від чого вмерла Маргаріда?

— Від чорної віспи, сеньйоро.

Дорі й на думку не спадало, що як вимовить це, то всяка надія на роботу зникне.

— Від віспи?!

Дівчинка з острахом відступила. Навіть хлопець відійшов. Він уявив, що невеличкі груди Дори теж позначені віспою. Дона Лаура сказала смутним тоном:

— Справа в тому, що я вже найняла служницю. Більше нам зараз не потрібно.

Дора подумала про Зе Фуїнью.

— А вам, сеньйоро, не потрібний маленький хлопчик, щоб робити покупки, виконувати доручення або ще дещо? У мене є брат…

— Ні, дочко моя, не потрібний.

— А ви не знаєте, до кого мені звернутись?

— Ні… Якби знала, порекомендувала б тебе.

Вона поспішила закінчити розмову і звернулась до сина:

— У тебе є з собою, Емануїле, два мільрейси?

— Для чого, мамо?

— Дай мені!

Хлопець дав гроші, і вона поклала їх на огорожу, боячись торкнутись Дори.

— Візьми це собі. Помагай тобі бог…

Дора почала спускатися назад. Хлопець ще дивився на її стегна, які випинались під тісною одежею. Його відвернув від цього споглядання голос дони Лаури. Вона казала служниці:

— Дос Рейс, витри спиртом ворота, до яких доторкалася ця дівчина. З віспою жарти погані…

Хлопець повернувся у сад і знов узявся гойдати на гойдалці між деревами манго сестру. Але час від часу, згадуючи Дору, він зітхав: «А груди в неї чарівні…»

Зе Фуїньї на лавці не було. Дора перелякалась. Хлопчик міг піти до міста і загубитись. Як вона тепер його відшукає, коли й сама так погано орієнтується в місті? Крім того, вона страшенно втомилася, її охопив відчай, туга за померлою матір'ю, їй хотілося плакати. Боліли ноги, і хотілося їсти. Їй спало на думку купити хліба — мала два мільрейси й чотириста рейсів — але натомість пішла шукати малого.

Знайшла його в саду, де він їв зелені сливи. Дора ляснула братика по руках.

— Чи ти не знаєш, що від цього болітиме животик?

— Мені хочеться їсти…

Вона купила хліба, і вони попоїли.

До кінця дня Дора протинялася по місту в пошуках роботи. Скрізь їй відмовляли — жах перед віспою був сильнішим за добрість. Коли вже вечоріло, Зе Фуїнья падав від утоми. Дора думала, чи не повернутися їй на пагорб, де сидітиме на шиї в добрих сусідів. Повертатися вона не хотіла. З пагорба її матір спустилася в труні, батька відправили в ізолятор у мішковині. Вона ще раз залишила Зе Фуїнью самого в саду, щоб піти купити щось у булочній, поки не зачинилась. Там вона витратила останні монетки. Засвітилися вогні, спочатку це здалося їй дуже гарним. Але невдовзі вона відчула, що місто вороже їй, воно лише попекло їй ноги і втомило її тіло, у гарних будинках її не хотіли приймати. Вона повернулася, горблячись і витираючи сльози. І знову не знайшла на місці Зе Фуїнью. Обійшовши сад, вона врешті наштовхнулася на брата, він спостерігав за грою в кульки двох хлопчаків: сильного негра і худорлявого білого. Дора сіла на лаві, покликала брата. Хлопчаки, які грали, теж підвелися. Вона розгорнула хлібці, дала один Зе Фуїньї. Хлопці дивилися на неї. Негр був голодний, вона це добре бачила. Вона запропонувала їм хліба. Вони вчотирьох мовчки поїли хліба найдешевшого сорту. Коли кінчили, негр потер руки і сказав:

— Твій брат каже, що у вас мати вмерла від віспи.

— Батько теж.

— У нас теж помер один.

— Твій батько?

— Ні. Алміро. Один з нашої групи.

Худорлявий білий спитав:

— Ти влаштувалась де-небудь на роботу?

— Ніхто не хоче брати.

І вона заплакала. Зе Фуїнья грався на землі кульками, які хлопці залишили під деревом. Негр почухав потилицю. Худорлявий поглянув на нього, потім на Дору:

— В тебе є де ночувати?

— Ні.

Худорлявий сказав негрові:

— Відведемо її на склад.

— Дівчина… А що скаже Куля?

— Вона ж рюмсає… — сказав худорлявий дуже тихо.

Негр спантеличено подивився на нього. Білий почухав собі груди, відігнав муху, а тоді торкнув Дору за плече, ніби побоюючись торкатися до неї.

— Підемо з нами. Ми спимо в складі.

Негр спробував усміхнутися.

— Це не особняк, але все ж краще, ніж на вулиці.

Вони пішли. Жоан Здоровило і Професор виступали попереду. Обом хотілося порозмовляти з Дорою, але жоден не знав, що сказати, бо вони ніколи зблизька не бачили такої душевної чистоти. Світло ліхтарів осявало біляве волосся дівчинки. Негр сказав:

— Красунечка.

— Вона молодець! — похвалив Професор.

Але хлопці не дивилися ні на її груди, ні на стегна. Дивилися на ясне волосся, від якого відбивалось електричне світло.

На піщаному березі Зе Фуїнья не міг уже йти. Жоан Здоровило взяв його і посадив собі на плечі. Професор ішов поруч з Дорою, але обоє мовчали в нічній тиші.

Вони ввійшли до складу з побоюванням. Жоан Здоровило спустив Зе Фуїнью на підлогу, чекаючи на Професора і Дору. Всі вони попрямували в куток Професора, який запалив там свічку. Інші хлопці витріщилися на них. Собака Безногого загавкав.

— Нові люди, — пробурмотів Кіт, який збирався виходити. Він наблизився і запитав: — Хто вони, Професоре?

— Мати й батько померли в них од віспи. Вони були на вулиці, не знали, де переночувати.

Кіт поглянув на Дору й посміхнувся їй своєю найчарівнішою посмішкою. Вклонився, вигнувшись усім тілом, колись бачив у кіно, як вигинався так один кавалер, і проголосив:

— Ласкаво просимо, мадам!

Він уже й не пам'ятав, як там далі. На цьому його вітання було вичерпане, і він пішов собі до Далви. Але решта підійшли ближче. Безногий і Гульвіса йшли останніми. Дора перелякано дивилася на них. Втомлений Зе Фуїнья спав. Полум'я свічки освітлювало Дорину ясноволосу голову і її груди. Крізь дірки в даху сюди проникало і місячне світло.