Він вирішив, що тут буде краще спати, ніж на голому піску або на мостах перед іншими пакгаузами, де вода часто піднімалася так високо, що загрожувала змести їх у море. Починаючи з цієї ночі, більшість капітанів піску спали разом з мишами на старому покинутому складі при світлі жовтого місяця. Перед ними, сліпуче біліючи, тягнувся в далечінь піщаний берег. Тягнувся вздовж моря, яке билося об дамби пристані. На рейді світили вогнями пароплави, одні з них припливали, а інші відпливали. У проломі стелі вони бачили зоряне небо і ясний місяць.

Скоро в старому пакгаузі з'явилися й речі, добуті їхньою щоденною працею. На склад попадали дивні предмети. Але ще дивнішими були ці дітлахи. Хлопці з різним кольором шкіри, віком від дев'яти до шістнадцяти років приходили сюди щоночі спати. Вони простягалися на підлозі й під мостом, байдужі до вітру, що завивав у щілинах барака, байдужі до дощу, який не раз їх кропив, їхні очі були прикуті до вогнів пароплавів, а нашорошені вуха ловили мелодії пісень, що долітали з палуб.

Оселився тут і ватажок капітанів піску Педро Куля. Він заслужив це прізвисько хтозна-коли, ще в п'ять років. Тепер йому було п'ятнадцять, і по вулицях Баїї він блукав уже давно. Матері він ніколи не знав, а батько його помер від кулі. Хлопець залишився сиротою, і все дитинство його пішло на відкриття таємниць міста. Нині він знав усі його вулиці та всі закамарки. Не було такої крамнички, такого трактиру або кав'ярні, де б він не побував. Тепер усіх міських безпритульників вабила на берег новозбудована пристань. Коли Педро Куля пристав до капітанів піску, ватажком тоді в них був Раймундо, рудий кабокло[2].

Проте рудий Раймундо недовго утримував владу. Педро Куля виявився куди завзятішим, він умів планувати наскоки, умів ладнати з людьми, в його очах і голосі відчувалося щось вождівське. Одного дня вони посварились, і Раймундо допустив промах. Він добув ножа й полоснув ним Педро по обличчю. Рубець від цієї рани залишився в хлопця на все життя. Їх розборонили, а оскільки Педро був неозброєний, його визнали переможцем, сподіваючись на його реванш. Педро не змусив себе довго чекати. Якось увечері Раймундо хотів відлупцювати Задираку, а Педро заступився за негреня. Зав'язалася бійка, ще не бачена на цьому пляжі. Раймундо був вищий зростом і старший. Проте Педро Куля зі своїм хвилястим білявим чубом і червоним рубцем на обличчі був прудкий, як чорт. Відтоді Раймундо перестав бути отаманом капітанів піску та всього їхнього піщаного царства. Згодом він найнявся на корабель і пішов у плавання.

Усі визнали за Педро Кулею право очолити ватагу. Відтоді в місті все частіше говорили про капітанів піску, про злодійські напади безпритульників. Ніхто ніколи точно не знав, скільки дітлахів займається цими крадіжками. Принаймні їх було не менше сотні й понад сорок чоловік спало в руїнах старого складу.

Одягнуті в лахи, брудні, голодні, хижі, вони лаялися найбруднішими словами й курили недокурки. Зате вони були справжніми господарями міста, знали в ньому кожний камінь, і тому городяни їх любили, як люблять своїх поетів.

Над узбережжям спустилася тиха баїянська ніч, огорнувши млою вітрильники, фортецю, хвилеріз, поглинувши міські пагорби й церковні дзвіниці. Відтоді, як пролунав вечірній благовіст, минуло вже не менше шести годин.

Небо роїлося зорями, тільки місяць не зійшов у цю ясну ніч. Склад чорнів на білому піщаному березі, де залишили сліди капітани піску під час свого повернення додому. В далечині, ніби конаючи, при вході до матроської таверни «Морське пристановище» блимав вогник ліхтаря. Пориви холодного бризу піднімали пісок і замітали сліди негра Жоана Здоровила, який саме йшов, зігнувшись під вітром, як вітрило баркаса. В цілій ватазі Жоан перевершував усіх зростом і силою. А проте цьому кучерявому м'язистому негрові сповнилося ледве тринадцять років. Чотири з них він провів, ганяючи вулицями з капітанами піску. Відтоді, як його батько, биндюжник, попав під машину, не встигши завернути коня на узбіччя шосе, Жоан Здоровило більше не вернувся до низенької халупи на пагорбі. Перед ним лежало таємниче місто, і він вирушив на його завоювання. Чорне й набожне місто Баїя здавалося таким самим таємничим, як зелене море. Ось чому Жоан Здоровило не вернувся додому. Дев'ятилітнім хлопцем він приєднався до капітанів піску, коли ватагу очолював кабокло і про неї ще мало знали, бо кабокло не любив ризикувати. Жоан Здоровило скоро опинився серед заводіїв і завжди брав участь у збіговиськах, що їх влаштовували старші хлопці для того, щоб планувати крадіжки. Його запрошували туди не тому, що він умів організовувати наскоки чи був кмітливий. Навпаки, в голові йому бракувало клепки. Очі в нього на цих збіговиськах палали, особливо коли він ставав свідком наруги над малими. Напружуючи м'язи, він ладен був щохвилини кинутися в бійку. Жоана боялися через його страшенну фізичну силу. Безногий висловився про нього так:

— У цього негра на плечах гарбуз, але руки в нього як молоти.

Молодші хлопці, малі дітлахи, яким жилося у ватазі несолодко, знайшли в ньому свого найвірнішого оборонця. Ватажок Педро охоче вислуховував його поради. Жоан Здоровило знав, що Куля дружить з ним тільки завдяки його силі. Вважаючи негра за добрягу, Педро весь час торочив йому:

— Ти добрий, Здоровило. Ти найкраща людина в світі. Я тебе люблю. — При цьому він плескав його по нозі, хоч негрові це дуже не подобалося.

Жоан Здоровило йшов на склад. Вітер заплітав йому ноги, курів у лице піском, і Жоанові доводилося весь час нагинатися, переборюючи його пориви. Він вертався з таверни «Морське пристановище», де випив чарку кашаси[3] з Божим Улюбленцем на честь його повернення з риболовлі в південних морях. Божий Улюбленець був найкращим капоейристом[4] у місті. Хто б його не шанував у Баїї? В мистецтві ангольської капоейри ніхто не міг зрівнятися з Божим Улюбленцем, навіть Зе Хлопчак, чиї виступи захоплювали Ріо-де-Жанейро. Божий Улюбленець розповів новини й обіцяв завтра прийти на склад, щоб продовжити свої уроки капоейри, які він давав Педро Кулі, Жоанові Здоровилу й Котові. Жоан Здоровило курив сигару і йшов на склад. Відбитки його довгих ніг на піску відразу ж замітав вітер. Негр думав про те, як небезпечно при такому вітрі плавати вночі в морі.

Жоан Здоровило пройшов під склепінням моста. Ноги його так і грузли в піску; він ступав обережно, щоб не перечепитися за товаришів, які заснули там. Ось уже й склад. Якусь хвилю він застиг, вагаючись, аж поки вгледів у найдальшому кутку барака вогник свічки. Її засвітив Професор, щоб читати вечорами. Жоан Здоровило подумав, що це світло ще вбогіше й миготливіше, ніж ліхтарик при вході до таверни «Морське пристановище», і що Професор геть зіпсує собі очі, якщо читатиме запоєм свої ніби засіяні дрібним мачком книжки. Жоан Здоровило попрямував до Професора, хоча сам спав завжди на порозі складу, як сторожовий пес, поклавши руку на колодку ножа, щоб не дати заскочити себе зненацька.

Поминувши гомінливі громадки старших хлопців і вже знеможених сном малих, він підійшов до Професора. Присів біля нього навпочіпки й почав спостерігати, як той читає.

Відтоді, як Жоан Жозе, на прізвисько Професор, поцупив з полиці книгарні в Баррі книжку казок, він став фахівцем у таких крадіжках. Проте він ніколи не продав жодної книжки. Він збирав їх в одному кутку складу, ховаючи під цеглою, щоб їх не поточили миші. Професор читав усі ці книжки з гарячковою жадібністю. І не раз потім ночами розповідав товаришам про всілякі пригоди, де діяли розбійники, моряки, історичні й казкові герої, а вони слухали, мимоволі звертаючи свої погляди до моря, таємничих міських пагорбів і марячи про щось незвичайне та героїчне. Жоан Жозе єдиний між ними міг вільно читати, дарма що відвідував школу всього півтора року. Проте щоденне читання книжок пробудило його уяву, і з усієї ватаги, може, тільки він здогадувався, що і їхнє життя не позбавлене певного геройства. Його знання і хист оповідача викликали до нього повагу капітанів піску, хоч він був хворобливий та понурий і весь час мружив короткозорі очі з-під свого темного чубчика. Його прозвали Професором за те, що він навчився завдяки книжкам робити фокуси з носовичками й нікелевими монетами, а також за те, що він володів великим і незрівнянним чаром, — розповідаючи історії, як вичитані з книжок, так і вигадані ним самим, він ніби переносив слухачів до інших країн, і живі очі капітанів піску світились, як зорі вночі над Баїєю. Педро Куля нічого не затівав, спершу не порадившися з ним. Не раз буйна уява Професора допомагала придумати найкращий план злодійського нападу. Ніхто не здогадувався, що через багато років саме цей хлопець розповість про пригоди, які жахали країну, про долю цих підлітків і про долю інших людей, котрі боролися за місце під сонцем і страждали. Може, це відомо було тільки Доні Аніньї, матері-жриці храму Круз де Ошо де Офоше, оскільки Дона Анінья знає все. Папуга Ія нашептав це їй з апельсинової шкірки грозової ночі.