Жоан Здоровило довгий час пильно розглядав книжку. Літери нічого не говорили негрові. Його очі перебігали від книжки до хисткого пломінця свічки, потім зупинялися на скуйовдженій голові Професора. Нарешті він не витримав і запитав з жадібною допитливістю:

— Ну як, цікаво, Професоре?

Професор відірвався від книжки і плеснув кощавою рукою по плечу негра, який був його найбільшим шанувальником:

— Чудова книжка, сеу[5]. Здоровило! — Його очі блищали.

— Про море?

— Про негра, такого, як ти. Оце був справді молодчага!

— Розповіси потім?

— Розповім, як дочитаю. Ось побачиш, який це був негр…

І він знову втупився в книжку. Жоан Здоровило закурив дешеву сигаретку, а другу мовчки подав Професорові. Покурюючи, він залишився сидіти навпочіпки, ніби оберігаючи спокій друга, який читав. У складському приміщенні лунали сміх, гомін, крик. Жоан Здоровило добре розрізняв різкий гугнявий голос Безногого. Безногий розмовляв голосно і весь час реготав. У ватазі він був за наводчика. Прикидаючись нещасним сиротою, якого кинули напризволяще в страшних нетрях цього міста, він умів затесуватися в той чи інший добропорядний дім, щоб пожити там якийсь тиждень. Безногий кульгав. Його прізвисько пішло від цієї фізичної вади, проте це ж таки каліцтво викликало співчуття не одної жалісливої матері родини, коли він, сумирний і сумний, ставав на порозі, прохаючи дати йому шматок хліба або притулок на ніч. Тепер, стоячи посеред барака, Безногий висміював Кота за його марну працю. Кіт украв перстень з каменем винного кольору. Як виявилося, камінь цей був фальшивим, зовсім безвартісним, так само як і сам перстень.

Тиждень тому Кіт заявив привселюдно своєму товаришеві:

— Та й перстень я бачив, брат, такого нема і в єпископа. Перстень якраз на мій палець. Незвичайної краси. Ось побачиш, коли принесу…

— А в якій вітрині?

— Не у вітрині, а на руці в одного товстуна. Він щодня їздить трамваєм з Бротас на Байша де Сапатейро.

Кіт не заспокоївся, аж поки одного дня, це було о шостій годині вечора, при посадці в трамвай йому пощастило стягнути в товстуна з пальця перстень. У тисняві він зник, перш ніж роззява помітив пропажу. Тепер Кіт з гордістю носив перстень на середньому пальці. Безногий сміявся:

— Ризикувати попасти за грати через таку дрібничку! Щоб тільки похвалитися…

— А тобі яке діло? Просто мені вдалося зробити те, що я задумав.

— Та й дурень же ти! Тобі за нього в ломбарді нічого не дадуть.

— Зате він прикрасить мене. Заведу собі коханку.

Про жінок вони вже говорили відверто, дарма що найстаршому з них минуло ледве шістнадцять років. Вони рано спізнали заборонений плід.

Педро Куля вернувся до барака саме вчасно, щоб покласти край цій сварці. Жоан Здоровило залишив Професора за читанням, а сам поспішив до отамана. Безногий усе ще сміявся і щось бубонів про перстень. Педро покликав його, і вони втрьох з Жоаном Здоровилом рушили в той куток, де читав Професор.

— Ходи-но ближче, Професоре.

Усі четверо посідали тісним колом. Безногий запалив недокурок дорогої сигари і з насолодою затягнувся. Жоан Здоровило дивився у дверний отвір, звідки було видно латку морської гладіні й широку смугу піску.

— Гонсалес з «чотирнадцятої» говорив сьогодні зі мною.

— Чого йому треба — знов золотий ланцюжок? — втрутився Безногий.

— Ні. Йому потрібні капелюхи. Але тільки фетрові. Солом'яні брилі не годяться. Каже, вони не мають збуту. Так само, як і…

— Ну що ще? — знов перебив Безногий.

— Так само, як і дуже поношені, що вже нічого не варті.

— Чого там не варті? Аби він платив, то були б варті…

— Бачиш, Безногий, зате він уміє тримати язик за зубами. Може, він скупий, зате німий, як могила. З нього й залізними кліщами слова не витягнеш.

— Таж він же платить мізерію. А мовчить тому, що це в його інтересах. Хто б його визволяв із в'язниці, якби він патякав!

— Гаразд, Безногий, якщо тебе це діло не цікавить, то йди собі, а нам треба домовитися.

— Хіба я кажу, що не цікавить? Я хочу сказати, що працювати на якогось махляра-грінго безглуздо. Але якщо ти наполягаєш…

— Цього разу він обіцяє заплатити більше. За це таки варто взятися. Ось тільки щоб були фетрові капелюхи. Ти, Безногий, міг би піти з нами на це діло. Завтра ввечері Гонсалес пришле свого службовця, щоб він приніс грошву і забрав ці ковпаки.

— Добре було б облагодити це в кінотеатрі, — сказав Професор, звертаючись до Безногого.

— Непогано було б на проспекті Віторія. — Безногий недбало махнув рукою. — Досить лише зайти в коридор, і капелюхи наші… Публіка найдобірніша.

— Але там до біса вахтерів.

— Чого це тебе так обходять ті вахтери? Це ж не лягаві. З вахтерами зіграємо в «кота й мишку». Ти йдеш з нами, Професоре?

— Іду. Мені самому якраз дуже потрібний капелюх.

— Так от, Безногий, — озвався Педро Куля. — За все відповідаєш ти. Вибирай собі в напарники кого хочеш. Тільки не бери Здоровила й Кота. У нас одна справа. — Він повернувся до Жоано Здоровила: — Я кажу про Божого Улюбленця.

— Він уже попереджав мене. Сказав, що ввечері прийде на капоейру.

Безногий уже рушив до свого приятеля Тички, щоб разом з ним набирати команду на завтрашню вилазку по капелюхи, коли Педро гукнув услід:

— Слухай-но, Безногий, попередь своїх, що коли когось засічуть, то щоб він тікав у протилежному напрямку. Щоб не приходив сюди.

Кивнувши головою, Безногий поспішив до Тички. Педро попросив у Жоана Здоровила закурити й пішов до Кота, щоб побалакати з ним. Вернувшись після розмови, він ліг біля Професора. Той знов уткнувся в книжку і читав доти, доки свічка догоріла й пітьма затопила весь барак. Жоан Здоровило побрів до дверей і простягнувся там на весь зріст з кинджалом за поясом.

Тичка був худий і довготелесий хлопець з сухим жовтавим обличям, з глибоко посадженими очима, з широким, завжди усміхненим ротом. Безногий вирішив спершу пожартувати, — запитав Тичку, чи він ще молиться, — а потім уже перейшов до плану завтрашньої крадіжки капелюхів. Вони встановили кількість нальотчиків. Старанно добрали їх і домовилися, де їм краще збиратись і де розходитись. Потім Безногий пішов, а Тичка заліз у свій звичний куток. Це й справді був куток, утворений двома стінами пакгаузу. Хлопець дбайливо розклав свої речі: стару ковдру, подушку, поцуплену одного дня з готелю, куди він потрапив, підносячи валізи якомусь туристові, одну пару штанів, які він одягав у неділю разом із блузою невизначеного кольору, але відносно чистою. На стіні були приколоті два образки: святого Антонія з малим Ісусом на руках — Тичка називав його Антоніо, бо чув, ніби святий Антоній — бразілець, — та богоматері семи скорбот з пробитими стрілами грудьми. Під її образком завжди лежала прив'яла квітка. Тичка взяв квітку, понюхав і переконався, що вона вже не пахне. Він причепив її до ладанки, яку носив на грудях, а з кишені старого пальта дістав червону гвоздику, зірвану десь у саду прямо на очах у сторожа в непевних вечірніх сутінках. Поклав гвоздику під образком, не зводячи нерухомого погляду з святої. Потім опустився навколішки. Хлопці спершу не втримувалися від жартів, коли бачили Тичку на колінах, але згодом звикли і вже не звертали на нього уваги. Під час молитви Тичка ще більше став схожий на аскета, його дитяче личко поблідло і споважніло, а довгі й худі руки простягалися до образка. Все його обличчя було в цю хвилину ніби осяяне якимсь ореолом, і в його голосі забриніли якісь нові, незнані друзям нотки. Здавалося, він був уже не на цьому світі, в старому напівзруйнованому складі, а десь на іншій землі, разом з богоматір'ю семи скорбот. Проте його молитва була зовсім проста, і її ніхто б не знайшов у катехізисі. Він просив діву Марію допомогти йому вступити до тієї школи на площі Содре, звідки звичайні люди виходять уже священнослужителями.

Безногий тим часом усе ще обмірковував окремі подробиці операції з капелюхами. Але в цей час він озирнувся на вкляклого Тичку і знов пригадав якийсь жарт. Він аж засміявся від думки про те, як Тичка розізлиться. Та коли підійшов до нього, побачив, що той молиться з піднятими вгору руками, з очима, втупленими в образок, з блаженним виразом на обличчі. Безногий так і залишився стояти на місці. Глумлива посмішка на його вустах зів'яла. Тепер він стежив за товаришем майже зі страхом, огорнутий якимсь дивним почуттям, де змішалися заздрість і жаль.