Павлович, стоячи біля Антона, так нахилився до пацієнта, що його вуса залоскотали тому вухо:

— Ваша величність «Водолаз» насправді теж має причини тут перебувати?

До фізичного болю Антонові додалося передчуття біди.

Мало того, що він зірвався та зайшов у відвертий конфлікт зі злочинною лікарською зграєю, яка запроторила його на кілька днів у карцер і надавала стусанів, а тепер непрозорі натяки Павловича сіяли паніку. Чоловіка лихоманило від самої думки, що їм відома геть уся правда — правда, яку знає лише він. Ні, це неможливо!

Не встиг Антон як слід себе опанувати, як Павлович підкинув нове питання:

— Не хочеш розказати, чому тебе переслідує привид?

Влучні слова лікаря нарешті похитнули Антонову впевненість. Ці стежки, якими психіатр вимощував свою стратегію допиту, сходилися в кільце — кільце, що от-от візьме його в облогу.

Пацієнт приготувався до найгіршого, але, на щастя, Павлович рушив у напрямку Бемоля.

— А що нам заспіває пташка? Чи народний артист психушки? Яке прізвисько тобі до вподоби?

Жонглювання натяками не потрапило прямо в ціль, але, як і друзям, Бемоль мав що приховувати від лікарів. Вигадана легенда, неправдиве ім’я та прізвище, професія, сімейний стан, хвороба й навіть заявлена мета його переводу на «Аляску» були луб’яними. Один рух, одне слово — і його викриють, а потім просто знищать, як Григорія…

Думки про смерть ледь не вивели співочого пацієнта з рівноваги, а вже наступне запитання Павловича мало не скинуло його до прірви.

— Може, це твій розспіваний язик стукає комусь на волю? Га? А давай ми тебе скупаємо в басейні?

Попри відстань і наповнений водою басейн, що був між обвинувачем і пацієнтом, погрози дістались останнього вчасно. Бемоль відступив від краю водоймища. Павлович не зупинявся:

— Нічого страшного — поплаваєш трішки. Ну, або підеш на дно, себто втопишся…

Така перспектива неабияк нажахала Бемоля, який, обороняючись, заспівав тихеньким голосом:

Основна риса, яка характеризувала Бемоля як психа — в очах лікарів, товариша і решти пацієнтів — дала збій. Рано чи пізно цей мелодійний голос і вдало дібрана пісня мали стати кісткою в горлі комусь із медперсоналу, і наразі ним виявився Шрек. Велетень щосили загатив невгамовного пацієнта в живіт.

Не годен оговтатися, нещасний Бемоль присів, аби не впасти у воду, якої завжди уникав.

Угамування народного артиста психушки дещо заспокоїло Павловича. Він пригладив вуса з бакенбардами й нарешті озвучив подальші свої наміри:

— Ви троє перебуваєте тут з дивних причин, тому підозрюємо вас у зливанні інформації про стан справ у нашій лікарні. Востаннє пропоную одному з вас зізнатись у скоєному, інакше — утрьох розділите цю кару.

Погрози Павловича звучали переконливо, але жоден із трійці не зізнався у висунутих їм звинуваченнях. Мовчання пацієнтів затягувалося, скупчуючись у повітрі грізною хмарою, яка ось-ось мала розродитися блискавицями на їхні голови. Роль Зевса взяв на себе Чахлий:

— Зараз ми зіграємо в одну гру, яка називається «Золотий ключик».

Кістлявий санітар заходився пояснювати бранцям правила вигаданої шефом гри:

— Ваш товариш зануриться у воду і буде там доти, доки ви не знайдете ключа, щоб звільнити його руки від якоря.

Бемоль із Міхаелем переглянулися, не до кінця розуміючи свою місію. Їхня кволість викликала в Чахлого роздратування, тому він взявся ще раз пояснювати:

— З ваших тупих облич бачу, що нічого не второпали. Отже, його життя, — Чахлий поклав руку на плече безсилого Антона, — у ваших руках. І оскільки часу матимете обмаль, дарую вам невеличку підказку: ключ у шафках, позаду вас.

Двоє пацієнтів синхронно повернулися в бік шафок, воліючи нарешті до кінця зрозуміти поставлене перед ними завдання, аж раптом гучний сплеск води повернув їхні погляди в початкову точку. На протилежній стороні між Павловичем і підлеглим бракувало Водолаза.

Антон ішов на дно басейну з прив’язаним до ніг акумулятором. Він не смикався: зберігаючи спокій, заощаджував кисень. Призначена йому роль жертви зі скутими кінцівками допомогла завчасно обрати стратегію майбутньої поведінки в разі розгортання найгіршого сценарію. За весь час, проведений у басейні, бранець не зронив жодного слова, не силкувався звільнитися від тугих вузлів, що знерухомили кінцівки, не захищав себе словесно. Досвідчений пірнальник зберігав спокій, завдяки якому нормальне серцебиття не пожирало дорогоцінний кисень.

Його ж друзі, охоплені панікою, безпорадно спостерігали за цим знищенням, аж поки голос Чахлого не привів їх до тями:

— Так і будете стояти?

Питання Чахлого зрушило з місця Міхаеля. Оговтавшись від шоку, він кинувся до стіни й почав одні за одними відчиняти дверцята шаф. Вони гупали об дерев’яні рами, стягнуті назад заржавілими пружинами. Звуки від ударів здійняли чималий шум, у якому тонули сподівання врятувати Антона. Ця катавасія тішила Чахлого. З садистичною посмішкою він спостерігав за героїчними стараннями пацієнта, що самотужки побіг шукати ключ. Натомість Бемоль стояв, наче в ступорі. Наполохавшись обізнаності Павловича, він майже змирився з поразкою і досі не вірив, що чаша покарання минає його. Зі стану прострації його вивів голос Міхаеля, що раптом заверещав на весь басейн:

— Чого стоїш, мов укопаний?! З того кінця давай!!

Бемоль блискавично кинувся виконувати Міхаелів наказ. Реакція артиста додала Чахлому такого азарту, що він аж роззявив рота. Потираючи руки, кістлявий санітар спостерігав за розвитком подій, забувши про власну жертву, яка вже протягом кількох секунд перебувала без життєво необхідного повітря.

Акумулятор опустився на дно. Антон, прип’ятий до нього ланцюгами і з повними легенями набраного повітря, тепер поплавком висів над своїм бездушним катом. Секунди спливали надто швидко. Його життя обривалось у басейні психічної клініки, і врятувати його могло лише диво.

— Є! — вигукнув Міхаель, зірвавши з гачка ключ.

Не гайнуючи дорогоцінних секунд, він пірнув у басейн, супроводжуваний молитовним поглядом Бемоля. Розбурхане адреналіном серце остудилося в прохолодній воді. Одежа змокла й тягнула донизу, проте рішучі махи руками дали Міськові змогу дістатись Антона.

На якусь мить світловий меч, направлений Павловичем згори, проштрикнув скаламучену воду й освітив Антонове обличчя. Міхаель жахнувся. Очі товариша викотилися з орбіт, на скронях понадувалися вени, ось-ось — і він розкриє рота, щоб ковтнути повітря, та дістане смертельну порцію води. Часу було обмаль. Міхаель підплив до ніг, зв’язаних ланцюгами, і зробив першу спробу відімкнути замок — невдало. Знайдений ним ключ абсолютно не підходив до цієї колодки. Від безпорадності Міхаель роззявив рот, аби закричати на все горло, але натомість із грудей вирвалися кисневі бульбашки, що полетіли догори. Облишивши марні спроби звільнити Антона, він відштовхнувся від дна ногами та, опинившись над водою, гукнув до Бемоля:

— Ключ — не той! Шукай далі!!!

Тієї-таки миті Бемоль побіг до шафок на нові пошуки.

Тремтливими руками він шарпав дверцята одні за одними, ризикуючи проґавити дорогоцінну знахідку. Міхаель роздивлявся довкола. В екстремальних умовах мозок спроможний вигадати найрізноманітніші варіанти порятунку, і саме таким Міхаелю видався гумовий шланг, прикручений іржавим дротом до батареї опалення, крізь який узимку зливали воду з метою розповітрити мережу.

Тиск водяної маси вичавлював з Антона життя. Його рештки причаїлись у легеневих нетрях, заледве впоруючись із повітряними тортурами, влаштованими Павловичем і компанією. Дорогоцінні тридцять-сорок секунд проминули, і виснажені легені готувалися капітулювати перед водяною загрозою, аж раптом — перед ним удруге з’явився Міхаель. Товариш безперестанку подавав сигнали, вказуючи на перегнутий в основі шланг. Антон умить збагнув, як йому врятуватись, і вустами припав до цієї «соломинки». Випорснувши залишки повітря, він міцно зафіксував зубами кінець шланга і, нарешті, приготувався зробити перший вдих. Міхаель розтиснув пальці, і гумовий подовжувач набрав своєї первинної видовженої форми. Антон задихав. Сподвижений порятунком друга Міхаель виринув на поверхню.

— Ну що там? — спитав він Бемоля, заледве його голова з’явилася над водою.

Не облишаючи пошуків, Бемоль відгукнувся:

— Анічогісінько!

Драма, що розгорталася навколо порятунку Антона веселила санітарів, а надто — Чахлого. З його обличчя не сходила садистська посмішка з приводу влаштованого пацієнтам перформансу. І навіть Міхаелева ідея його потішила, проте — ненадовго. Він вирішив додати свою лепту в цю жахливу гру. Поки обидва пацієнти йшли назустріч один одному, відкриваючи дверцята шафок, він підкрався до шланга й наступив на нього, перекриваючи Антонові життєво необхідний кисень.

У скаламученій і прохолодній воді Антон знов опинився в обіймах смерті. Раптовий брак кисню знов повернув пацієнта в роль мученика. Сили боротися вже не було. Розхитані нерви здавали позиції, готові змиритися з фатальним кінцем; Антон навіть не здогадувався, що нагорі точиться справжня битва за його життя.

— Ці зачинені! — крикнув Бемоль, натрапивши на замкнену шафу.

Мокрий, неначе хлющ, Міхаель підбіг до напарника і спробував відчинити двері — зась! За лічені секунди пацієнт усвідомив, що їх замкнено. Блискавична реакція допомогла Міхаелю зорієнтуватися в ситуації, і він підняв з кахля пожбурений ним спересердя ключ, коли з’ясувалося, що той не підійшов до замка на Антонових ногах. Хвалити Бога: цього разу фортуна бодай трішки всміхнулася хлопцям.