— Є!!! — радісно вигукнув Міхаель, відімкнувши шафу.

Бемоль разом із ним зазирнув усередину, де висів іще один ключик. Міхаель умить зірвав знахідку й пірнув із нею до басейну.

Антон усе ще боровся за життя. Надія на порятунок згасала разом із запасом кисню, що потребував поновлення. Через його нестачу кордони між реальністю і мареннями стирались, а двері до вічності прочинилися. Міхаель, який підпливав назустріч, видався Антону примарою, морською істотою, що прагне допомогти, але не знає як. Та тільки не цього разу. Міхаель рушив прямісінько до його ніг і за якусь секунду звільнив бранця від смертельного вантажу. Вийти сухим із води, навіть зі зв’язаними руками, було тепер для Антона, професійного рятувальника, справою честі. Він розвів ноги і якомога дужче ворухнув кінцівками, направляючись назустріч життю.

Бемоль, що увесь час стояв навколішки край басейну, вхопив Антона за мокру сорочку й підтягнув до борту водойми. Засапуючись від тривалого кисневого голодування, Антон жадібно ковтав повітря. Жага до життя відроджувалася з кожним подихом. Два пацієнти, які щойно врятували йому життя, видавалися найріднішими людьми, і, опинившись у їхніх обіймах, він почувався щасливим. Натомість медики, що занурили його в справжній морок, викликали чимраз більшу ненависть.

Дружня сцена насторожила Павловича, що в супроводі свого почту покидав приміщення басейну. Ці троє аж надто стояли горою один за одного. Такий союз видавався йому загрозливим, і, на тверде переконання лікаря, йому слід дати раду. Надії, що пацієнти зроблять із сьогоднішнього уроку правильні висновки, не було. Ті кончелиги навіть не зізнались у скоєному, а в тому, що це один із них, Павлович не сумнівався. Проте психіатр не западав у паніку. Це був лиш один із епізодів великої гри.