— Будь ласка, тихіше, — благав Бемоль співрозмовника. — Я знаю і прекрасно розумію твій настрій, але ти тільки подумай, скількох людей вони ще знищать, якщо їх не зупинити.

Обличчя Бемоля світилося благородством. Антон замислився. Усі прикрощі тутешнього лікування він пізнав на собі й, маючи в карцері вдосталь часу на роздуми, вирішив за першої можливості покинути шпиталь, незважаючи на власні проблеми і страхіття, що чекають на волі. Психічний стан стабілізувався, натомість фізичне здоров’я похитнулося саме через свавілля лікарів. Роздоріжжя, на якому опинився Антон, потребувало рішень, і, поки він міркував, Бемоль доводив до кінця свою думку:

— Я журналіст, Антоне. Нашу колежанку запроторено сюди за наказом спецслужб, а я таким чином продовжую її справу.

Зізнання товариша насторожило Антона. Виявляється, учорашні тортури, що ледве не закінчилися його смертю, були з вини Бемоля. Якби не пітьма, артист не витримав би важкого погляду, яким дивився на нього Антон. Проте докори сумління й без того догризали співця, тож він поспішив перепросити:

— Вибач, що через мене тобі довелося зазнати такої муки. Я взагалі не вмію плавати, та й, зізнавшись, поставив би хрест на всій операції.

— І в чому її суть?

— Збираю компромат на Павловича і його «гестапо». Цей хід я використовував, щоб передавати й отримувати дані від редакції.

Бемоль торочив про дивні речі. У цьому царстві мороку й абсолютної диктатури головного лікаря налагодження каналу з передачі будь-якої інформації здавалося вельми безнадійною справою. Зі всюдисущими санітарами й заґратованими вікнами це скидалося на божевілля.

— І яким чином це відбувається?

Бемоль затнувся. Чіткі питання Водолаза містили загрозу витоку інформації, але іншого шляху він не мав: йому потрібен Антон!

— Ми підкупили прибиральницю, яка залишає в урні зі сміттям, що якраз стоїть коло виходу з цього підвалу, передачі для мене. І сьогодні, — Бемоль озирнувся, чи часом немає когось у них за спинами, — і сьогодні там буде відеореєстратор та ключ від кабінету Павловича. Розумієш, наскільки все серйозно?

Розмах операції справді вражав. Завербована прибиральниця, пристрої стеження, вмонтований в оздоровчу вертикаль Бемоль як агент під прикриттям — від таких новин голова Антона пішла обертом. Навіть цих пояснень вистачило, щоб осягнути весь розмах затіяної боротьби. Цікавість Антона лише зростала.

— Яким чином ви дістали ключ від його кабінету?

— Це сталося цілком випадково, хоча ми готувалися. Моїй нібито дружині, яка, за легендою, запроторила мене сюди, пощастило зняти зліпок із ключа Павловича, коли той вийшов із кабінету. Ми не можемо знехтувати таку удачу.

Бемоль говорив завзято. Його слова торкалися душі Антона, який дедалі більше захоплювався героїзмом усіх причетних до цієї справи.

— Завтра в неї друга зустріч із Павловичем, на якій вона має передати гроші, а вже після цього я мушу втрапити під коток репресій. Тому камеру вкрай важливо встановити сьогодні, зібрати докази — і тоді можна давати драла.

Можливість завдати удару у відповідь дещо згладила провину Бемоля перед Антоном, який природно жадав помсти. Досі Антон видавався собі воїном-одинаком, що самотужки попер проти цілої системи, аж виявляється — ні. Існування однодумців стримало його поклик до втечі. Коли є «чорний хід», дати задню завжди вдасться, а от помститися за Григорія, за тортури й пошкоджений костюм — ніколи.

Антон вагався. Незапланована втеча загрожувала форс-мажорними обставинами, основною з яких була відсутність домівки, де можна б знайти прихисток, і, щоб не вскочити в цю пастку, конче слід подбати про це заздалегідь. Зруйноване особисте життя схилило наміри Антона на користь лікарняного стаціонару. Кілька днів можна витратити на підготовку, а вже потім реалізувати всі плани. Подумавши, Водолаз знову взявся розпитувати Бемоля про стан справ:

— А що на нього зараз є?

Антонова цікавість до операції лише підбадьорила Бемоля, і він повів розповідь далі:

— Мені вдалося вивідати, що Григорія замовила його коханка, яка намагається втюхати й, очевидно, таки втюхала цю квартиру своєму синочкові. Шпряха теж тут через своє подружжя, хоча багато в чому опинитися в психушці йому допомогла горілка.

— Чекай-чекай. А я, Міхаель? — перебив Бемоля Антон.

Бемоль не зволікав із відповіддю:

— Міхаель у них під прицілом, а ти…

Бемоль зупинився. Він не знав причин шпиталізації Антона до «Аляски». Зазвичай цей алгоритм починався з терапії в головному відділенні, а вже після зустрічі з рідними чи замовниками особливих пацієнтів переводили далі, та у випадку з Антоном усе було інакше. Звідки ж йому було знати, що того злощасного вечора іскрила електрика, і декотрі з вільних палат залишилися без світла. Утім, артист висловив свою думку:

— Гадаю, тебе теж замовили.

Антон, який знав справжню причину шпиталізації, ліниво заперечив версію свого товариша:

— Я потрапив до лікарні через галюцинації, а пресують вони мене, бо порушую дисципліну.

Часу на суперечки не було, тому Бемоль обмежився поверховим аналізом ситуації, що склалася довкола Антона.

— Може, й так, але мені здається, що задля дисципліни тебе надто довго тримали в карцері. У будь-якому разі про це можна довідатися, роздобувши чорну бухгалтерію Павловича. Там він реєструє всіх «замовних». Цей зошит він зберігає в сейфі.

Бемоль мав рацію. Антон пригадав, як Павлович копирсався в старому сейфі під час їхньої зустрічі, а проте ніякого зошита не бачив. Отже, як мінімум стосовно нього — Бемоль помилявся!

Антон не квапився переконувати товариша в протилежному. Загнаний привидом до психушки, він направду відчув полегшення саме в шпиталі. Галюцинації припинилися, страх відступав, і життя, здається, ставало на рейки, хоча й тяжкий гріх каменем лежав на дні його душі. Дати цій біді раду Антон збирався після виписки з лікарні, яка загальмувала через конфлікт із ескулапами.

Одначе слова Бемоля про чорний список залишили слід в його пам’яті. Вони не відпускали, підбурюючи цікавість до таємничого зошита, у якому може бути і його ім’я. Ця невідомість давала Антону зайвий привід залишитись, аби достеменно переконатися в руці потойбіччя, що скерувала його сюди.

— Гаразд, а як тепер бути, коли єдиний вихід затоплено? — поцікавився Антон, викликавши в Бемоля величезний подив.

Артист ухопився за рятівне коло, кинуте другом і заходився тлумачити на свій лад єдиний можливий вихід із ситуації.

— Завдяки твоїм професійним навичкам ти легко здолаєш цю відстань під водою.

Бемолева впевненість здивувала Антона. Надто його слова відгонили гладкістю, обізнаністю і тривіальністю щодо виконання задуму.

— Це божевілля, — заперечив Водолаз, на що дістав цілком закономірну відповідь:

— Ну ми ж психи.

Таємну змову пацієнтів перервав голос Шрека, шо знову поцікавився їхніми справами:

— Психи! Ви де пропали?!

Втручання санітара змусило Бемоля завершити розмову:

— Уночі зустрінемося в туалеті та все обмізкуємо — там безпечно.

За цим пролунала відповідь санітарові:

— Усе гаразд, начальнику! Ми вже закінчили!

Прочинені Шреком двері залишили світловий шрам на тілі підвальної темряви. Смужка світла правила за орієнтир хлопцям, які покинули розмовляти, щоб не викликати пильність санітара, і, оточені мрякою й тишею, поверталися до виходу.

На сьогодні завдань більше не було, тому, з виказаної санітарами ласки, пацієнти увесь день пробайдикували. Для Антона день минув у роздумах. Несподівано в співочому психові він знайшов адекватного союзника, здатного логічно мислити. Його висновок про наявність чорної бухгалтерії головного лікаря й за сумісництвом диктатора цього шпиталю не давав Антонові спокою. Імовірність побачити себе в цьому списку дорівнювала нулю, адже сюди його спровадила розхитана психіка й змусила тут лишитися залізна логіка, проте, щоб уповні в цьому переконатись, Антон вирішив спробувати проникнути в кабінет Павловича й поставити хрест на цьому докучливому питанні.

Вони йшли навшпиньках. Тихо кралися напівтемним коридором, аби не стривожити поодиноких пацієнтів, що вешталися по палатах чи лежали в ліжках із лише їм відомими думками. На правах ініціатора операції Бемоль ішов першим. Він шмигнув у туалет, тягнучи за собою збентеженого Антона, який дедалі дужче перейнявся можливістю зазирнути в таємничий зошит Павловича.

Руйнівний інтер’єр вбиральні мав пальму першості серед убогих покоїв відділення, яке офіційно мало назву одного зі штатів Америки. Котрийсь зі зливних бачків пропускав воду, і її дзюрчання наповнювало луною приміщення туалету. Сюди ж крізь матове скло вікна прокрадався промінь світла від вуличного ліхтаря.

— Стій тут, — скомандував Бемоль і тишком-нишком пішов у одну з кабінок.

Він повернувся з невеличким згортком, і заколотники вирушили в протилежне крило лікарні.

За хвилину дісталися занедбаних палат, повз які проходили зранку, а вже потім і дверей до підвалу. Без зайвих церемоній Бемоль устромив у металеву скобу, на якій висів замок, виделку і, потягнувши на себе, висмикнув скобу з дерев’яного полотна — двері прочинилися, залишивши колодку неушкодженою. Антон не втримався від компліменту:

— А ти трюкач.

— Доводиться інколи проявляти кмітливість.

Хлопці поринули в темноту підвалу, і тільки там Бемоль увімкнув ліхтарика, якого вийняв зі свого згортка. Прокладаючи шлях світловим променем, він повів за собою Антона в місце затоплення. Коли прийшли, артист сухо наказав:

— Роздягайся.

— Навіщо? — здивувався Антон.

Бемоль спрямував світло на обличчя співрозмовника.

— Ти ж не будеш потім у мокрих кальсонах по психушці ходити. Ще й уночі.