Несамохіть Антон скинув із себе вбрання й поклав його в порожній пакет, запропонований Бемолем. Той завзято почав скручувати одяг у поліетилен, поступово витискаючи звідти повітря. Завершивши, Бемоль повернув пакет Антонові й сказав:

— Думаю, не промокне. Тепер слухай сюди.

Голий Антон став ласим шматком для міріад комах, що, зачувши можливість поживитися, купчилися над ним вже з добру хвилину. Почасти рятуючись від них ляпасами, Водолаз уважно слухав маршрут, яким мав проплисти. Відстань у двадцять метрів — чималенька, але йому до снаги.

— Увесь час тримайся правої стіни, ліворуч — іде відгалуження, тому випадково не пірни туди.

— Там теж сходи? — перепитав Антон, лупцюючи себе по плечах.

— Так, не помилишся. Тепер камера: вона має бути в урні, одразу біля дверей підвалу — вони завжди відчинені. Кабінет Павловича за їдальнею — знаєш. Пристрій замаскуй нагорі, придивися, де краще, щоб Павлович не помітив. Увімкни й залиш, вона вийде з сонного режиму, зафіксувавши в полі зору перший рух.

Тривалий монолог виснажив Бемоля, і він перевів дух. У тиші, що запала, комашине дзижчання звучало грізніше. Сотні пар крилець ритмічно працювали, що не давало «гостям» спокою. Найбільше вони дошкуляли Антонові, тож, повторивши подумки Бемолеві настанови, він поспішив у воду.

— Світи в цю точку, доки я не повернуся. У разі чого матиму орієнтир, — пояснив свою ідею Антон.

Промінь ліхтаря ковзнув надщербленим краєм бетонної підлоги й зупинився біля берега, де Антон спускався у воду. Його ноги торкнулися дна, вода сягала грудей, щипаючи прохолодою. Нічна пора й кам’яні мури підземелля посилювали відчуття холоду, яке змусило професійного рятівника негайно почати операцію. Він кивнув Бемолю і, набравши повні груди повітря, пірнув у рідку пітьму.

Лінія долі вкотре вела чоловіка під воду. Обов’язок рятувати людей вимагав регулярних занурень, але жодного разу не доводилося вирушати на пошуки невідь-куди. Дезорієнтація й далі переслідувала Антона не тільки в особистих проблемах, а й навіть у справі його честі.

Він проплив крізь отвір дверей, по вінця залитий водою, і поволі просувався далі, дотримуючись правої сторони. Професійні навички давали почуття впевненості перед відстанню, яку мав долати з заплющеними очима. Ноги обережно молотили воду, наближаючи Антона до фінішної прямої. Нарешті руки вперлися в ще одне проймище, відштовхнулися від стінки, і плавець з’явився над водою. Бемоль не обдурив: відрізок виявився під силу тренованому організму і, здається, привів Антона куди слід.

Клацаючи зубами через лютий холод, Антон мерщій узявся махати руками-ногами, розганяючи по тілу застиглу кров. Трохи обсохнувши, хлопець одягнувся та крадькома рушив бетонними східцями до дверей, які накреслило в темноті, наче лезом, коридорне світло.

З кожною сходинкою серце Антона калатало дедалі гучніше. Маховик серцебиття розкручувала небезпека, що причаїлася за дверима попереду. Там, у довгих і звивистих коридорах головного корпусу лікарні, блукали санітари, медсестри та звичайні пацієнти. Усій цій братії бажано не навертатися на очі, а надто — медперсоналу. Антон не мав жодних сумнівів щодо успіху майбутньої операції; після її завершення він із чистою совістю випурхне зі шпиталю. Галюцинації не повторилися в лікарні жодного разу! Попри пережиті знущання, Павлович, свідомо чи ні, доклав зусиль до Антонового одужання, і тепер спокійно можна повертатися в минуле життя. Щоправда, там чекають негаразди. Тривалу відсутність на роботі пояснила б медична довідка, видана Павловичем, але ж самовільна втеча позбавить цього привілею. Утім, проблеми на роботі здавалися мильною бульбашкою супроти родинної драми й тяжкої трагедії, що виникла потім. Ці обставини й досі гнітили Антона, і лише завдяки лікуванню вдалося приборкати скалічену психіку й загнати Привида у закапелки свідомості.

А що, як раптом він воскресне з нетрів пам’яті? Розіб’є ту могильну плиту, під якою його поховали ескулапи?! Цього Антон боявся найдужче. Проте вовків боятись — у ліс не ходити!

Нарешті пацієнт підкрався до дверей і притулився до них вухом. Тиша сповивала коридор густим туманом. Антон нашорошився. Довелося чекати понад хвилину, перед тим як штовхнути двері. Вони піддалися натискові, і тоненький скрип одвірків на весь коридор сповістив про порушення кимось нічного спокою. У головному корпусі правила щодо пересування пацієнтів були дещо м’якшими, тож напружені очі Антона, що пильно вдивлялися в кінець проходу, не виявили жодної людини, яку б збентежило тихе рипіння старих дверцят.

Пацієнт вийшов із підвалу й заходився порпатись у смітнику. Серед обгорткових папірців від цукерок лежала невеличка камера, вічко якої нагадувало ґудзик на облозі сорочки. Антон підчепив пристрій двома пальцями й вийняв його з кошика — залишалася найскладніша частина операції.

Безгомінь висіла над холом. Відсутність звуків насторожила Антона, і, перед тим як устромити ключа в замок кабінету головного лікаря, він ще раз уважно прислухався до коридорного штилю. Тепер можна. Ключ, зроблений зі зліпку, досить легко й акуратно увійшов в осердя замка. Антон рефлекторно закусив губу, повертаючи замок відмичкою. Механізм рипнув — і з другого оберту подався під натиском плеча непроханого гостя. Водолаз прослизнув усередину, обережно причинивши за собою двері, — залишилося небагато.

Кілька секунд збентежений хлопець стояв на місці, даючи очам можливість звикнути до тьмяного освітлення, яке вкупі з сяйвом місяця й світлом ліхтаря загравало з темрявою приміщення. Їхня гра була нерівна. Світилам бракувало потужності, щоб сягнути дальніх стін кабінету — там завзято оборонялася пітьма. Проте в кабінетних сутінках Антон розгледів знайомий стілець, за ним стіл та сейф, а згодом і шафу, де він збирався приховати камеру.

Зорієнтувавшись у просторі, Антон підійшов до шафи і, використовуючи стілець мов драбину, піднявся нагору. Чоловік провів пальцем поверхнею шафи і, зібравши шар пилу, задоволено поклав туди камеру. За лічені секунди пристрій замаскувався між стосами старих газет. Кута об’єктива мало вистачити, щоб охопити весь периметр кабінету. Справу зроблено! Антон зіскочив зі стільця одночасно з громом, що котився коридором лікарні. На якусь мить хлопцеві здалося, що то його ноги спричинили такий гуркіт, але віддалений голос медсестри, що наказував комусь лягти в ліжко, заспокоїв Водолаза. Антон перевів дух. Серцю, що калатало в грудній клітці, потрібен перепочинок… Хлопець сів на крісло. У коридорі теж угамувалися. Протягом певного часу з палат долинали фрази й короткі вигуки пацієнтів, але й вони вщухли ще до того, як серце Антона повернулося до звичного свого ритму. Закляклий Водолаз нагадував скульптуру, що символізувала приреченість на важку долю.

Проте ставки цієї гри не дозволяли надто довго залишатися в нерухомому стані. Масивний сейф, огорнутий темрявою, привернув увагу Антона. Пацієнт підійшов до металевого сховку і спробував відімкнути дверцята. Зась! Як шкода, що підкуплена прибиральниця не зняла зліпок і з цього ключа! Утім, наполегливість пацієнта не дозволяла йому опускати руки. Антон підійшов до столу й одну по одній став відчиняти шухляди. Папери, ручки, календарики й порожні пачки з-під цигарок забивали ніші столу, але жодного ключа в них не було. Антон перевірив ще раз і ще… Ретельні пошуки не дали бажаного результату. У розпачі він усівся в крісло головного лікаря. Час спливав, а в голову заходили лише безпорадні думки на кшталт дістатися нутра сейфа ломиком чи автогеном.

Меблі кабінету ховалися в нічному мороці, і тільки вішак вилискував у цій напівтемряві сірим бельмом. Антон пригледівся — і розпізнав у світлій плямі халат господаря кабінету. Підхопившись із крісла, пацієнт учвал кинувся до знахідки. Тремтливими руками він нишпорив по кишенях халата й, перебираючи пальцями усілякий дріб’язок, натрапив на ключ. Чоловік витягнув металевий предмет і підскочив до сейфа. Ось воно! Ключ вільно пройшов у отвір, і вже за секунду дверцята бастіону офісних таємниць прочинилися. З чорноти сховища вирізнялася почата пляшка коньяку. Антон ковтнув слину й придивився уважніше.

Упродовж кількох секунд він звикав до темноти, що панувала всередині сейфа, а тоді заходився перегортати стос незнайомих йому документів. Знайти зошит виявилося нескладно. Його цупка й зашкарубла від тривалого користування обкладинка застрягла між пальцями. Антон вийняв трофей і поквапився з ним до вікна, де в місячному світлі була найбільша ймовірність прочитати записи, зроблені Павловичем.

Уміст зошита, списаного до половини, не викликав жодного інтересу. Безкінечний список прізвищ і проставлених навпроти дат та цифр. Уже потім Антон здогадався, що ті числа є сумою лікаревого гонорару в іноземній або національній валюті, про що свідчили умовні скорочення грошових знаків: переважно американської та європейської валют. Усі прізвища були виписані одним нерозбірливим почерком. Погляд Антона шпортався в знайомих літерах, але зосередився на короткому знайомому прізвищі «Шпряха» — завдяки нечисленності літер у прізвищі Анатолія. Навпроти прізвища стояла сума, яка вже не цікавила збентеженого пацієнта. Мерщій униз… Муховицький, так, здається, написано на конверті Григорія. Ще кілька порожніх і закреслених клітинок, і сторінка обірвалася прізвищем, навпроти якого в дужках значилося: «Бемоль». З легким хвилюванням Антон перегорнув сторінку і там… В останньому рядку цього чорного за змістом і кольором нотатника пацієнт знайшов своє ім’я!