— Це була випадковість. У рясній зливі я не помітив білявки, що вибігла на дорогу. Вона вискочила нізвідки. Нізвідки! Розумієте?

Бемоль тонув у Антоновій правді. Як цілком адекватний чоловік, він підозрював, що сусід по палаті щось приховує, але «поправка» на особливий режим «Аляски» усувала ці підозри — у кожного була власна історія потрапляння до спецвідділення лікарні. Зараз Антонова істина спливала кисневими бульбашками. Оливи в огонь підлив Чахлий, знецінивши виправдання Водолаза:

— Твоя правда, психу, але ти приховуєш одну важливу деталь — ти був п’яний до чортиків!

Антон не квапився з поясненнями. Крізь призму совісті його вчинок не мав виправдання, але що вже вдієш. Так, він пиячив. На те були свої причини, а після трагедії він і зовсім здав позиції: біль через скоєне загнав його до чарки. Межу між вигадкою й реальністю стирали гарячкові галюцинації. У тім божевіллі Антона носило вокзальними генделиками й закапелками спальних районів, у яких випадало пиячити з незнайомцями й різного штибу гульвісами. З кожним днем міра алкогольного отруєння набирала обертів, і хтозна, чи вижив би Антон, якби не опинився в церкві.

Усі чекали пояснень: Прапор, Чахлий і тим паче Бемоль, якому потрошку ставала зрозумілою загадкова поведінка товариша. Ці надмірні марення привидом, вигадане ім’я та бажання залишитись у психушці доповнювали образ пацієнта, що сховався за мурами лікарні від проблем, які чатували на нього за парканом шпиталю, зрештою, як і більшість пацієнтів «Аляски».

Одначе тепер ці негаразди набули ознак прямої загрози, матеріалізувавшись у тіла двох санітарів-психопатів, яким поволі уривався терпець.

— Антоне, ти ж розумний хлопчина. Скажи, кому передавалася здобута вами інформація, і ми залишимо тебе наодинці з твоїм минулим.

Чахлий і не підозрював, що Антону простіше зізнатись у змові проти ескулапів, аніж зустрітися віч-на-віч із минулим життям. Пацієнт зціпив зуби й відповів цілком чесно:

— Я не знаю.

Санітар розчаровано «завис» над Антоном, перетравлюючи негативну відповідь і, остаточно змирившись із нею, узявся до плану «Б». Він повернувся до сейфа й, відчинивши дверцята, вийняв звідти паяльну лампу.

Умить очі Бемоля налилися жахом. Він одразу второпав призначення інструменту й те, що станеться, щойно вогонь нагріє металеві ланцюги. Двоє бранців не зводили з санітара очей. Той небавом дістав сірники і, запаливши один, підніс до сопла лампи. Звідти негайно вислизнув язичок полум’я, сичання якого наповнило камеру.

— Ну що, пташенята, зараз ви зацвірінькаєте по- справжньому!

Не гаючи часу, санітар наставив вогняний стрижень на один із ланцюгів неподалік Антонових долонь і одразу ж поцікавився:

— Не спекотно рученятам, Антончику? Чи краще «Глібе»?

Глузливий тон Чахлого розбудив у жилах Антона гнів і замість відповіді в’язень харкнув в обличчя санітарові. На диво, поведінка пацієнта насмішила медпрацівника:

— Даремно ти так, Антоне, вологість тобі зараз стане в пригоді.

Очі Чахлого спалахнули гнівом. У його зіницях відбивалося полум’я лампи, що своїм сичанням віщувало хлопцям біду. Санітар збільшив вогонь — і ланцюг почав хутко нагріватися. Ситуація загострилась аж так, що навіть холоднокровний Прапор увіп’явся поглядом до Антонових рук, які тремтіли від перенапруження. Дивлячись у вимучені очі Антона, Чахлий звернувся до його напарника:

— Ну що, артисте, може, заспіваєш?

Санітар розраховував дістати бодай якийсь знак на співпрацю, але Бемоль не рухався. Від нетерплячки наступне питання криком вирвалося з горла санітара:

— На кого працюєш, суко?!

Градус емоцій зашкалював. Метал червонів, Антонові вривався терпець. Із місця нагріву температура дедалі ближче підкрадалася до його рук, роблячи утримання ланцюгів нестерпним. Антон зціпив губи, виконуючи все можливе для безпеки друга. Погляд Бемоля вимолював кілька секунд на ухвалення правильного рішення, але в їхнє умовне спілкування втрутився Чахлий. Санітар скерував полум’я ближче до долонь Антона. Цієї-таки миті сопух обсмаленого епідермісу вдарив у ніс усіх присутніх. Чахлий поморщився й відвернув свою мармизу вбік, аби позбутися неприємного запаху. Від нестерпного болю на руках Антона поздувалися вени. Очі його друга налилися страхом, і тільки Чахлий із посмішкою доводив почате до кінця.

Тим часом по підвалу лікарні рухалися двоє пацієнтів на чолі з Міхаелем. Вони йшли похапцем, прислухаючись до глухих звуків, що блукали напівтемним приміщенням. Орієнтиром для просування слугував карцер, оскільки саме там завжди карали невгодних бранців. І справді, біля потрібних дверей чатував Адам. Колеги по цеху не бачили потреби втаємничувати його в стан справ, які останнім часом не надто гладко йшли в лікарні, а лише взяли ключі від сусіднього приміщення, у якому за старих часів «лікували» надто буйних хворих. Не маючи нічого проти такої тактики начальства, товстенький санітар умостився з ноутбуком на кріслі неподалік власної вотчини і, як завжди, проводив час із фільмами для дорослих, відгородившись від сторонніх шерехів і людських зойків приємнішими звуками. Раптом чиясь тінь затулила монітор комп’ютера. З переляку Адам закрив ноутбук і розвернувся. Уздрівши перед собою одного з мешканців тринадцятої палати, санітар гаркнув:

— Ти що тут робиш, психу?

Кулак Коми смачно вліпився в щелепу санітара. Комп’ютер випав із його рук і розбився об кам’яну підлогу, але втрата гаджета здавалася санітару мізерною супроти втрати притомності, яка вже покидала його. Заледве він зміг упізнати Міхаеля, який схилився над його нерухомим тілом. Щоправда, обличчя психа трохи розпливалося, але голос звучав чітко.

— Де вони? — звук двоївся у вухах Адама.

Наражати себе на небезпеку, фактично будучи поза грою Павловича й колег, наміру санітар не мав і чітко вказав у бік карцеру:

— За карцером.

Хлопці дали Адамові спокій і рушили до кімнати за карцером, де в цей момент розгорталися страшні події.

Вони закричали одночасно: Антон від опіків, Бемоль від заіржавілих щелеп, що вгризлися в праву ногу. Крик першого зрикошетив стінами й вирвався в коридор, а другого — застряг у роті, набитому ганчір’ям. Бемоль несамовито совався в кріслі, намагаючись таким чином погамувати біль, Антон і собі дмухав на обпечену долоню, проклинаючи кривдника, який вже підносив лампу під інший ланцюг.

— Ну що, гаврики, тепер вам перехотілося грати в мовчанку?

Слова санітара розчинилися у відчайдушних криках його бранців.