16

Надзвичайна пригода з проникненням до кабінету головного лікаря в установі, що зажила слави виправної колонії й відзначалася надійним утриманням пацієнтів, вимагала негайного реагування. Тому, незважаючи на нічну годину, Павлович зірвався на ноги за сигналом підлеглих.

Дістатись автомобілем клініки із заміського будиночку не забрало багато часу, і вже до середини ночі Павлович із почтом оглядав робочі приміщення. З-за його спини в кабінет зазирали медсестри й кілька санітарів; поруч стояв Чахлий, притуляючи до носа закривавлену пов’язку.

— Ну, чого вирячилися? Роботи не маєте?!

Голос лікаря дзвенів металом. Його гнів спрямовувався на занадто цікавих підлеглих, що віддавали перевагу втручанню в його справи, а не роботі. Працівники насупились, але з коридору почулися кроки — і всі як один повернули голови в бік шуму, що наближався. Прапор із Адамом поспішали з доповіддю.

— Все обшукали! У самоволку пішли! — чергуючи слова з жадібними ковтками повітря, випалив Прапор.

— Дивно, що тебе це приголомшує. Тільки самогубці залишилися б після такого в лікарні.

Павлович сів у крісло, запалив сигарету й замислився над своїми подальшими діями. Не завадить обговорити все з відданими слугами, але за такої кількості зайвих вух це було небезпечно. Тому лікар обвів поглядом підлеглих і сухо наказав:

— Ідіть працювати, досить на сьогодні втікачів. Якщо ще хтось прослизне, я з вас шкуру спущу.

Персонал поквапився виконати волю начальника, тим паче, що в такому настрої він здавався небезпечним. У кабінеті залишилося троє чоловіків: Прапор, Чахлий і сам Павлович.

— Що скажете? — розпочав лікар, дочекавшись, коли двері кабінету зачиняться за останнім відвідувачем.

Чахлий занепокоївся. У його обов’язки не входило «думати», тому він плавно зиркнув скоса на Прапора, який, схоже, перейнявся проблемою. Санітар незмигно дивився на Павловича і врешті наважився озвучити свою думку:

— Їх треба ліквідувати.

Від слів напарника Чахлого пересмикнуло — ідея помститися зародилася, щойно він дістав кривду від пацієнтів-утікачів, і, здається, у нього з’являвся реальний шанс утілити її в життя. Павлович теж підтримав пропозицію.

— Процевич нас недооцінив. Мені вже багато чого про нього відомо, зокрема й адресу проживання — думаю, слід до нього навідатися в гості, поки темрява нам сприяє.

— Без машини вони зо дві години будуть добиратися до міста. Певен, ми їх випередимо, — погодився з думкою шефа Прапор.

Павлович випустив хмарку диму, що склубочився під стелею.

— У разі потреби влаштуємо засідку. Ідіть до моєї автівки, я зараз.

Слова начальника вивітрили підлеглих із кабінету. На тлі ображеного пацієнтами Чахлого, Прапор мав вигляд надто збуджений. Либонь, запахло справжньою війною, тож як чоловік, відданий своїй справі, він приготувався почати бій. У додаткових інструкціях не було сенсу. Незаконна діяльність ескулапів розв’язувала йому руки, а благословення начальника спонукало на подвиг.

Павлович вийшов із кабінету слідом за підлеглими й подався довгим і порожнім коридором своєї лікарні. Дорогою він зайшов до ординаторської, звідки забрав Адама, і вдвох вони попрямували до «Аляски».

У тринадцятій палаті Бемоль корчився від болю. Хоча медсестри й надали невідкладну допомогу, біль не вщухав. У нього піднялася температура, нили рани і час від часу тремтіли руки, віщуючи тілу неспокійну ніч. До цих неприємних відчуттів додався візит головного лікаря. Павлович зупинився перед ліжком, уважно вдивляючись у перекривлене від болю обличчя пацієнта.

— Болить? — раптом спитав Павлович, погладжуючи бакенбарди.

Бемоль спромігся лише на кивок.

— Звикай, — пригрозив лікар.

Після свого вердикту лікар обернувся до санітара й грізно наказав:

— Не зводь із нього очей, відповідаєш головою!

Адам поспіхом закивав на знак розуміння ситуації й провів свого шефа поглядом за межі палати.

Прапор на місці переднього пасажира пильно вдивлявся в номери триповерхівок, які час від часу втрапляли у світлові кола, окреслені фарами автомобіля. Машина вправно оминала ями, що виникали на шляху, а коли потрапляла у вибоїни, на задньому сидінні підкидало Чахлого.

— Ось він, — тицьнув у будинок із чотирнадцятим номером Прапор.

Його начальник завертів головою, шукаючи надійне місце для засідки, і, обравши за таке прогалину між гаражами, скерував туди своє авто.

— Нарешті, а то мене мало не занудило, — невдоволено промовив Чахлий, за що одразу дістав нагінку від шефа.

— Тебе по-справжньому знудить у суді, коли слухатимеш вирок.

Чахлий мовчки проковтнув образу. Начальник мав рацію, отож треба себе пересилити, аби не вскочити в ще більшу халепу. Машина зупинилась, і водій вимкнув двигун.

— Шуруйте всередину, визначте, куди виходять вікна 25-ї квартири.

Усвідомлюючи всю серйозність ситуації, санітари вийшли на вулицю і під гавкіт одинокого собаки-волоцюги поспішили до будинку, у якому ще до цих трагічних подій мешкав Гліб Процевич із дружиною. Павлович, залишившись в автомобілі, видобув чергову сигарету й задимів у напівпрочинене віконечко.

Його підлеглі повернулися, коли він робив останню затяжку.

— Ти б не курив у машині — спалимося, — професійно зауважив Прапор.

Павлович загасив недопалок, дослухавшись поради санітара.

— З’ясували? — командирським тоном спитав Павлович, навертаючи підлеглих у русло підпорядкованості.

— Усе нормально. Ось два вікна на другому поверсі з жалюзі на балконі, — доповів про результати розвідки Прапор.

— Що робимо? — спитав поради Павлович.

Прапор глянув на вікна квартири, обмірковуючи ситуацію.

— Якщо їх чекала машина, то псих уже у квартирі, якщо ж ні, то скоро надійде. Зачекаймо з півгодини.

Його спільники пристали на цю пораду. Чахлий подався в машину до Павловича й задрімав: адже він тямив обмаль, ба й покладена на нього відповідальність була обмеженою. Це аж ніяк не стосувалося його шефа. Павлович нервував. Старанно вибудована ним схема ламалася на очах. Найстрашніше, що у випадку із втечею пацієнтів лікарю не слід розраховувати на допомогу своїх впливових друзів. Відтепер він сам стає для них тягарем, і можливість бути «злитим» власними покровителями збільшувалася. Вихід із ситуації був темним, мов навколишні сутінки, у яких доводилося сидіти в засідці.

Прапор за армійською звичкою віддано ніс службу. Його погляд незмигно спостерігав за вікнами Антонової квартири, відвертаючись інколи на двері під’їзду, що їх освітлювала однісінька лампочка. Час спливав, а разом з ним і надія виявити втікача. Та раптом у вікні, до якого так пильно приглядався санітар, засвітилося. Прапор насторожився й зіщулився. У вікні, затягнутому тюлем, з’явився чоловічий силует і, покрутившись із горнятком, зник у кімнаті, загасивши за собою електрику. Квартиру Антона знов огорнув морок. Прапор миттю розбудив своїх спільників.

— Прокидайтеся, він у квартирі.

Павлович, якому найбільше кортіло повернути ситуацію під свій контроль, негайно отямився й штурхонув Чахлого.

— Ти впевнений? — спитав лікар у Прапора.

— Так, щойно тинявся по кухні, мабуть, справді машина чекала.

Прапор дістав із кишені в’язку відмичок і, задзеленчавши ними, покликав Чахлого.

— Ходімо, — після чого одразу звернувся до начальника. — Шефе, ти нам потрібен на стрьомі в під’їзді.

Позіхнувши, Чахлий виліз крізь задні двері й поплентався слідом за напарником до будинку. За ними поволі ступав лікар. Усі троє підійшли до дверей, за порогом яких опинилися лише санітари.

Ступивши на перший поверх, Прапор негайно вимкнув загальне освітлення на сходових маршах. Потім обидва санітари навшпиньки піднялися на другий поверх і зупинилися перед дверима 25-ї квартири. Прапор дістав зубчасті шпильки і, опустившись на одне коліно, почав устромляти їх по черзі в замок. Щоб успішно відімкнути, знадобилося кілька секунд. Прапор обережно штовхнув двері та увійшов в оповитий сутінками коридор помешкання. Санітар зупинився, дослухаючись до звуків у незнайомій квартирі й, переконавшись у безпеці подальшого просування, дістав із куртки пістолет і вручив його Чахлому. У худого санітара загорілись очі. Відтепер затія його напарників наповнилася справжнім сенсом і полювання ставало дедалі цікавішим. Прикривши тил, Прапор дістав з іншої кишені флакон хлороформу. Він акуратно змочив ним чорний мішок, який мав накинути на голову Антону, та прокрався до спальні.

Пітьма готувалася до тривалої облоги денним світлом. Вона причаїлася за шторами, сховалася за шафу і трюмо, вправно маскуючи два тіла, накриті простирадлом. До кімнати увійшло двоє. Масивніша постать Прапора відокремилась і наблизилася до ліжка. Його напарник узяв на «мушку» сплячих. Тримаючи в руках чорний мішок, просякнутий хлороформом, Прапор нагнувся, щоб розрізнити тіла бодай за статевою ознакою. Ідентифікувавши чоловіка, він миттю накинув на його голову мішок, придавлюючи коліном сполоханого господаря. Метушня розбудила жінку, і, як тільки та вгляділа незнайомців, з її легень вирвався назовні несамовитий крик.

Така бурхлива реакція задіяла рефлекси Чахлого, і той без вагань натиснув на гачок пістолета. Куля, притишена глушником, увіп’ялася в тіло бідолашної, і попри тьмяне світло кімнати Чахлий помітив темну пляму, що розпливалася по нічній сорочці в районі живота.

— Ти що накоїв, придурку? — процідив крізь зуби Прапор.

Його жертва, наковтавшись випарів снодійної речовини, обм’якла в міцних обіймах. З коридору залунали кроки, і обидва санітари повернули голови в бік вхідних дверей. За секунду з пітьми виринув Павлович, який піднявся у квартиру, збентежений гармидером, що його зчинили його підлеглі.