— Чого ви тут розшумілися? — пошепки спитав лікар.

Його очі поступово обнишпорили кімнату, зупинилися на Чахлому, що тримав пістолет, і за кілька секунд пазли склалися в цілу картину вбивства.

— Ти що накоїв, ідіоте?! — вирвалось у психіатра.

Павлович підскочив до санітара й вихопив у того пістолет.

— Дай сюди! Хочеш решту життя провести на нарах?

Розлючений лікар вихопив зброю й накинувся зі звинуваченнями на Прапора:

— Навіщо ти дав йому зброю? Цей імбецил нас під суд підведе.

Чахлий поспішив виправдатися:

— Та ця сучка поставила б на ноги увесь будинок!

— Замовкни! — Павлович вилаявся й попрямував до жертви Чахлого. Жінка розпростерлася на ліжку. Червона калюжа крові з-під неї заливала білосніжні простирадла. Лікар тильною стороною долоні торкнувся шиї жінки й розпачливо констатував:

— Ти її застрелив. Боже, у нас іще один труп, — розчаровано підвів лінію під власними проблемами головний лікар божевільні.

Чахлий стенув плечима. Павлович перевів погляд на завмерлого чоловіка в руках Прапора й раптом побачив у ньому джерело всіх своїх бід. Водолаз зі своїми галюцинаціями, його вибрики проти адміністрації лікарні, убивство ним Шрека й ось тепер — нова халепа. Страшенна лють охопила психіатра. Він стиснув кулаки й наказав тягти винуватця свого лиха до іншої кімнати. Прапор негайно скинув жертву з ліжка й разом із Чахлим відбуксирував її до вітальні. Павлович розсунув штори, впускаючи в кімнату трішки світла, й озвучив наслідки вбивства:

— Труп на трупові, та ці кегебісти довіку з нас не злізуть. Приводьте мерщій його до тями!

Прапор швидко скинув із голови бранця мішок, і Чахлий, який першим уздрів обличчя незнайомця, відсахнувся:

— Дідько, хто це такий?!

Поведінка санітара насторожила його спільників. Обидва вирячилися на заручника, не впізнаючи в ньому втікача.

— Ти хто в біса такий? — гаркнув Прапор.

Незнайомець безтямним поглядом зміряв трьох чоловіків, що вдерлися до його помешкання. Він неабияк походив статурою на Антона, але це таки була інша людина, в очах якої світився переляк.

Зітканий з опалої і висушеної південним сонцем глиці та прибережного піску, килим м’яко поглинав кроки втікачів. Їхні голоси тамував ліс, а коло моря заглушувала пісня хвиль. Сосняк, який тягнувся вздовж узбережжя до рибальського поселення, гарантував хлопцям безпечну мандрівку, і тільки Місяць, по-зрадницьки пробиваючись крізь густі крони дерев, освітлював дві рухливі постаті. Антон не припиняв торочити про суд і страшну помсту санітарам, яка мала б здійснитися за допомогою зібраного на Павловича компромату; Міхаеля ж цікавила вся правда про спільника. Уже протягом десяти хвилин він мовчки вислуховував бідкання товариша й скористався першою-ліпшою паузою:

— Антоне, ви з Бемолем пішли проти системи. Гарантую, що вони вже готують на нас облаву. У тебе є затишне місце, щоб перечекати ці гастролі?

Антон зупинився. Серце скипіло кров’ю, щойно згадав про домівку. Як довго він там не був? Хто в його квартирі, опріч дружини? Антон знав відповідь на останнє питання, але менш за все він хотів думати про це. Про зраду, про власну слабкість, яка довела його до пияцтва, про безвихідь, у якій опинився, про незмогу подолати цю кризу самотужки й про психічні розлади, що розхитали його здоров’я. Крім дому, була робота й храм, але шокувати близьких своєю появою не хотів.

Вагання напарника не проминули повз увагу Міхаеля:

— Що у вас за темні справи з Бемолем? Хто ти?

Антон зупинився й глянув на море. На рідну стихію, що втішала його навіть у найтяжчі часи. Вона давала йому прихисток і роботу, спокій та надії, а втім, не гарантувала безпеки. Він подивився на Міхаеля, який чекав пояснень, і цієї миті збагнув, що надто довго жив із тим тягарем, який випав на його долю.

— Мене звати Гліб Процевич. Я переховувався в лікарні під вигаданим ім’ям, тому що так склались обставини.

Трохи подумавши, Антон пояснив:

— Мене переслідували привид і поліція.

Останнє слово викликало в Міхаеля значну полегшу. Він зітхнув і скоромовкою проговорив:

— Виходить, ти не мент. Ну слава Богу!

Слова Антона скинули з Міхаелевих рамен важезний тягар, і він жвавіше взявся розпитувати.

— Тоді розповідай, що саме тебе привело до психушки.

Хлопці сповільнили рух. Антон збирався на думці перед тим, як уперше розказати комусь усю правду. Він ще раз глянув на море, яке заколисувало, та місячну доріжку. Набравши за звичкою повні груди повітря, Антон заговорив:

— Задовго до появи в лікарні в мене все було гаразд: дружина, робота, друзі… Останнім часом помітив за жінкою певні дивацтва, потім з’ясувалося, що в неї з’явився інший.

Гіркі спогади посилили біль обпечених долонь, перев’язаних бинтом. Антон зупинився та сперся на дерево, щоб дати раптово воскреслому нападу болю сягнути свого піку й спокійно вщухнути. Дочекавшись полегшення, він продовжив розповідь:

— Яким чином чоловіки знімають стрес, ти, мабуть, здогадуєшся.

Міхаель поклав руку на плече оповідачеві. Відчувши розуміння друга, Антон промовив:

— Я топив горе в чарці практично щодня. Тієї днини, коли трапилося найстрашніше, ми геть посварилися. Вона все мені розказала й попросила розлучення.

Історія Антона починалася банально, але, знаючи її частину, Міхаель із цікавістю дослухався його слів. А чоловік тим часом говорив:

— Я зібрав свої речі й подався до найближчого генделика. Пиячив до ночі, а потім заледве сів у службову машину й помчав на роботу. На жаль, негода лютувала. Травневі зливи відрізняються короткотривалістю, проте страшенною рясністю — лило як із відра.

Міхаель згідливо кивнув, боячись словами перервати розповідь.

— Дорогою я ще сьорбав із пляшки, відволікаючись від керування, і в якийсь момент цей маневр став для мене вирішальним. Надпивши вкотре, я пришвидшився й на одному з поворотів вирішив об’їхати припаркований на узбіччі автобус.

Дихання Антона почастішало, наче від втрати кисню. Він ніколи й нікому не розповідав цілу свою історію, яку ретельно приховував від оточення. Та, на жаль, обізнаність санітарів у деталях цієї трагедії заперечувала таємничість тогочасних подій. Щось приховувати від Міхаеля не було сенсу.

— Вона вискочила просто під колеса. Навіть якби я був тверезим, то навряд чи вчасно зреагував би. Гальмівний шлях на мокрому асфальті виявився довгим, і її сумочка, що приземлилася на капот, проїхала зі мною до повної зупинки.

Антон утомився. Від мандрівки і спогадів ноги налилися свинцем, з кожним кроком зраджуючи свого господаря. Хлопці зупинилися біля поваленого дерева, використавши його стовбур як сидіння. Трохи віддихавшись, Антон продовжив сповідь:

— Вона ще жила, розумієш, Міську? Я намагався її врятувати, поклав на заднє сидіння й повіз до лікарні…

Душа, сповита у важкі спомини, хилила голову Антона додолу.

Трагедія досі гризла йому душу.

— Вона померла в машині. А я сховав її труп.

— Чорт забирай! — вирвалось у Міхаеля. — Ти хочеш сказати, що нікого про це не повідомив? Ні родичів, ані поліцію?

Прямота Міхаелевих слів добивала й без того кволого Антона.

Він ухопився за стовбур дерева, автоматично здираючи кору й зі сльозами на очах зізнався у скоєному. Сухе гілля затріщало під натиском його руки, спогади не давали спокою навіть зараз.

— То ти сховався в психушці від ментів, — поквапився із висновками Міхаель.

— Не зовсім, — плутав логіку товариша Антон. — Мене ніхто не шукав, і поступово страх перед в’язницею відступив. Залишилося приборкати совість. Відчуття провини загнало мене до чарки. Я напивався, як чіп. Біла гарячка підбиралася дедалі ближче, й одного разу я напився так, що мене знайшли непритомного на сходах храму. Святий отець — воістину свята людина — допоміг мені з лікуванням у наркології, де ескулапи почистили мій організм від цієї потрави.

Згадка про священика оживила спогади Міхаеля.

— Чи це не той святоша, що навідувався якось у лікарню?

— Так. Мабуть, хотів розпитати про моє здоров’я, а ті суки навіть побачитися не дали.

— Адміністрація в нас жорстока, — підтвердив слова свого друга Міхаель і одразу ж запитав:

— А яким боком до цієї історії привид? Ти ж не хочеш сказати, ніби щиро віриш у його існування?

Нарешті в системі координат чоловічої розмови з’явилася точка перетину. Правду й марення Міхаель зіштовхнув так, що відповіді Антонові тепер не уникнути. Він і сам це розумів, але фарс усієї ситуації полягав у тому, що хлопець не знав реального стану справ, а отже, його відповідь прозвучала несміливо:

— І ось тут почалося найгірше, — плавно мовив Антон. — Після того як мене відкачали, я переселився на рятувальну станцію й поринув з головою в роботу. Одного дня до нас завітали контрабандисти й запропонували підробіток. Їхня баржа напоролася на катер берегової охорони біля мису, і вони примусово скинули свій вантаж у море.

— Що за вантаж? — перепитав співрозмовник.

— Самостріли, гарпуни, сітки, чого там лишень не було, навіть гранати. Так я повторно став на шлях злочину, але це, на диво, відвернуло мою увагу від душевних мук. До того ж ці хлопці щедро платили, а під водою я наче одужував. День при дневі ми на їхньому човні шукали вантаж, аж поки не втрутилася негода. Штормове попередження перервало наші пошуки, а коли буря вщухла, пропали мої «друзі», і я самотужки вийшов у море на рятувальному човні.

Розповідь Антона полонила своєю цікавістю: Міхаель уважно слухав, поступово розчиняючись у словах друга. Вир історії затягнув слухача в минуле Антона-Гліба, яке, між іншим, набувало дедалі карколомніших обрисів.

— Після шторму, — вів далі Антон, — ящики замулило піском і різноманітним брудом, тому пошуки сповільнилися. Та все ж я відвіз до мису два знайдені ящики, а потім знову повернувся у відкрите море, де і затримався допізна. Уже під вечір пірнув з останніми запасами кисню, а коли зринув на поверхню, у човні на мене чекав неабиякий сюрприз. Видряпавшись на борт, я одразу ж кинувся назад у воду…