Коли вони йшли повз магазин музичних дисків, Харрі, підкоряючись якомусь імпульсу, вирішив зайти. За стійкою у напівтемряві стояв юнак у сонячних окулярах. Харрі запитав, чи немає у них дисків Ніка Кейва.
— Sure, he's Australian,[41] — відповів юнак і зняв окуляри. На лобі в нього було татуювання у вигляді орла.
— Дует. Щось про «дику рожу», — почав Харрі.
— Так, так, зрозумів, що вам потрібно. «Where The Wild Roses Grow»[42] з «Murder ballads».[43] Тупа пісня. І альбом тупий. Краще купіть який-небудь його гарний диск.
Юнак знову надів окуляри і зник за стійкою.
Харрі так і залишився стояти у напівтемряві, кліпаючи від здивування.
— А що такого особливого в цій пісні? — запитала Бірґіта, коли вони знову вийшли на вулицю.
— Та ні, нічого. — Харрі голосно розсміявся. Хлопець з магазину розвеселив його. — Кейв і та дівчина співають про вбивство. Але звучить красиво, майже як освідчення в коханні. Хоча пісня, звичайно, тупа, — Харрі знову розсміявся. — Здається, це місто починає мені подобатися.
Вони пішли далі. Харрі роззирнувся на всі боки. На Оксфорд-стрит вони були, мабуть, єдиною різностатевою парою. Бірґіта взяла його за руку.
— Ти не бачив тутешнього гей-параду на свято Марді Ґра, — сказала вона. — Він якраз проходить по Оксфорд-стрит. Торік з усієї Австралії з’їхалося півмільйона глядачів і учасників. Просто божевілля якесь!
Вулиця геїв і лесбіянок. Аж тепер Харрі звернув увагу на те, який одяг продають у тутешніх крамницях. Латекс. Шкіра. Обтиснуті маєчки і шовкові трусики. Блискавки і заклепки. Але ексклюзивно і зі смаком, без пітної вульгарності, якою буквально просякнуті стрип-клуби на Кінґз-Крос.
— Коли я був маленький, поряд з нами жив голубий, — сказав Харрі. — Йому було вже за сорок, він жив сам, і всі сусіди знали, хто він такий. Узимку ми кидали в нього сніжками, гукали: «педик!» — і тікали геть, бо думали, що коли він нас упіймає… Але він ніколи не гнався за нами. Лише насував шапку на вуха і йшов додому. Одного дня він переїхав. Він не зробив мені нічого поганого, і я не знаю, за що так його ненавидів.
— Люди бояться того, чого не знають. І ненавидять те, чого бояться.
— Яка ти розумна! — сказав Харрі.
Бірґіта вдарила його у живіт, і він, скрикнувши, упав на тротуар. Бірґіта розсміялася і попросила не розігрувати спектаклів. Харрі підвівся і решту Оксфорд-стрит біг за нею.
— Сподіваюся, він переїхав сюди, — закінчив він свою розповідь.
Після розставання з Бірґітою (Харрі піймав себе на думці, що тепер кожне прощання з нею стає для нього «розставанням») він попрямував до автобусної зупинки. Перед ним стояв хлопчина з норвезьким прапором на рюкзаку. Коли підійшов автобус, Харрі вже придумав, як показати, що він теж з Норвегії.
Коли він простягнув водієві двадцятидоларову купюру, той невдоволено пирхнув:
— So you didn’t have a fifty, did уa?[44] — поцікавився він глузливо.
— Була б, я б її і дав, роздовбай хрінів. — Останні слова Харрі промовив норвезькою і з невинною посмішкою, але водій не став морочити собі над цим голову і лише злісно зиркнув, віддаючи здачу.
Харрі вирішив повторити дорогу Інґер у ніч вбивства. Але не тому, що цього не зробили раніше: Леб’є і Юн обійшли всі бари і ресторани за цим маршрутом — ясна річ, безрезультатно. Він пропонував і Ендрю піти з ним, але той сів навпочіпки і сказав, що не хоче марнувати дорогоцінний час, який можна провести перед телевізором.
— Я не жартую, Харрі. Перегляд телевізора додає певності в собі. Коли ти бачиш, які дурники в основному маячать на екрані, то починаєш почувати себе розумним. А вчені з’ясували, що люди, які почувають себе розумними, живуть краще, ніж ті, які вважають себе за дурнів.
Такій логіці Харрі було нічого протиставити, але Ендрю про всяк випадок назвав йому бар на Брідж-роуд, власникові якого можна переказати привіт від Ендрю.
— Навряд чи він тобі чимось зарадить, але хоч би наллє коли за півціни, — сказав Ендрю із задоволеною посмішкою.
Харрі зійшов коло будівлі міської ради і поспішив до Пірмонта. Тут і там стояли високі будинки, снували містяни. І ніхто нічого не розповідав йому про Інґер Холтер. Біля рибного ринку він зайшов до кафе і замовив рогалик із сьомгою й каперсами. З вікна можна було милуватися на міст через Блекуотл-Бей і на Ґліб по той бік бухти. На відкритому місці починали зводити сцену, з плакатів Харрі зрозумів, що це підготовка до дня Австралії, наміченого на наступну неділю. Харрі попросив офіціанта принести каву і заходився воювати із «Сідней морнінґ ґеральд», газетою, в яку можна загорнути кита, а перегортати її — просто мука, особливо якщо дивитися картинки. Але до вечірніх сутінків залишалася ще година, а Харрі хотілося з’ясувати, які тварюки вилазять із Ґліба з настанням темряви.
Власник бару «Крикет» виявився до того ж гордим власником костюма, який носив національний герой Нік Емброуз, коли на початку вісімдесятих Австралія у трьох відбіркових матчах поспіль розбила Англію в крикет.
Костюм висів у рамці за склом прямо над «одноруким бандитом». На іншій стіні красувалися дві біти і м’яч з матчу 1978 року, коли після довгої боротьби Австралія нарешті перемогла Пакистан. Після того як хтось стирив стовпчики від ворітець з матчу в Південній Африці, які висіли просто над вхідними дверима, власник вирішив прикручувати свої скарби, так що один відвідувач ущент розбив легендарний наколінник Вілларда Стонтона, який не зміг відідрати від стіни.
Коли Харрі увійшов до бару і побачив колекцію скарбів і зборище прихильників крикету, з яких, мабуть, складалася тутешня клієнтура, то відразу ж переглянув своє ставлення до крикету як до гри снобів. Гості були вочевидь не тільки що з перукарні, як і Барроуз, що стовбичив за стійкою.
— Evening,[45] — немов бруском по лезу коси брязнув він.
— Tonic, no gin.[46] — Харрі виклав десять доларів і попросив залишити здачу собі.
— Для чайових забагато, а для хабара — замало. — Барроуз помахав купюрою. — Поліцейський?
— Так помітно? — запитав Харрі збентежено.
— Так, хоча говориш ти, як турист.
Барроуз поклав перед ним здачу і відвернувся.
— Я друг Ендрю Кенсинґтона, — сказав Харрі.
Барроуз миттєво обернувся і швиденько згріб здачу.
— Що ж ти відразу не сказав? — промурмотів він.
Барроуз не зміг пригадати, чи чув він що-небудь про Інґер Холтер. Харрі це і так було відомо — з’ясував уже після розмови з Ендрю. Але, як говорив його давній учитель Сімонсен на прізвисько Простріл з поліції Осло, «краще запитувати відразу і багато».
Харрі огледів приміщення.
— Що у вас тут буває?
— Гриль на шпажках і грецький салат, — відказав Барроуз. — Страва дня, сім доларів.
— Вибачте, неточно висловився, — поправився Харрі. — Я хотів сказати: що за люди тут бувають? Що за відвідувачі?
— Рівень нижче середнього, — невесело посміхнувся Барроуз, і ця посмішка краще, ніж будь-що інше, говорила про те, на що перетворилася мрія про власний бар.
— А там сидять завсідники? — Харрі кивнув на п’ятьох хлопців, що потягували пиво в темному кутку.
— Авжеж, звичайно. Тут в основному завсідники. Від особливого напливу туристів ми не страждаємо.
— Ви не проти, якщо я поставлю вашим гостям кілька питань? — сказав Xapрі.
Барроуз зам’явся:
— Ці хлопці — не із зразкових матусиних синочків. Не знаю, як вони заробляють собі на пиво, та й запитувати не збираюся. Але з дев’ятої до четвертої вони не працюють, скажімо так.