А то казка про другу любов. Жив собі на світі селезень. І тоже вельми красивий вдався. Пір’я зверху ни сіре, а синє, переливається, а збоку – зелені пір’їни. На голові – чубчик такий, трохи на гребінь схожий, хвіст – ніби й не селезень, а півень.

Тож не дивно, що як підріс, то переміг старого селезня й став ватагом, мовби царем цілої стаї. І всі качечки його, й усі од нього умлівають. Та тико в качок так повелося, що мусить бути одна, найлюбіша. Ну, качки подивляються – котру то вибере, щоб була йому як царівна-королівна.

Тико селезень нияк не міг вибрати. І та не така, і та, і третя, й десята. Бо ж вважєв, що він парубок ого-го, а всі качки якісь незавидні. Став до сусіцького гурту придивлєтися. Там качки як побачили такого красеня – їдна, друга за ним полетіли. Пробував їхній селезень вернути назад, та де там. Наш як дзьобне, та як крякне – переміг.

Тико ж й нові качечки до великого смаку отаманові не прийшлеся. Не такі і все – то та пір’ям не така, то кряче, ніби каркає, то ряску з води не вміє як слід витягати.

Та їдного разу зобачив той селезень на березі річечки дивну пару. Їден птах такий красний та пишний – на дзьоба червоний кетяг звисає, а як хвоста розпустить, то, здається, на цілий світ. І ходить він за ни вельми й гарною пташиною. Та вже так перед нею хвоста розпускає й ґелґоче.

І подумав селезень: «Раз такий красень за той птицею упадає, значить, вона того варта». Рішив: моєю вона буде, і на берег вибрався, та ну перед тою кралею походжати, покрякувати, за собою кликати. А то були гиндик з гиндичкою. Ну, в них так прийнято – гиндик пишний такий, я в пана бачила нашого, а гиндичка – вона ніби сіра, та я видила, як вона ото ходить…

Ну, та гиндичка, як зобачила селезня, здивувалася – ніякий такий птах перед нею досі не походжав. Воно низенький, али ж яке піря, тако блищить, то тобі не гиндичий червоний блискіт, ну око геть дивує і сліпить.

Їдне слово, гиндичка влюбелася у того селезня. За ним уже дибає. Ну, гиндик попробував одбити неї, тико ж селезень тоже не дурний, зметикував – та як підстрибнув, та як злетів і на гиндика приземлився, на спину вакурат. І ну зверху дзьобати! Гиндик – а він же був цар у свему гиндичому царстві – не звик, що на нього нападають, розгубився, заґелґотав і геть із соромом одступив. Тут селезень перед гиндичкою поклонився і повів неї до води. Зайшов у воду та й поплив. А тая закохана гиндичка берегом ходить, щось по-свему ґелґоче, то ступить у воду, то назад – бо ж боїться, як всякий гиндик ци курка, води.

Селезень проплив туди-сюди. Подивився на берег. А там гиндичка ходить, по-свему ще гучніше ґелґоче, аж до землі припадає. А у воду зайти не одважується. Селезень так і сяк, то по воді плаває, то до берега підпливає, а все ни може збагнути, чого його нова подруга у воду не одважиться ступити.

Зрештою вийшов він на берег, тико гиндичка якося так горделиво на нього глєнула. Ну, й він на неї так само. Поґелґотали, покрякали, покричєли по-своєму та й розійшлися.

Тико кажуть люде, що не повів той селезень свою зграю у вирій. Гиндичка ж до свого першого коханка ни вернулася. А як осінь прийшла, ни полетів селезень у теплі краї, а гиндичка з-пуд ножа вирвалася. І як випав перший сніг, то селезень по річці підплив до того берега, де стрітив кохану, а гиндичка на берег пришкандибала, бо хтось (мо’, гиндик, а мо’, хазяїн) ногу їй підбив. Ну й пришкутильгала якося.

Він тико плавав, а вона по берегу ходила. Ну геть-чисто люди. Він кря-кря, і вона щось по-своєму. Він пір’я розпустить, і вона присідає.

Чого ти слізоньки рониш, онучку? Полетіла тая гиндичка, бо ж селезень їй крило їдне позичив… Ну, мо’, й не їдне, а цілих два. Вона полетіла, а він остався. Ой, Господи Боженьку мій, обоє полетіли. Та так далеко, що хіба на другу весну вернуться.

(Тут я спитав бабусю: «А як же качки, а гиндик?» Бабуся: «Качки полетіли, бо хіба мало селезнів на світі? А гиндик… Та ба, який у нього хвіст? Що йому найти другу гиндичку…»)

Досі пам’ятаю, як зітхала бабуся.

Тимошик-цар і золота ящірка

Колись давно, як ото хлопци пудростали й мали вже на повних правах вечорничниками ставати й дівчину собі обирати, а там і весіллє справлєти, то мали воне пройти випробування. Гуртом пусля Великодніх свят, а чєсом пусля Петрівки, як ото косовиця уже пройшла, а жнива ще не настали, вирушали до лісу. Тре’ було там доказувати, що ти вже чоловік: і стежки лісові читати, і дерево зрубати, й силу та кмітливість показати. Їдне слово – чоловік.

На теї походеньки хлопци межі собою обирали головного, начальника, що хлоп’яцьким царем звався. Був йому особливий почот, ну і як з лісу верталися, то мав право дівчину собі вибрати, а тая ни сміла одказувати.

Був серед хлопців їден, Тимошем звався. Такий собі ни вельми завидний хлопак, смирний, боязкий, про таких кажуть, що й з мишею вітається. Та який ни був, залюбевся у вельми гарну дівку та ще й з багатої симні, Улясею звали. Зітхав, як стрічався, ци на гульбищах за тином ще стояли, бо ж малі, то норовив поруч стати і тоже тильки зітхав.

А вельми йому хтілося, щоб Уляся його була. Щоб він, як з лісу вийдуть, мав право неї вибрати. А вона тоді йому ни одкаже, чоловіком і жінкою стануть. Думав-думав, як то зробити, і надумав. До ворожки пуйшов, грошей поніс, у батька випросив, нібито на нові чоботи, та курку сусідську крадькома зловив, та бабусині пацьори з куфира дістав.

Прийшов до ворожки: так і так, дєдинко, хочу вельми царем бути серед хлопців, поможіте, я от вам дарунків за те приніс.

– Добре, – каже ворожка. – Так і бути, поможу. Шкода мині тибе, горопашного. Дарунків твоїх ни треба, знаю, як їх дустав. А от як станеш царем, обіцяй, що десять ночей підряд служити мені будеш, як покличу.

– Обіцяю, – сказав Тимошик.

Днів два потому на зборі хлоп’яцькому радилися, кого ж царем обрати. І тут на диво всім – їден, і другий, і третій, ну геть усі кажуть, що Тимошик на царя найліпший. Самі з себе дивувалися хлопци, що так рішили. Ни знали, що до хати кожного перед тим ворожка вночі навідалася та перед порогом зілля ворожільного насипала.

Пішли хлопци до лісу. І тут виявилося, що ни вельми чого Тимошик-цар знає. Ни стежок мисливських ци грибних до пуття, ни через рів ни перестрибне, ни вогонь швидко ни розпалить. Про силу, щоб поборотися, то й ни кажи. Хлопци сміються, з себе дивуються – як такого плентуха царем вибрали, що за наваждєніє таке?

Настало останнє випробування. До лісового Святого озера треба було різними стежками крізь хащі прийти. І найбистріше мав прийти цар, іначе буде йому прилюдна ганьба.

От рушили, кожен по своїй стежці. Тимошик ішов і скоро відчув, що заблудився. Став і думає, що робети, кудою далі йти? Коли рушив, тико ногу пудняв, а гля – стежину маленька ящірка золотиста переповзає. Він ногу підняв, щоб не наступити, переждав, поки відповзе. І тут чує людський голос:

– Спасибі, хлопче, що не наступив, пожалів. Чим тобі помогти можу? Бачу, заблудився.

Здивувався Тимошик, а потім збагнув, що то ж ящірка до нього каже.

– Заблудив я й справді, – одказує. – Мині б до Святого озера швидше потрапити.

– Підніми ногу повище, – каже ящірка. – Тепер другу. Не бійся – не впадеш. І руками змахни, ніби летиш.

Зробив Тиміш як веліла. І вмить на березі Святого озера опинився. Першим.

Ну, хлопци прийшли і здивувалися. Визнали – таки в чомусь перший їхній цар.

А як у сило вернулися, то хлопци дружно сказали, що він був хорошим царем. Зрозумів Тимошик, що й тут помогла золота ящірка. Тилько стидно стало йому й признався він, яким був невмійком. І дівчини собі ни вибрав, а тут ще й ворожка нагадала, що служити обіцяв.

Мусив парубок увечері до неї приходити, а ворожка та відьмою була, то сідлала хлопця, як коня, вмощувалася на плечі й поганяла. А він мусив бігти, аж летіти. Тая ж відьма на відьомські шабаші їздила. Ото приїдуть у ліс, на галявину, де всілякі свої розваги нечиста сила справлєла, ворожка-відьма прив’яже Тимошика до дерева, як правдешнього коня, й мусить він, горопашний, ждати, доки там не нависелється. А тоді назад їдуть.