От їдного разу, за п’ятим ци шостим приїздом, стоїть Тиміш, тєжко йому на душі, аж чує голосок тоненький. Глєнув на те місце, а там – золота ящірка. Геть світиться.

– Бачу, – каже, – ни солодко тобі, Тимошику. Та дарма. Я тобі поможу. Тико поцілуй мене.

– Добре вже, – зітхнув Тимошик. – Поцілую. Ти ж мені помогла.

Ящірка по нозі на нього вилізла. Він і поцілував. І тої ж миті в лісі геть посвітліло. Перед хлопцем стоїть дівчина-краса в золотій короні. А на галявині вереск здійнявся, нечисть у різні боки розбігається.

А то була царівна з царства світла, яку злий ворожбит зачарував, як вона спала. Тепер уже вона знов царівною стала.

Тимошик дивився на неї – не міг надивитися.

– Що би ти хотів ще? – питає та царівна.

– Щоби ти моєю стала, – несміливо прошептав Тимошик.

– Стану я твоєю, – сказала царівна. – Бо знаю, що ти правдивий чоловік будеш, раз не зміг брехню про себе прийняти.

Женились вони й став Тимошик – хлопський цар – правдивим царем у великім золотім царстві.

Заєць-посланець

В їднім лісі за царя був, як і ведеться, Ведмідь. Тико злий був, недобрий, ричав на звірів, а то й на стежці ци дорозі, як стріне яку звірину, хапав і їв. Ну, зібралися звіри на раду, що ж робети, бо життя ни стало, всі бояться, рикне: «А йди-но сюди», – то навіть Вовк або Лисиця мусять іти.

Радились-радились і рішили послати до Ведмедя-царя посла. Щоби прохання подав: так, мовляв, і так, просимо милосерднішим бути, бо геть з лісу підемо, царюй сам над собою. А кого послати? У Вовка заболіла лапа, Лисиця хитрюща ягід об’їлася, геть живіт рознесло, Борсук каже, що глухий, ничого ни чує, то як пойме, що йому цар скаже, яку таку відповідь дасть… Одним словом, у всіх знайшлася причина, щоб ни йти. І всі дружно на Зайця показали, всі його хвалять: от хто в посли годиться. І швидко бігає, і шерсть м’якенька, а що вже вушка!

– Та він же мине з’їсть, – труситься Заєць. – А я й говорити ни вмію. Як побачу лисицю ци вовка, одразу німію, а що вже про Ведмедя казати!

– Нічого, щось скажеш, – хитра Лисиця хвостом меть-меть до Вовка:

– Кажи, сіроманцю, хай іде до Ведмедя.

Той як загарчить! Заєць злякався – піду я вже, піду. І потопав. Йде, сльозами заливається, хлипає. Та так голосно, аж Сова проснулася, з дупла висунулася та пугукнула. Заєць аж присів з переляку.

– Чого рюмсаєш? – питає Сова.

Заєць й розказав про свою біду.

– Не бійся, – сказала Сова. – Йди сміло й скажи Ведмедю, що ти сам прийшов, бо вельми царя свого любиш і хочеш, щоб він тебе з’їв.

Заєць іще більше затрусився, що ж ти радиш, питає.

– А ти далі послухай, – Сова каже. – Ти скажи, що як ішов коло мого дупла, то Сова з дупла щось викинула, на тебе попало і в тебе геть усе свербить. Та тіло дери весь час.

Пуйшов Заєць до Ведмедя й сказав усе, як Сова веліла. Ведмідь хтів би з’їсти Зайця. Тико подумав: а що там та баньката таке викинула, може, зараза яка. Зайця ще вспію з’їсти, думає, піду-но спитаю, що то таке.

Пуйшов, ревом Сову збудив та питає. А Сова:

– Та то ми, сови, луску таку викидаємо. Ой, прости, царю, ни знала, що в твого вухатого вцілю. Мо’, ти з’їв його, то тепер і ти будеш весь час чухатися та ревіти.

– Не з’їв я його і їсти ни буду, – сердиться клишоногий.

З тих пір ведмеді й не їдять зайців. Малину збирають та рибою ласують. Та ще корінці викопують.

Півмідь

Звірі знайшли золотий горішок і вирішили, що він чарівний і виконає будь-яке бажання. Мудра Сова сказала, що бажання повинно стосуватися когось іншого – така вже натура в цього горішка.

Звірі загадували бажання, але кожному хотілося щось попросити насамперед для себе. Бажання здійснювалися, але після того від кожного звіра лишалася тільки його половина.

– Так і ходять по тому лісі чудернацькі звірі з одним боком і двома лапами – півмідь, пів-вовк, півсиця, півниця, всіх по половинці. І не знають, як свою другу половинку назад повернути, – закінчила бабуся.

Поліські міфи й легенди, почуті од бабусі Пелагеї

Пташка, або Народження світу (використаний у романі «Століття Якова»)

Мав Бог колись пташку, маленьку, співучу, ну, може, як соловейко ци ще ліпшу. Тико трохи більшу. І білу-білу, за голуба білішу ци лебедя. І сказав якось: «Хочу, щоб ти полетіла далеко-далеко, на землю, що я сотворив. Абись там життє засіялось, усе, що має бути на тий землі, з’явилося. На от тобі маленьку зернину, тримай неї у дзьобі. Як прилетиш, у землю загорни. З тої зернини й ростиме все живе. Спершу трава, потому квіти, дерева. І всяка всячина. Рай на землі буде. А ще потому я людей сотворю, щоб у тім раю жили. Ну, лети та назад вертайся».

Полетіла тая біла пташка. Довго летіла, доки землі не дісталася. Як наказував Бог, зернину в землю посадила. Перепочила й хотіла злетіти, щоб назад вернутися, в далеку свою другу землю, звідки неї Бог послав. Та, піднявшись трохи й пролетівши пару верстов, зрозуміла, що нима у неї сили, щоб назад летіти, не долетить і півшляху, а мо’, й менше, геть усе забрав шлях сюди.

І тоді пташка зібрала решту сили, піднялася вище й заспівала. То була пісня, в якій переплелися і радість, і біль, і журба, і щось таке, що й словами не описати. Кажуть люде, що досі мона почути тую пісню. І хто її почує, буде по-особливому щасливим, несучи в собі таємницю свого щастя, і щось йому відкриється таке, що цей світ у собі криє.

(В. Л.: Мені тепер здається, що бабуся Палажка почула цю пісню.)

Народження Прип’яті

Через наше село Згорани протікає річка Нережа, єдина річка, яка впадає у Велике Згоранське озеро. Та то тепер. А раніше одні кажуть, що губилася у приприп’ятських болотах, інші – що впадала у Прип’ять, найбільшу праву притоку Дніпра, котра починає свою течію з маленького джерела за 8-10 кілометрів од села. У тридцяті роки, за другої Польщі (Друга Жеч Посполита, Польська держава, що існувала в 1918–1939 роках), русло Нережі повернули до озера, а колись навіть вважали, що то сама Прип’ять протікає через село. Все ж шаноба до великої річки існувала в поліщуків із давніх-давен. Вона й породила легенду про народження Прип’яті, яку розповіла, а мо’, й сама створила бабуся.

Отож колись у сиву давнину жила у наших краях жінка-вдовиця. Чоловік десь на війні загинув, лишивши неї бездітною. Сваталися до вдовиці чоловіки, та тільки берегла вона пам’ять про коханого й вірність йому. Але дуже їй хотілося дитину мати. Донечку. Аж марила тим. Тико як же народиш дитину без чоловіка?

Підпустила таки до себе парубка, що в неї був залюблений. І змилостивився над нею Бог, почув неїні просьби. Через дев’ять місяців народилася донечка, та таке красиве голубооке дитєтко. Мати не натішиться. Та й дід з бабою ни вельми сварили – і їм утіха.

Так тривало, доки не приснився одної ночі сон. Мовбито чує вдова стукіт у вікно, підходить, а там лице чоловіка неїного. І злякалася, і зраділа жінка. Двері вже відчиняє, а чоловік до неї припадає, і вона до чоловіка. Обціловує чоловіка, а сама думає: «Як же ж я йому про дитину скажу?»

Та зайшли до хати, вона й промовила:

– Таке і таке діло, довго тебе ни було, згинув, казали, а мині дитинки вельми хотілося, то й согрішила.

– То нічого, – відказує чоловік. – Діло житейське, ти й так довго терпіла. Показуй дитинку. Як хлопчик – то за сина мені буде, а як дівчинка – то за дочку.

– Дівчинка, – каже жінка. – Ганнусею назвали.

Підвела жінка чоловіка до колиски, місяць личко донечки освітив, коли дивиться тая жінка – а там зовсім ни дочка лежить. Ни то кошеня, ни то цуценя, а потим геть на чортика маленького схожа.

– Що ж ти мені народила? – питає чоловік.

Закричала тоді з розпуки жінка й… прокинулася. І з тої ночі напала на неї тривога. Ночами довго заснути ни могла, все чудилося, що чоловік от-от у вікно постукає. Стала ждати-виглядати, за село виходити. Дитина їй немилою зробилася. А потім думка прийшла: чоловік ни вернеться, доки не позбудеться чужої дитини. Тико ж як позбутися? Вбити – гріх та й шкода. Комусь оддати? Та кому ж…