Раз літом пуйшла за пару верстов од сила сіно згрібати. А там за ровом люди з другого сила згрібали, низнакоми. От і надумала їм дитину підкинути.

Так і зробела. Тихенько поза корчами пробралася, поклала дитинку на покіс. Побачать, думає, то заберуть. Хутенько додом пуйшла.

Та тико мучити стала совість. Все чудилося, що чує, як дитина плаче, маму кличе. Побігла до тої сіножаті. Та людей з чужого сила вже нима, й дитини ниде ни видно. Сіла й заплакала.

Коли чує тоненький голосок:

– Ни плач, матінко, ни горюй. Ось же я, твоя донечка.

Озирнулася, та никого ни побачила. Тико джерельце з-пуд землі б’є, якого тут раніше ни було, а з джерельця струмочок тоненький витікає.

– То я, твоя донечка, джерельцем стала, річку нову зачала, – чує голос. – Ни хтіла ти, матусю, мине доглянути, то хоч людям послужуся.

Жінка ни знала, що й думати, що робити. Рішила, що, може, як путь перетне цій річечці, припне її до чогось, то вернеться вона назад і зновика стане дівчинкою, донечкою. Стала йти за річкою, а та все ширшає й ширшає. Та зрештою таки дійшла до краю течії, перетнула дорогу, каменем припнула. Али річечка з-пуд каменя витікати почала. Так робила килька разів, доки голос не почула:

– Ничого вже ни вернеш, матінко. Ліпше дорогу мині показуй. До води більшої я хочу, може, нею дустанусь того краю, де твій чоловік, що міг би мені батьком бути, лежить. Оживлю його цією живою водою, тоді обоє до вас, мамо, повернемося.

Що діяти? Рушила вдова, стала дорогу показувати. А води в неї за спиною все більшало, доки вона вже не пушла, а попливла. Так до більшої річки добралися. І уподобав красень Дніпро дівку Прип’ять, до себе взяв. А жінка на крипі ^[6] дісталася до моря, де на березі ждав неї чоловік. Удвох додому верталися. Не відпустив Дніпро свою наречену. Ни до землі, ни до каменю – до нього Прип’ять припнулася.

Що дісталося поліщукам

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.

– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.

Чухають потилиці поліщуки.

– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.

Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.

Їдне слово – поліщуки.

Притча про долю

Пушов чоловік на базар, ходить, придивляється, али ничого не питає. Вже продавці й самі почали питати – а чого вам, дєдьку, тре’? Курку, гуску, коня, а мо’, одежину яку?

– Та от, – каже, – сказали мені їдні знаючі люди, що долю мона купити. Будеш тоді щасливим. Дивлюся – ниде нима.

– Хе, долю, – одказують йому. – А як вона хоть виглядає?

– Та якби я знав. Казали, що сам повинен побачити й здогадатися, що то твоя доля.

– Ну-ну, шукай…

Шукав-шукав, ни знайшов. Може, те й те – нє. Може, тая жінка його доля, так у нього своя є. І вже як з базару виходити зібрався, побачив – коло одного воза лежить маленьке цуценя. Таке вже нещасне, тремтить.

Стало йому шкода песика, він і питає:

– А що, продаєте?

– Та от, – каже той, що коло хурманки. – Таке воно непотрібне, хтів продати, так нихто ни бере. Прийдеться втопити.

Стало чоловікові шкода песика, питає, за скілько продаєш?

– Та хоть за півгроша.

Дав чоловік цілий гріш, приніс додом. А жінка в крик:

– Самим нема чого їсти. Думала – долю купиш, а ти шолудивого пса купив.

– Та якось воно буде, – каже чоловік. – Хай-но виросте.

А як виріс пес, то таким здоровецьким став, та гавкає так. Тико що худий, бо ж їсти ни вельми. Самим нима чого.

– Піду-но я, – рішив чоловік, – до лісу, мо’, зайця якого зловить. Все ж пожиток буде.

Пуйшли. Ще перед лісом заєць вискочив, а пес як поженеться – зловив. А потім іще, й іще. Цілих п’ять зайців.

Приносить радий чоловік додом, і тут голос каже:

– Усіх не вари, не смаж, їдного остав і продай. Тико їдного – ни два.

Чоловік оглєнувся, никого нима.

«Ну, – думає, – нивже мій пес такий розумний, що й говорити вміє?»

Послухався, пушов на другий день на базар. Пішака йде, бо ж коня ни мав, бідака.

Коли зновика голос чує:

– Як прийдеш на базар – проси тисячу рублів. Проси, ни бійся. Кажи, що то заєць ни простий, а такий, що щістя приносить і долю щасливу.

Чоловік і другий раз послухався. На базарі, правда, сміялися, як ціну казав – що за вар’ята грає?

Аж тут пан іде. Почув ціну – лаятись почав. Та як довідався, що заєць, коли з’їси, щастя-долю приносить, – купив. Тико спитав: чого ж сам його не з’їв?

– А того, – каже чоловік, – що в мене щістя є – жінка моя і пес, а грошей ни хватає.

«Ото дурний», – подумав пан.

Чоловік, як отримав тищу рублів, додом мало не вистрибом побіг. І коня собі купив, і земельки трохи. Пса м’ясом уже годує.

Аж тут зновика чує голос:

– Скоро до тебе пан приїде, то ти мене продай за десять тисяч. Не бійся, продавай. Побачиш, що буде.

На другий день гля – карета під’їжджає, а в ній пан той самий. Узнав, бач, де той чоловік живе. А приїхав того, що удача йому велика випала в карти та ще й женився на вдовиці з великим приданим. То він думає – раз заєць таку удачу приніс, то куплю й пса, якого чоловік щастям називає.

Як є – сторгувалися за десять тисяч, чоловік і радіє, бо ж гроші є, і сумує – бо ж пса шкода. Та ще й такого, що удачу приносить.

Та через пару днів чує гавкіт. Виходить, а там пес його стоїть. І в золотім ошийнику.

Зрадів чоловік, тико питає:

– А тибе пан шукати ни буде? Бо ж знає, де живу.

– Не бійся, пан типер далеко, його до самого царя покликали служити. То я сказав, що як мине одпустить в золотім ошийнику, то стане першим помочником у царя. Він зрадів і одпустив.

Став чоловік жити та багатіти. Раз тико й подумав: «Нивже доля моя у тому маленькому зачуханому щеняті була?»

Бабусина русалія

Наш Кусий хутір знаходився на краю лісу, або, як у нас казали, приліска, бо вважалося, що справжній ліс починається за річкою Нережею, десь за півкілометра чи трохи більше од хутора, на полапськім (за назвою сусіднього села Полапи). З іншого боку, зразу за хутором, на південний захід, простяглося досить велике поле, колись дідове, а на час мого дитинства вже колгоспне. Дід часом підходив до того, вже не свого поля й зітхав: «Чого ж вони так рідко жито посіяли, зас…нці?»

У тому житі, як і в приліску, жили русалки, або навки. До речі, слова «мавка» я жодного (у нас кажуть «жєдного») разу від бабусі не чув. Часом казала «навка», та найчастіше просто «русалка». На запитання, хто ті загадкові істоти, бабуся пояснила:

– То дивчєта такеї, майже як люди, тико ни зусім по-нашому вбрані. Тонка вельми на них одіж, хоть і хороша. Чєсом на голові вінка з польових к’ят носять. Привітні воне, та хто за ними далеко зайде, можуть і залоскотати.

– А чого вони на селі, як усі люди, не живуть? – питав малий Володька Кусий (моє прозвисько в дитинстві – од хутора і від дідового й бабусиного прізвища).

– Бо то ни зувсім люде. То ті, хто маленькими вмирає, дивчєтка, а хто й більшою дівчиною, то русалками стають, тико николи не старіють. А ще мої бабця казали, що якось воне, теї русалки, в лісі як грибе ростуть або од дерев. От росте-росте верба ци береза, а на русальський тиждень од дерева одділяється і стає русалкою.

Русальський тиждень наставав після Трійці, Зелених свят, на початку літа чи наприкінці весни, і тоді нам, дітлахам, внукам, категорично заборонялося заходити в жито, де росли волошки й маки, і відходити далеко від хутора, особливо дорогою, що тяглася мимо того поля. Бо із жита могли з’являтися русалки. Ну, а далі заберуть із собою, кілька чи й одна, і якщо не залоскочуть, то зоставлять у себе й заставлять збирати для них квіти. І так буде, поки не виростеш, а тоді зроблять блукальцем, людиною, котра сама не знає, чого вона хоче. Або заставлять згадувати всіх померлих. І так щодень, доки голова не замакітриться.