Знаючи, що заборона посилює цікавість – а які ж вони, ті загадкові русалки-навки (ми, хлопці, сміялися, що то нявки, від няв-няв, певно, схожі на кішок), бабуся якось дістала з-під образка маленьку свічку й вручила її, а на додачу – коробку сірників.

– Як побачиш русалку, то запали свічку, вона й злякається.

І тоді бабуся пояснила, що русалки хреста не бояться, то чорти, відьми й інша нечиста сила Божого знамення лякаються, трусяться й зникають, а русалки – нє. А от вогню бояться, ще здалеку зобачивши, починають тремтіти й маліють на очах. Або й тануть, ніби справді згорають.

Особливо небезпечним вважався Русальський, або Навський, Великдень. У селі згадували й шанували (в той же час остерігалися) Мерлих (мертвих) Великдень, який відзначався в перший четвер після справжнього, людського Великодня. А от Русальський (Навський) Великдень був теж у четвер на русалчиному тижні. Цікаво, що в сусідніх селах, як я потім довідався, Русальський Великдень і Мерлих Великдень припадав на один день – перший четвер після Пасхи. У нас же вважалося, що на могилках (кладовищі) мертві (чи їхні душі) збираються у Мерлих Великдень, а от русалки мають особливий привілей.

Того дня вони збираються й теж рушають на могилки. Є спеціальні години, коли їх могли побачити, як туди йдуть, – вранці, особливо удень, коли небо затягнуте легкими тонкими хмарами й повітря «бринить». Відразу після опівдня, «коли сонце набік перекочується», й надвечір, як от-от сонце сяде – тоді русалки вже з могилок вертаються. Там вони печаляться про померлих і просять підземного духа, який раз на рік їм і являється, щоб вони не вмерли. Розповідають, що іноді після того Навського Великодня на могилах знаходять принесені русалками вінки й букети з польових квітів.

А ось русальні історії від бабусі Пелагеї, які запам’яталися. Їдному хлопцеві дівчина одмовила, то він ходив сумний. А як раз із сіном йшов, то перестріла русалка й спитала, чого печалиться. Коли хлопець одповів, то почув, що вона може бути його дівчиною, а затим і жінкою. Хлопець пушов за нею в ліс, тико потім вернувся, бо русалки ни любляться, як люди, й дитей у них нима. Хіба чєсом вкрадуть людську дитину.

А то дівчина побачила русалку й звідтоді сама схотіла стати русалкою. Ворожка сказала їй, що тре’ або вмерти, тико ні в якім разі ни губити себе, або обходити поле, де русалку стрітила, до тих пір, доки ни стрітиш вдруге й не пройдеш крізь неї. Дівчина пуйшла до поля й ходила довкола нього, а русалка ніяк ни з’являлася. Коли ж іде довкруг поля нивидимо в який раз дівчина, аж бачить: жито геть пожовтіло, а на краю жінки з’явилися та жати почали. Стала дівчина, й спала в неї полуда з очей. «Нивже ж я так довго ходела?» – подумала. І пушла собі до села. Хтіла помогти жати, тико завстидалася.

Русалки особливо люблять квіти синього кольору, а найбільше – волошки. Тож як стріне русалка хлопця з синіми очима, то або за ним довго ходитиме, або зорабить й за собою поведе. Коли ж хлопець переходитиме межу поля чи лісу (а як в лісі стріне русалку, то як коло дуба проходитиме), має очі заплющити й хитнути головою. То як розплющить – русалка зникне.

Як лоскотатиме русалка, треба сказати, як сміятися захочеться: «Сміху, сміху, звідки приїхав, туди й вертайся, а з мною ни знайся». Або постукати зубами, то русалка й подумає, що то вовк. Бо воне вовків бояться – вовки їх ни їдєть, тико заставлєють перед ними танцювати. А як русалка танцює перед вовком, то вельми марніє, і неї ни видно, тико ледь-ледь світиться.

Ще бабуся лякала, що русалки можуть дітей, особливо хлопчиків, перетворити у потерчат (якось сказала – потерят). А то такі істоти, що галайкують (галасують), роблять людям шкоду, перекидають усе надворі, а як двері відчинені й нікого нема, то й у домі. Правда, іноді, як дізнаються, що когось несправедливо засудили чи обмовили, то помагають. Бо хоч малі й люблять повеселитися, а справедливі, особливо до родичів. Взагалі ж потерчата – то діти, котрі вмерли малими.

Можуть вони поставати перед людьми і в образах дорослих. Розповідала бабуся, як один чоловік віз до млина жито молоти. Їде і журиться, що так мало вродило, всього пару мішків. Коли бачить – чоловік іде дорогою. Наздоганяє його, давай, каже, підвезу. Той сів, чоловік і питає, куди він ішов. А той мовчить. Ну, думає, певно, німий. Коло млина той німий і зійшов. Чоловік заїжджає у двір до млина, дивиться й очам своїм не вірить – віз повен мішків. Здивувався вельми, а як додом вернувся – матері розказав про те диво.

– Прости, сину, – каже вона, – ни хтіла тобі казати. Дівкою я на заробітках була, там дитя нагуляла. Тико воно нидовго прожило. Никому про те ни казала, як вернулася у своє сило. Ой, тож, певно, твій бідний брат і був.

Існували поради, як уберегтися від русалок.

Про те, що треба запалити свічку, я вже казав.

А ще треба подивитися на сонце і рукою ніби покликати його до себе. Тоді русалка злякається і втече. Або побігти напроти сонця.

На русалчиному тижні треба на лавці чи ліпше за межею двору класти хліб, ставити молоко або свіжу воду. Русалка, якщо навідається, зрозуміє, що ти до неї зла не тримаєш, або прийме дарунок, дасть знак, що була й гостину схвалила. Тим знаком може бути квітка, кинута у воду. Тільки ту квітку не можна брати руками, а воду тре’ вилити на той бік, де стежка чи дорога до поля веде.

Русалка ж у сні віщує скору смерть або борг пам’яті, який не віддав мертвому.

Та русалки, казала бабуся, не тільки зле роблять чи ману наводять. Один чоловік все бідкався, що поле не родить, бо бідна там була земля. От раз ішов по тому бідному полю, коли бачить – дівчина навстріч.

Низнакома, ніби ни з його сила. Заговорив до неї, скаржиться на свою біду, а вона й каже – ніби ни каже, а співає: візьми та посади кущики волошки по штирьох вуглах поля й сіль по полю посій. А як з поля йтимеш – ни оглядайся. Він так і зробив. І почало те поле родити, а чоловік розбагатів.

Я, звісно, не міг не спитати, чи сама бабуся бачила русалок.

– Їдного разу, здається, бачила. Йду полем, по тій дорозі, що од Саратувцевого хутора. Коли бачу – дівчина навстріч іде. Я до неї подобриденькала, а вона одказала, стала й дивиться. «Звідки ти, дівко, питаю, мо’, з Полап ци самого міста? Мо’, дорогу загубела, то скажу. До кого йдеш?» А вона все дивиться. Тут мині здалося, що я тоже молоденька стою, тико чогось зимно стало. Ну я на сонце і глєнула. А вона й пушла, бистро-бистро так. Я й врозуміла, хто то був. Кажуть, русалки ни люблять, як старші люди згадують, як були молодими. А то щось як підказало. А може, й вона хотіла якусь ману наслати.

Розказувала бабуся, що в часи молодості її матері Пріськи в селі ще існував звичай. Перед русалчиним тижнем у полі збиралися дівчата. І найкрасивіша дівчина роздягалася геть догола. Її прикрашали квітами й танцювали довкола неї. Називали ту дівчину русалкою, і вважалося, що житиме вона довго і щасливо. Такий обряд, як я зрозумів, був своєрідним оберегом і для самої дівчини, й для тих, хто брав у ньому участь. Може, згадували таким чином свою причетність до природи, свою єдність із нею, яка з часом забулася…

А в мені, як спомин про щось бентежне й таємниче, живе русалія бабусі Пелагеї. І поле, на яке заборонялося ходити в дні русального тижня. Шкода, що після меліорації на ньому нічого не росте, хіба невисока трава.

Відьма

Розметена – це урочище і дві невеличкі гірки за кілька кілометрів від села. Поруч перехрестя двох лісових доріг. Саме на цьому місці, на перехресті, за давньою сільською легендою, похована чи, точніше, закопана відьма. Трапилося це в другій половині XIX століття, за іншою версією – ще у XVIII столітті. Про найвідомішу згоранську відьму якось розповіла бабуся, дещо – інша односельчанка старшого віку.

Жила в селі родина, про яку ходила недобра слава. І в цій родині, в сім’ї Марка й Ганни, народилася дівчина Гафія – Гапка. Про її бабусю Варку казали, що теж відьма. Що вміє і вроки наводити, і молоко забирати від корів, і на зіллі ворожити, зробити так, аби дівчина заміж не вийшла, або навпаки – помогти вийти заміж за хлопця, котрий подобається. На неї, як у нас кажуть, люди мали око, якось невідомий уночі сильно побив бабу. Тико й остерігалися, бо побоювалися старої.