Ми приїхали туди, і Алан постукав. Ніхто не відповідав. Ми обійшли будинок і на задньому ґанку запримітили їх обох. Білл Бетерман сидів на нижній сходинці зі жбаном пива у руках, а позад, у ярді від него, стояв Тіммі. Він просто гледів, як заходить криваво-багряне сонце. Лице його було червонястим, пак з нього заживо здерли шкіру… Він виглядав так, наче погостював си у дідька в пеклі. Одяг висів на ньому мішком, і я подумав, що він втратив фунтів сорок. Глибоко запалі очі нагадували звірів, що визирали з глибоких печер, а рот постійно сіпався на лівий бік.

Джад на мить змовк, ніби збираючись з думками.

— Луїсе, він мав вигляд проклятого. Тіммі перевів погляд на нас і ощирився. Тільки від одного цього оскалу хотілося лементувати. Потім він відвернувся і далі гледів за заходом сонця. Білл промовив:

— Я не чув, як ви, хлопці, стукали, — це було відвертою брехнею, бо Алан так гупав у двері, що се підняло б і… підняло б і глухого.

Мабуть, більше ніхто не збирався нічого казати, тож я спитав:

— Білле, я чув, що твого малого встрелили в Італії?

— Це не так, — відповів він і втупився в мене.

— Невже?

— Ти ж видіш, він стоїть прямо у мене за спиною.

— А хто ж тоді, по-твоєму, в тій труні, що закопали на «Привітному краєвиді»? — поцікавився Алан.

— Будь я проклятий, коли знаю, — гиркнув Білл. — І будь я тричі проклятий, якщо мене це хоч трохи обходить.

Він спробував си дістати з кишені цигарки, але вони розсипалися по всьому подвір’ю, і він зламав кілька, силуючись їх підняти.

— Мабуть, будуть проводити ексгумацію, — додав Ганібал. — Ти знаєш про це чи ні? Мені телефонували з грьобаного воєнного департаменту. Білле, вони хочуть знати, чийого синочка закопали під іменем Тіммі.

— І що мені, трясця його матері, з того? — закричав Білл. — Усі ці питання не до мене. Я отримав свого хлопчика назад. Одного дня Тіммі просто повернувся додому. Мабуть, його контузило чи ще щось. Зараз він трохи дивний, але нічьо, він оклигає.

— Білле, не гарячкуй! — сказав я, все більше казячись на нього. — В’ни викопають ту армійську труну і вгледять, що в ній вітер дме. Ні, ти, теє, звісно, міг її напхати камінням чи ще чимось. Дарма. Я чудово знаю, що стало си. Ганібал, Джордж та Алан знають, а тобі теє й поготів відомо. Ти мав дурість полізти в оті ліси, Білле, і ти накликав на себе та все місто велику біду.

— Народ, де вихід, я, гадаю, відомо всім, — тихо промовив він. — Я не зобов’язаний звітуватися перед вами, не зобов’язаний виправдовувати си перед вами чи будь-ким іншим. Відкіль я отримав тую телеграму, життя облишило мене. Я відчув — воно витекло з тіла, як сциклина по нозі. А тепер я отримав свого хлопчика назад. Вони не мали права забирати його в мене. Йой, він же мав лише сімнадцять літ. Він був єдним, що зосталося в менов після його любої матінки, і це, курво, незаконно. На хуй вашу армію, на хуй ваш воєнний департамент, на хуй ваші Сполучені Штати Америки, і вас, хлопці, теж на хуй. Я повернув його. Він прийшов додому. І більш я ні слова не скажу. Забирайте манатки та валіть звідси до бісової матері.

Рот його все сіпався, з лоба градом котився піт, і тоді я врешті збагнув, що він таки божевільний. Я б теж від такого дахом поїхав. Жити з цією… цією істотою.

Луїс відчув нудоту. Він випив забагато пива надто швидко. Скоро йому це гукнеться. Переповнений, важкий шлунок прозоро натякав йому, що це буде зовсім скоро.

— По правді, ми мало що могли вдіяти. Ми вже збиралися іти. Ганібал сказав: «Білле, хай тобі допоможе Бог». Білл відрубав: «Бог ніколи мені не допомагав. Я сам допоміг собі».

І тоді Тіммі підійшов до нас. Він навіть ішов неправильно, Луїсе. Він ішов, як старезний дідуган. Він високо піднімав одну ногу, ставив її наперед, а потім, човгаючи, підсовував іншу. Він рухався, наче краб. Руки безвільно звисали. І коли він опинився ближче до нас, ми побачили червоні цятки, що перекреслювали навскіс його лице, — щось на кшталт прищів або дрібних опіків. Я певен, що то кулі станкового кулемета наробили таке. В’ни, мабуть, відірвали хлопчині голову.

А ще від нього несло могилою. Се був чорний запах, ніби всі його нутрощі, темні, зогнилі та отруєні, просто лежали в нему, як у мішку. Краєм ока я запримітив, як Алан Пурінтон закрив долонею носа та рота. Сморід був жахним. Я вже був майже готовий побачити могильне хробаччя, яке б кишіло в його волоссі.

— Годі, — хрипко сказав Луїс. — Я вже почув достатньо.

— Ні, не достатньо, — відповів Джад з дикою серйозністю. — У тім-то й справа, що не достатньо. Я навіть описати не годен, наскільки жахним було теє всьо. Жоден не міг би втямити, наскільки всьо було кепсько. Тіко тії, хто був там. Він був мертвим, Луїсе! Але ж він також був живим. І він… він… знав різне.

— Знав різне?

— Еге ж… Він гледів у вічі Алану, лице кривилося у чомусь, що, пак, скидало си на вишкір, ми принаймні бачили його зуби, і він заговорив своїм низьким голосом — щоб вчути його, тре’ було нахилитися вперед. Здавало си, хтось сипле дрібний гравій у трубу.

— Твоя дружина їбеться з мужиком із аптеки, Пурінтоне. Як тобі таке? Вона кричить, коли кінчає. Шо ти про це все думаєш?

Алан засопів, було видко, що його зачепили си за живе. Зараз, як я знаю, він у будинку для літніх і йому вже перевалило за дев’яносто. Але, коли коїлось те всьо, йому було лиж за п’ятдесять, і в місті багацько теревенили про його другу жінку. Вона була йому троюрідною сестрою та приїхала жити до Алана та його першої жінки якраз перед початком війни. Ну, Люсі померла, і за півтора роки він оженивсь на тій кралі. Лорін її звали. Коли в’на йшла заміж, їй, пак, було не більш двадцяти чотирьох. І про неї не могли не пащекувати. Якщо чоловіки звали її просто поступливою кобітою, то жінки гуділи про неї як про розпусну лярву. Мабуть, Алан мав власні підозри щодо цего, бо він заволав:

— Стули пельку! Стули пельку, бо я ті’ зуби виб’ю, чим би ти не було!

— Тихо, Тіммі. Годі, — сказав Білл, і вигляд у него був ще жахніший, ніж раніше. Він збирав си чи то виблювати, чи то зомліти. А мо’, все і відразу. — Вгамуй, синку!

Але Тіммі й вухом не повів. Він поглянув на Джорджа Андерсона:

— Твій онук, діду, якого ти так цінуєш, тільки й чека, коли ти врешті здохнеш. Гроші — то всьо, що йому тре’. Ті гроші, які, як він собі мислить, ти сховав си в сейфі в «Східному Банку Бенгора». Він перед тобов крутиться, як те щеня, а сам кпини гне з тебе. Він та його сестра. Стара дерев’яшка, ось як вони тебе кличуть.

Тіммі говорив, і, Луїсе, його голос змінився. Він став злим. Він лунав тако, як звучав би голос Джорджа… якби сказане ним було правдою.

— Стара дерев’яшка, — загиготів Тіммі, — і вони на гівно зійдуть, коли взнають, що ти злидар, як та церковна миша, бо втратив усе ще у 1938 році. А так же і буде, Джордже. На гівно зійдуть, еге ж?

Джордж заточився назад, протез під ним заскрипів, і він упав на спину посеред Біллового подвір’я, розлив своє пиво і був білим, як твоя майка, Луїсе.

Білл якось зіп’явся на ноги та загарчав на сина:

— Тіммі, припини! Припини це!

Тіммі ж навіть не гледів у його бік. Він докинув щось погане про Ганібала, сказав іще якусь гидоту про мене, а потім… потім він почав ревти, а точніше волати. Ми позадкували, а потім дали драла. Ми тягли Джорджа попід руки, бо паски, які ладнали протез до ноги, так перекрутилися, що черевик розвернувся в інший бік і волочився по землі.

Востаннє я бачив Тіммі Бетермана, коли той стояв на моріжку за мотузкою для сушки білизни… Лице в него було червоним у променях призахідного сонця, ті плями виразно виднілися на його шкірі. Волосся його стирчало в усі боки, було чимось немов припорошене… Він сміявся і кричав. Знову і знову:

— Стара дерев’яшка! Стара дерев’яшка! Старий покруч! Збоченець! Прощавайте, джентльмени! Прощавайте, джентльмени! Прощавайте! Прощавайте!

Потім він зареготав, але це все нагадувало крик… щось кричало всередині него… кричало і кричало.