траплялися рідко, то дивом пробивалися крізь кордони

і колючі дроти, то з нагодою передавали їх, через випадкових

знайомих, з великим запізненням зі зрозумілих

причин. Але сперш, рвонувши краєчок конверта, він не

міг відірватися від фотографії, з якої дивилися, немов з

докором, невеселі очі дружини Анни. Погляд чотирьох

пар дитячих очей, спрямованих просто в об’єктив, був

сповнений звичайної дитячої цікавості, а ще немов тихо

питав: де ж ти, батьку, так забарився?

Отець Павло достеменно знав, що діялося на підрадянській

Україні, де голод зазирав спраглими очима

Іван КОРСАК68

чи не в кожне віконце, тим паче не міг обминути його

сім’ї, родини «нетрудового елемента». Тут же, потрішки

з таборів інтернованих люд розсмоктувався по світах.

Молодь настирно рвалася в університетські аудиторії,

чимало колишніх вояків уже сиділи на студентській

лаві в Українській господарчій академії в Подєбрадах,

в Українському вільному університеті у Празі, дякуючи

приязному ставленню до українців чеського президента

Томаша Масарика, ще хтось топтав доріжки в університети

Варшави, Берліна чи інших європейських міст, або

й зовсім шукав хоч тепер незрадливої долі на землях далеких,

за океанськими хвилями. Багато урядовців УНР

ще до української революції вже були знаними вченими

і їм пропонували університетські кафедри в різних європейських

столицях.

Той докірливий погляд дитячих очей з фотографії

підштовхнув отця Павла написати врешті своєму митрополитові

клопотання про призначення на парафію

у Волинській єпархії. Після не вельми довгого листування,

погодження-перепогодження з місцевою владою

Пащевського призначають настоятелем на парафію в

село Бабин Рівненського повіту, потім його переводять в

Жидичин, як вже визволить свою сім’ю з більшовицької

резервації, а згодом стає він настоятелем Чесно-Хресної

церкви в Луцьку.

Ще як вечеряв Пащевський з отцем Смарагдом у

Києві, коли поверталася Холмська духовна семінарія з

Москви, лякав отця Павла Смарагд безнадійністю української

церковної справи взагалі і на західних теренах

зокрема:

– Марний ваш клопіт, тут, на центральних землях,

істинно канонічне російське православ’я вже століттями

коренилося, а Західну Україну чорним крилом

 69

уніятство накрило… То ж ви мені схожі на сівача, що

розкидає зерно на камені, і, безумний, сподівається,

що з того зерня колись паросток буде. Так ще можна

тижнями йти по Синайській пустелі, схожій хіба на марсіанський

пейзаж, де травинки жалюгідної не зустрінеш,

в тій пустелі направо й наліво сієте ви із заплющеними

очима на безводний пісок, тільки ваше зерно неминуче

висхне і струпішає…

– Шкода, що не бачили ви, як стрічали Петлюру на

майдані святої Софії, коли вигнав з Києва більшовиків…

І так само, як правили панахиду по гетьманові Мазепі,

– отець Павло все силився у світосприйманні Смарагда,

щирого по-своєму, відділити нелукаве бажання служити

церкві від незлікованої гордині та звихнутого месіанізму,

він крутив те подумки, як пляшку з олією навпіл з

водою, і так крутив, і сяк вертів, та ніяк олія не відділяється

– хіба тільки з часом зможе відстоятися? – Шкода,

що не бачили ви тоді очей українського люду, їх молитовного

поєднання і здвигу… І так само на наших братів,

греко-католиків, не варто, гріх непростимий зизом

дивитися.

У неправдивості та марній злобі Смарагда тепер

отець Пащевський мав можливість переконатися вже як

парафіяльний священик. Ні, не чужою була українська

церковна справа для тутешнього люду, і не мав він якихось

проблем, окрім щирої приязні, із греко-католицькими

отцями. Навпаки, отець Павло аби встигав відгукуватися

на прохання осередків «Просвіти», що пішли в гін,

як молоде жито по перших весняних дощах, і не тільки в

своїй парафії, його то просять відправити службу Божу

з нагоди закладення першого просвітянського дому в

Рівному, то відслужити літургію і панахиду у роковини

смерті Тараса Шевченка в Острозі, перше богослужіння

Іван КОРСАК70

у цьому столітті українською мовою в Луцьку, а ще перша

панахида по гетьманові Іванові Мазепі… По-різному

в різні часи ставилася польська влада до українських

справ, і церковних зокрема, але коли те ставлення було

лояльним, то і в її бік не вовком дивилися – в рамках поїздки

по Волині президент Ігнацій Мосціцький виявив

бажання відвідати Чесно-Хресну церкву, де настоятелем

служив Пащевський, і те бажання було сприйняте з розумінням.

А ще в отця Павла, мов після затяжної зими, нарешті

відтанула душа – визволив-таки з радянської резервації

свою сім’ю, першим обняв синів Миколу та Григорія,

ще за деякий час і дружину з донькою Раїсою та сином

Володимиром, а старшеньких три дочки уже по світах

роз’їхалися.

Несподівано прийшло повідомлення про державну

нагороду польського уряду. Власне, то була вже друга

спроба, від першої ціле десятиліття збігло…

Восени двадцять першого року в табір для інтернованих

прибула група офіцерів Генерального штабу

Польщі. Перед стрій вишикуваних українських вояків

вийшов вперед старший із їх командирів.

– За участь у війні з більшовиками, за мужність і звитягу

в боротьбі за вашу і нашу свободу признано урядом

Польщі великій групі українських вояків високі державні

нагороди.

У списках удостоєних орденів були, звісно, й духовні

особи, а прізвище отця Павла стояло аж ніяк не останнім.

Зі словом відповіддю від українців виступив генерал

Марко Безручко.

– Ці ордени є визнанням правдивих військових подвигів.

Але їх не годиться від союзників приймати нам за

табірними дротами.

 71

До урядових нагород був вагомий грошовий додаток,

такий доречний у злиднях і необлаштованості, що

принижували гідність.

Стрій вояків не зламався, жоден не ступив крок уперед

за нагородою.

Тепер прийняв орден отець Павло, то для нього був

орден істинно за вашу і нашу свободу, хай ще не здобуту

навіть для української справи, але вона прийде неминуче,

несхибно і невідворотно…

12

– Ваші високопреосвященства, всечесні отці, щироповажана

громадо! – посол сейму Петро Певний говорив

неспішно, трішки розтягуючи слова, і це надавало його

голосу особливої врочистості. – Цього похмурого листопадового

дня, але соняшного в наших душах, дозвольте

мені відкрити наші перші, установчі збори Товариства

імені митрополита Петра Могили.

Плескіт долонь знявся й пішов гуляти, перекочуватися

залом, виляскувати й шуміти, як виляск перших і

найкрупніших краплин рясного дощу перед очікуваною

зливою.

– Почесним головою зборів дозвольте запропонувати

прибулого до нас його блаженство митрополита Діонисія.

І знову рясний дощ сплескує в залі, який не вщух,