³²) “Вийшли з Криму не на довший час, як тільки щоб Лупула поратувати і Сучавські скарби відібрати”-конфесати Ґенестия.

³³) Коховский каже, що саме Камамет мурза привіз сю відомість (с. 391), але Ґенестий, що сам був з Камаметових людей, нічого про се не згадує і дає розуміти, що сучавська капітуляція тоді не була ще відома. Авізи з листопада кажуть, що сю відомість дістав султан, післаний з Лупулом (Міхалов. с. 659). Виглядає се, як окрема від Камамета експедиція-але кінець кінцем на сім не можна дуже настоювати, і може бути, се було одно і те саме.

³⁴) Акты ЮЗР. Х с. 54.

ПОХІД ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА НА БРАСЛАВ — ПОЧАТOK ЖОВТНЯ, НОВІ ВІСТИ, ПОВОРОТ ПІД ЖВАНЕЦЬ.

В польськім таборі з приводу листів Хмельницького і відомостей привезених Паліцким та иншими вістунами в останніх днях вересня відбувалися довгі і часті сенаторські наради над сим питаннєм: чи далі зіставатися під Камінцем і приложити всі сили до ліквідації сучавського епізоду, чи йти на Україну-використовувати несприятливу ситуацію козацької сторони. Інформації, на яких спирався король й инші прихильники наступу на Україну, резюмуються так: Татар у Хмельницького нема, він і не дуже їx сподівається, хоч часто по них посилає; чернь збиратись до нього не хоче- так переказують відомости привезені Паліцким в “авізах з-під Камінця”. “Татари відступили від Хмельницького; чернь він силоміць виганяє (на війну), але та не хоче його слухати” (реляція Каліньского). “Хмельницький уступив з військом за Дністер (роз.: Дніпер), просить милосердя і на всякі умови згодиться” ¹). “Лишився без всякої сили, бо чоло реєстрових козаків післав на одсіч під Сучаву, мало що лишивши при собі, а чернь, побачивши, що Татар немає, не хоче до нього збиратись” ²).

Арґументи опозиції против походу викладала промова великого маршалка Юрия Любомірского ³). Він уважав помилкою вже те, що король вислав польське військо під Сучаву і сам ішов під Камінець, підтримуючи сю сучавську експедицію і стягаючи на себе закиди, що сили Річипосполитої, час і видатки вжито на ратованнє стороннього володаря-воєводи Стефана. Але кидати нездобутою сю фортецю-або “курничок”, як його зневажливо назвав промовець і пускатися в рискований похід на Україну- здається йому ще менше оправданим: неприятель зістається в тилу, звязок з союзними військами розривається; у тих, що облягають Сучаву, настрій упаде: “народи сі мають вдачу легку й плоху”. Против сього виставляють такий арґумент, що дальше стояннє виголодить Камінець, “antemurale нашої вітчини”; але на се відповідь: треба взяти способи, щоб королівський обоз взагалі не нищив краю, бо при теперішній ліценції війську на пустошеннє міст і сіл король виголодить цілу Польщу. Пускатися ж на Україну цілком небезпечно-особливо не маючи певних відомостей, “добрих язиків”, як тепер. Коли неприятель піде против королівського війська і змусить його в якій небудь несприятливій місцевості до бою, воно, на гадку промовця, не зможе йому противстати. Але певніш, що він не стане змушувати до бою, тільки десь візьме в облогу-а се значило б повну загибіль Річипосполитої і самого короля. Поза тим які можливости? Викликати неприятеля на бій-неможливо; розложити на Україні військо тепер коли непогода жене вже під дахи-не підходить. Стати обозом в таку пізню пору, і далі під зиму-так само!

Виводи були досить справедливі, але король був сильно ображений критикою його тактики, і з гнівом висловився про неї, що вона “пресумційна”, подиктована упередженнєм, тому він не вважає погрібним на неї відповідати. Маршалок був тим дуже ображений, написав до канцлєра листа, де виводив, що таким трактуваннєм у сенаторів відбирається свобода слова і думки. Канцлєр на се досить різко відповів, що маршалок цілком недорічно вдався в критику того, що вже сталось і його не можна поправити, а в вину королеві його ставити не можна, бо він розпоряжався походом за порадою сенаторів ⁴).

Король і сим разом пішов за радою тих, які вважали потрібним наступати на козаків в глибину України, або притакували таким бажанням короля-кінець кінцем нам трудно зміркувати, хто кого властиво підбивав на се: король своїх повірників- чи навпаки. “Король хоче зимувати в Київі, дай Боже щасливо” ⁵). “Хоче навідати й Чигирин, а коли буде можна-то й Татар Буджацьких”, в їх кочовищах ⁶). Такі були обозові гасла. Війську дано наказ наступати на Бар і відти на Браслав ⁷). За сей час прийшли відомости про смерть Тимоша; капітуляція сучавського війська здавалась безсумнівною й скорою, се розвязувало руки для наступу на Україну: молдавські, семигородські, мунтянські полки покінчивши з Сучавою мали йти з королем на козаків. До Сучави посилано Гувальда з артілєрією і заразом Маховского з дорученнєм за всяку ціну договоритися з козацькою залогою і Лупуловою дружиною, як ми знаємо ⁸). А король став лагодитися на Бар і Браслав.

Але не встигло військо, в негоді і голоді ⁹), розмахнутися добре до сього походу, як серед королівського осередку наступила нова зміна в поглядах і оцінці ситуації. Може не лишилася без впливу критика опозиції, поведена нею доволі енерґійно і гостро, як бачимо,-вдаряючи в голосні кимвали шляхетської свободи думки і слова. За привід же послужили трівожні вісти від молдавського воєводи Стефана, що взяв на себе обовязки інформування польського уряду про козацькі, татарські й турецькі новини. Останнього дня вересня прийшли від нього такі відомости, що хан таки рушив в поміч Хмельницькому, і козаки наступають ¹⁰). Від Лупула перехоплено листи до жінки, з запевненнєм, що їй іде поміч від Хмельницького і хана-аби тільки тиждень ще потрималася ¹¹). Король і його штаб рішили занехати свій похід і вертати назад на волоську границю-виправдуючися неможливим станом доріг для походу в глибину України ¹²).

Автор “Нарративи так описує сей новий поворот справ: “Хоч не согірша була рада далі триматися Камінця, але щоб не здавалось, що ми нічого не робимо, рушили ми під Наборовичі, а звідти під Зеленицю і стали тут табором, сподіваючись, що третього дня станемо обозом під Баром, а відти скоро-поки неприятель зможе дати нам відправу від Білої Церкви, рушимося під Брацлав. Але тим часом як ми починаємо сей похід під Бар і по старому крутячись замісць одної милі даремно проходимо три з кіннотою і піхотою, Стефан господар, мабуть міркуючи, що не добре йому буде по нашім відході,-майже слідом за нами дав знати, що його люде на свої очі бачили, як Буджацька Орда всідала на коней і в дорогу заходила ханові, що спішиться на поміч козакам. А нуреддін-султан з 20 тис. вже й прийшов до козаків, і дає знати, що хан рушив з усею силою, і так спішиться під Білу Церкву, що його тільки що не видно з тими Кримськими, Ногайськими, Добрудзькими й иншими ордами-в тих краях ще не бувалими. Обміркувавши знову на кількох сенаторських нарадах, почали наші гудити той спішний похід під Бар з-під Камінця і за краще стали вважати ретіраду і відступ назад. Військо і богато старих полковників не радо приймали сю зміну-особливо то даючи під увагу, що коли що то власне такий несподіваний відступ підійме дух у неприятеля, що саме тепер корився, і се може бути причиною дальшої конфузії. Коли війдемо до Браславщини-там достаток поживи, без котрої не можемо воювати козаків, коли і саме підданство, витерпівши стільки прикрости, пристане до нас, і ми зможемо поборювати хлопів хлопськими ж силами. Але перемогли рації тих, що намовляли до ретіради, а то тим більше, що подавано під увагу, як то не годиться тим відступом видавати на небезпеку наших союзників і сучавчиків; також і те, що краще тут чекати ланове військо, аніж дати йому привід до повороту додому, коли ми відси підемо (на Україну). А нарешті те рішило справу, що саме під той час перейняли наші листи від Хмельницького і старого господаря Лупула, з повідомленнєм про скору відсіч-аби тільки вони до їх приходу протрималися. Взагалі підчас того нашого відступу всі правдоподібности були про наступ і наближеннє великих неприятельських сил, і побоювання, щоб він нас не заскочив десь на болотах і переправах та не привів до якої небудь конфузії, як під Зборовим. І так думавши про Брацлавщину, Білу Церкву й Чигрин-відразу як захоплені вихрем, стали думати про Жванець-що вже в попередніх нарадах пропонувався для безпечного заложення табору, і з наріканнями і криками всього війська до нього почали завертати. Шостого дня нашої ретіради на те місце прийшли і насипавши на фронті шанці для гармат, розгостилися тут спокійно з військом-цілісінькі три місяці нічого не роблячи, тільки нищачи се військо-польське і чужоземне. Через Дністер збудовано якось міст на кошах-для отримування живности з Волощини, і для переходу звідти нашого війська та сподіваних підмог від союзників, а наоколо висипано шанці для кращої безпечности”.