На руках своих абы єй носили, бы зась о тойже люб тому подобный камень ноги своей необразила.

Дай єй по тых выкиненых з ней падалцах и базилисках безпечне ходити, а потоптати лва и смока.

ТобЂ абовЂм самому о нас промысл,

ТобЂ о душах наших єдиному печаловане. А мы тебе Бога нашего, Бога в троици єдиного, отца и сына и святого духа, за то и за всЂ иншыи незлЂчоныи добрЂйства твои славити и хвалити будемо нынЂ, и завжды и навЂки вЂком: Аминь".

Смотрицький зіставався ректором Київської школи, мабуть, до самого свого висвячення на архієпископа полоцького або принаймні до того моменту, коли була прийнята його кандидатура на цю високу церковну позицію. Це, мабуть, не припадково, що тимчасом як його попередник на ректорстві, Борецький, був поставлений кандидатом на першу ієрархічну позицію (митрополію), його наступник в ректорстві дістав другу з ряду (архієпископство полоцьке). Було це, мабуть, під час успенського з’їзду православних, перед новим шкільним роком 1620/1 1. Братська школа перед тим дістала санкцію патріарха Феофана. Бувши свідком братських нарад у справі організації школи і діл милосердя ("сходки и совЂты о том частЂ видЂвши"), він благословив як ці доброчинні почини, так і "школу наук єллино-словянского и латино-полского писма в цвЂченю побожного живота, в подаваню наук належных, где вызнаня вЂры непорушно и догмат, святыми вселенскими седми соборами церкви восточной уставленых, неотмен(н)е хотящим ся учити, а звлаща младенческому уму наука през учителей тоєж церкви щире показывана и вливана быти маєт" 2. Похвалив також замір братства заснувати "по чину старійшого братства" "братство млоденческоє", з школярів — "по образу прочих благочестивих братства в мнозЂх градовЂх государства короля польскаго сущих". Це був "образ" чисто католицького походження, і таким чином патріарх обома своїми грамотами дав повну апробату на всякі педагогічні запозичення з католицьких шкіл. Несвідомо чи свідомо? Скорше думаю, що це друге, а в усякому разі апробати патр. Феофана не зісталися без впливу на дальший ухил київського шкільництва в бік наслідування католицьких взірців.

Цей ухил, правдоподібно, позначивсь і при наступнику Смотрицького, що зайняв місце ректора з його посвяченням, Калісті, а в чернецтві Касіяні Саковичу, галичанині з роду (син попа з м. Потелича, вихованець польської Замойської академії) — людині талановитій, меткій, але ще більше експансивній і хисткій, ніж Смотрицький 3.

1 Див. в "Історії України", VII, с. 436.

2 "Памятники", II, с. 398; в першім виданні стояло тільки: "латинського письма", що дало привід до деяких непорозумінь; цю друкарську похибку против копії Євгеніївського збірника констатував Голубєв ("Ист. Киев. акад.", додатки), с. 15.

3 Біографії Саковича — в "Історії Киев. дух. академії" Голубєва, с, 214-6, в передмові до "Архива ЮЗР", І, IX (1893), с. 9 і далі і в "Школах" Харламповича, с. 402-4. Козацька традиція про те, що Сагайдачний перед смертю зафундував братство і королівський привілей для братства, виданий 1629 р., дала старим історикам академії привід до помилкового висновку, мовляв, після відновлення ієрархії патр. Феофаном католики й уніати підняли таку нагінку на братство, що воно було цілком знищене і Братська школа також, аж згодом їх відновлено. Пок. Голубєв у своїй "Історії Київ. академії" грунтовно довів безпідставність цих гадок (с. 165 і далі).

Пізніш православні натякали, що він серйозно наброїв (навіть убив нібито чоловіка), займаючи якусь посаду при перемиській кафедрі за владики Крупецького — уніата, і тому за краще вважав податися на Україну і, прийнявши тут чернецтво, закрив своє минуле 1.

1 "Ліфос" в Архіві ЮЗР, І, IX, с. 53, також в анонімнім памфлеті 1638 р.

Але натяки ці занадто глухі, щоб з ними треба було рахуватися як з фактами. Своїми пізнішими переходами з одної конфесії до другої, що вели за собою різні з’їдливі обмови покинутої конфесії з його боку, він придбав собі не особливу репутацію і, очевидно, в своїм поводженню не одного лишав до бажання. Але особливо серйозного, мабуть, не було за ним в тих часах, коли йому доручено таку відповідальну і поважну позицію, як ректорство Братської школи після Смотрицького й Борецького. Перед тим він випустив у Кракові польський підручник риторики: взірці для принагідних промов весільних і похоронних, з відповідним матеріалом (Problemata albo pytanja o przyrodzeniu człowieczym... do których przydane są przedmowy aktom wysolnym y pogrzebnym służące), і він, мабуть, служив рекомендацією для Саковича на цю посаду. На посаді ректора він також зарекомендував себе риторичним твором, українським, дуже визначним: це вірші на похорон Сагайдачного, з додатком двох взірців похоронних промов — одної від родичів померлого до гостей, другої від гостей до родичів; з-поміж віршів, присвячених Сагайдачному, деякі мають також дуже загальний характер і могли бути проголошені при нагоді чиєї-небудь смерті, так що книжка ця (нею далі займемося як твором літературним) могла служити також українським риторичним підручником як доповнення його шкільної публікації (далеко більшої розміром). Автор таким чином рекомендував себе як спеціаліст у риториці, справді для того часу вишколений і здібний, і, правдоподібно, в Київській школі особливу увагу звернув на те, щоб відповідно піднести цю незвичайну важливу в тодішніх обставинах дисципліну. Як людина бувала, жвава, завважлива, він міг зробити чимало корисного і, правдоподібно, записався в її житті корисно — тільки ми, на жаль, цуже мало про це знаємо.

Згадані вірші на честь Сагайдачного з підписами імен учеників, що декламували ці вірші, орієнтують нас у деякій мірі в складі — характері школи. Подано тут дванадцять імен, очевидно, з одної сторони — найкращих учеників, з другої — дітей з родин найвпливовіших і найзначніших у братстві й поза братством. На першому місці бачимо Стефана Почайського, що під іменем Стефана Почаського як монах виступає професором риторики в заложеній Могилою Лаврській школі; далі кілька синів та інших свояків київського літературного і духовного гурту (син П. Беринди Лукаш, Іван Сакович, Єремія Ставровецький, Ів. Тарнавський, протопопович київський); київські шляхтичі (Ів. Козарин, Ю. Воронич, Є. Скаржевський, мабуть і І. Отецький), представники видніших міщанських фамілій (Феофілакт Іванович Бурмистрович київський і два Балики — теж з бурмистрівської родини), одна значна козацька фамілія (Матвій Казимович); соціальний стан кількох неясний, але можна міркувати, що шляхетських дітей було сорозмірно небагато (в Могилянській школі, як побачимо, було їх більше).

В першій половині 1624 р. Сакович покинув ректорство — не дочекавшися промоції на якусь київську бенефіцію — і подався до Любліна на проповідника до місцевого православного братства. Хто наступив по нім, не знаємо, і взагалі кілька літ не маємо ніяких відомостей про Братську школу. Деяке світло на її життя в другу половину 1620 рр. кидають спомини її пізнішого вихованця Гната Євлевича. Наводжу в вільнім скороченім перекладі (з польського) те, що належить до його науки, пропускаючи різні сторонні речі, які згадує автор у цих споминах (писаних доволі хаотично, не притримуючися ні хронологічного, ні якогось іншого порядку — тому і я його не тримаюсь):

"Початки мої в привчанню до читання мовою руською були в Шклові, а потім в Могилеві, у різних бакалярів. З Могилева поїхав до Києва 1630 р. (автор, роджений в вересні 1619 р., мав значить тоді 10 років), і там за ректорства мого стрия пок. Хоми Євлевича був при монастирі Братськім Богоявленськім. Того року 1630, восени була в Києві люта пошесть, і ми з моїм стриєм і іншими виїхали за три милі до Юріївки, маєтності монастиря св. Михайла Золотоверхого — там був з усіма і пок.митрополит Ійов Борецький (що мав ігуменство у св. Михайла Золотоверхого), аж до Різдва. В останніх днях грудня вернулись ми відти до Києва, а школи відчинено 2 січня.