Лужин гладив її по голові і бурмотів:

— Нещасна! Скільки довелося пережити! Ну, нічого. Нічого. Нічого. Ну.

Потім вона заспокоїлась, а він знову забігав по кабінету, потирав руки і клацав зубами.

— Неподобство! — вигукував він і клацав зубами. — Скільки ще на світі людей бездушних. Бюрократи і формалісти. Скільки з ними не боремось, а вони… Ну, нічого. Ми… — Він підбіг до Нюри і тицьнув себе пальцем у груди. — Вам допоможемо. Так. Ми. Допоможемо.

Тут він забурмотів якісь слова, з котрих Нюра зрозуміла, що він, Лужин, докладе всіх зусиль і що, коли не вдасться повернути Чонкіна:

— Ми. Вам. Підберемо. Когось. Іншого. Ще кращого. Ми. Вам. Допоможемо. Але й ви. Нам. Допоможіть. Прошу. Дуже! — Лужин заплющив очі і приклав руку до грудей.

Нюра не зрозуміла, як і кого їй можуть підібрати замість Чонкіна, вона хотіла сказати, що нікого кращого їй не треба, що Чонкіна їй цілком достатньо. Та Лужин своїм проханням про допомогу збив її з пуття, і вона сказала, що, звичайно, коли вона може…

— Можете, — перебив Лужин. — Ви в Красному живете?

— В Красному, — кивнула Нюра.

— Ну, як там? Як люди? Які настрої переважають?

Нюра поглянула на нього запитально.

— Не зрозуміли? — посміхнувся Лужин. — Я. Здається. Кажу. Зрозуміло цілком. Я питаюся: у вашому селі в людей який настрій? Сумний?

Нюрі запитання не сподобалось. Вона почала вигороджувати своїх односельчан, запевняючи, що настрій в усіх, навпаки, вельми хороший.

— Хороший? — зрадів Лужин і відскочив од Нюри.

— Хороший, — підтвердила Нюра.

— Жах, як цікаво! Війна йде. Люди гинуть. А в них хороший. Від чого ж? Може, ждуть? Німців? — Він підморгнув Нюрі й посміхнувся.

— Ні! — Нюра злякалася, що сказала щось не те. — Німців не ждуть.

— А кого ждуть?

— Нікого не ждуть.

— А звідкіля ж настрій такий хороший?

Нюра вирішила одразу ж виправити свою помилку і сказала, що вона не зовсім вірно висловилася і що настрій у людей іноді буває хороший, але частіше зовсім кепський.

— Кепський? — перепитав Лужин. — Пригнічений? Не вірять у перемогу нашу?

— Вірять! Вірять! — мовила Нюра квапливо.

— Але настрій кепський?

— Він не кепський, — сказала Нюра і зрозуміла, що заплуталась.

— А який же? — запитав Лужин.

— Не знаю, — сказала Нюра.

— Ну от, — спохмурнів Лужин. — Бачите. Я до вас зі всією душею. Хотів допомогти. Я відверто. А ви не відверто. То хороший. То кепський. То не знаєте. Значить, допомогти нам не хочете?

— Чому ж? — мовила Нюра, насупившись.

— Чому, я не знаю. Я бачу, що не хочете. Нам, звичайно, і так усе відомо, але мені від вас почути хотілося. Чим люди живуть? Що говорять? Дехто неправильно мислить. Хотілося б їх вчасно виявити, поправити і утримати. Вони потім. Самі. Дякуватимуть. Між іншим, що каже ваш голова?

— Наш голова? — перепитала Нюра. — Про що?

— Ну, взагалі.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Матюкається, — сказала Нюра.

— Матюкається? — пожвавішав Лужин. — І як саме? Ні, я не для того, щоб ви повторювали, я запитую: матюкається з акцентом політичним чи так просто?

— Просто так, — мовила Нюра.

— Хм! — Її відповідями Лужин був явно невдоволений. Здавалося, він не тільки не вірив, але й не хотів вірити, що в селі Красному все так благополучно.

— Ну, що ж, — заклавши руки за спину, він пройшовся кабінетом. — Ви все-таки. Відверто зі мною не хочете. Ну, що ж. Милим силоміць. Не будеш. Як кажуть. Ми вам допомогти. А ви нам не хочете. Так. А між іншим, Курта випадково не знаєте, га?

— Курки? — здивувалася Нюра.

— Еге ж, Курта.

— Та хто ж курки не знає? — Нюра стенула плечима. — Та як же це можна в селі без курки?

— Не можна? — швидко перепитав Лужин. — Так. Звичайно. В селі без Курта. Ніяк. Не можна. Неможливо. — Він присунув до себе настільний календар і взяв ручку. — Як прізвище?

— Бєляшова, — повідомила Нюра охоче.

— Бєля… Ні. Не це. Мені потрібно прізвище не ваше, а Курта. Що? — насупився Лужин. — І цього не хочете сказати?

Нюра поглянула на Лужина нерозуміюче. Губи її тремтіли, на очах знову з’явилися сльози.

— Не розумію, — сказала вона повільно. — Які ж можуть бути у курей прізвища?

— У курей? — перепитав Лужин. — Що? У курей? — Він раптом усе зрозумів і, скочивши на підлогу, затупотів ногами: — Геть! Геть звідсіля!

Нюра також підвелася і відступала, озираючись.

— Геть! — кричав Лужин, штовхаючи її в спину. — Геть, мерзотнице!

— Так а Чонкін як же? — запитала вона, впираючись.

— Геть! — пихкотів Лужин, штовхаючи. — Геть! Я тобі покажу Чонкіна! Хочеш бути дружиною, будеш! Це ми можемо. Це ми влаштуємо. Всенепремінно.

Виштовхавши Нюру, він повернувся до столу, витер хустинкою піт і віддихався. Натис на кнопку дзвінка. Увійшла секретарка.

— Ось що, — сказав він ій, — справа оцього Чонкіна мене жахливо непокоїть. Чому цей дезертир вчинив опір такий затятий? Тут щось не так. І ще якийсь Курт. Зробіть запит Філіпову, чи не пов’язаний Чонкін з якимось Куртом. Пошліть шифровку на місце колишнього проживання Чонкіна. Хай зберуть дані. Хто такий? Чим займався до армії? Все. Хто там ще до мене? Кличте!

Єрмолкін ще писав свої зізнання, коли з кабінету Лужина вискочила Нюра, вся червона і в сльозах.

Єрмолкін подумав, що зараз покличуть і його, і заквапився. Але пролунав дзвінок, секретарка, розправивши гімнастерку, увійшла до Лужина. Повернувшись, мовила одному з військових:

— Роман Гаврилович жде.

Військові зірвалися, підвели цивільного, і всі троє зникли за дверима кабінету.

Пробули вони там хвилини дві-три, раптом з-за дверей долинув нелюдський крик, і одразу ж двері розчинилися, і ті самі військові повели свого цивільного через приймальню, але був він зовсім не схожий на того самовпевненого чоловіка, який щойно переступав поріг лужинського кабінету. Він був уже без піджака, в спідній, розідраній на спині сорочці, він ішов, низько схиливши голову і мляво перебираючи напівзігнутими ногами, а військові тримали його попід руки, щоб не впав.

Потім з’явився Лужин. Без посмішки, але збуджений, услід за відвідувачами вискочив у коридор, і звідти Єрмолкін почув його гучний голос:

— Ведіть його у підвал і там поговоріть. Спробуйте його переконати!

Лужин повернувся, промчав до свого кабінету, але з порога озирнувся, уздрівши Єрмолкіна.

— Ну, як у вас? Усе готово?

— Майже, — сказав Єрмолкін, переживаючи складні почуття. — Я зараз. Ще хвильку.

— Жахливо шкодую, — посміхнувся Лужин. — Але часу немає. Абсолютно. Давайте, що є.

Він побіг попереду Єрмолкіна до кабінету. Граційним рухом ноги відкинув геть темно-синій піджак, що валявся на підлозі, сів до свого столу, і голова його на весь рот посміхнулася Єрмолкіну.

— Прошу, — маленька правиця здійнялася над столом.

Тремтячи зо страху, Єрмолкін простягнув написане.

— Так, — сказав Роман Гаврилович, піднісши папір до очей. — «З великим трудовим підйомом зустріли…» Це стаття?

— Ні, — зніяковів Єрмолкін. — Це мої зізнання.

— Оригінально, — заохотив Лужин. — Дуже навіть. Але якось так. Все ж. Наче здаля.

— Але ж я журналіст, — скромно посміхнувся Єрмолкін.

— А-а, так, так. Зрозуміло. Свій стиль. Дуже неповторний. Взагалі-то, інші в нас пишуть простіше. Деякі прямо так і починають: я, такий і сякий, зробив те-то й те-то. Але, звичайно. Це. Не журналісти. А втім. Трапляються і… Ну, що ж, — сказав він, висуваючи шухляду стола і кладучи до неї твір Єрмолкіна. — Почитаємо. Із задоволенням. Величезним. Жахливу насолоду заздалегідь передбачаю.

Він зачинив шухляду і всміхнувся Єрмолкіну.

— А скажіть, будь ласка, — запитав Єрмолкін, — що мені за це буде?

— За що? — перепитав Лужин. Він поняття не мав, за що «за це». — Ну, взагалі міру покарання визначаємо не ми, а суд. Однак. Якщо. Мати на увазі. Закони воєнного часу…