— Але прошу врахувати, що я сам покаявся, — квапливо перебив Єрмолкін.

— А, справді, — схопився Лужин. — Мало не забув. Отже, так. Коли врахувати, що, з одного боку. Діють закони воєнного. А з іншого боку, той факт, що ви з’явилися самі, а не ми вас розшукували, то… врахуйте, я за суд вирішувати не беруся… це моя приватна думка… але я гадаю. Років. Можливо, десять.

— Десять років! — з жахом вигукнув Єрмолкін. — Але ж я це вчинив ненароком!

— Саме це вас і рятує, — пояснив Лужин, — коли б ви вчинили це навмисне, ми б вас розстріляли.

У Єрмолкіна голова пішла обертом. Він осів. Він затулив обличчя руками. І так сидів дуже довго. Відірвав руки від обличчя і знову побачив перед собою доброзичливе лице Лужина.

— У вас ще є запитання? — запитав Лужин люб’язно.

— Ні, ні, у мене все.

— Так, а чого ж ви, власне, чекаєте?

— Та я жду… ну, коли мене… оце саме… поведуть, — знайшов потрібне слово Єрмолкін.

— А-а, — кивнув Лужин, — зрозуміло. Жахливо засмучений. Але поки що. Не можемо. Аж ніяк. Так що їдьте до себе. Працюйте. Пишіть про трудовий підйом. І ждіть. За нами не стане. Як тільки виникне потреба, так я за вами одразу когось підішлю. А поки що — всього доброго. А втім, одну хвилиночку. Вас випадково Куртом. Не звали ніколи? Ні?

— Мене? Куртом? — Єрмолкін пожував губами. — Ваш оцей… назвав мене мерином. А Куртом…

— Ні? — перепитав Лужин.

— Ні.

— Дуже шкода, — посміхнувся Лужин. — Дозвольте вашу перепустку. Я підпишу.

Кажуть, згодом у колі своїх друзів Лужин розповідав про нещасного редактора і страшенно сміявся. Кажуть, що він збирався на дозвіллі почитати написане Єрмолкіним, але то забував, то руки не доходили, а потім, при відступі наших військ, частину архіву було знищено, а разом з нею і рукопис Єрмолкіна. Жахливо шкода.

Лейтенанту Філіпову

Вельми терміново! Цілком таємно, зі спецкур’єром.

Рамзай, посилаючись на відомості, отримані від німецького посла Отто, повідомляє з Токіо, що в районі Долгова почав активно діяти особистий агент адмірала Канаріса за кличкою Курт, раніше законсервований. Судячи з непрямих доказів, має доступ до таємниць державної ваги. Точніших даних поки що немає.

Враховуючи стратегічне розташування Долгова і ту шкоду, якої може бути завдано в результаті розголошення важливої інформації, наказую вжити всіх необхідних заходів і в п’ятиденний термін виявити і знешкодити шпигуна. Відповідальність за виконання покладаю особисто на вас. Украй здивований, що справа Чонкіна досі не завершена.

Лужин

Хлопчик, надісланий з контори, знайшов Гладишева на лавці перед хатою, де Кузьма Матвійович погожої днини перебував увесь вільний час «після того нещастя», як він сам висловлювався. Усі помічали, що після втрат, завданих йому ненажерливою Красавкою, Гладишев дуже змінився. Він став понурим, мовчазним, не вів з односельчанами бесід на наукові теми, і навіть на городі його, здається, з тієї самої пори ніхто жодного разу не бачив. Більше того, коли Афродіта, скориставшись нагодою, вирішила винести з хати горщики з добривами, він її діям ніяк не перешкоджав. Зараз він сидів на лавці, дивився на безлюдний простір за річкою Тьопою, аж тут перед ним виникло хлоп’я без голови, голова була схована од Гладишева його ж власним капелюхом. Гладишев підбив капелюха і впізнав у хлоп’яті старшого сина рахівника Волкова — Гринька.

— Дядю Кузю, тобі телефонограма, — сказав Гринько і простягнув селекціонеру смужечку жовтого паперу.

Гладишев здивувався, йому досі телефонограм не носили. Телефонограми носили членам бюро райкому, депутатам місцевих рад, іноді членам правління й активістам. Серце Гладишева честолюбно здригнулося. Але тексту прочитати він не зміг, літери були написані нерозбірливо й дрібно. Він побачив тільки своє прізвище і цифру десять.

— Пожди, — сказав він хлопчикові й пішов до хати, помахуючи принесеним папірцем.

Афродіта на столі розкачувала зеленою пляшкою тісто для локшини. Геракл сидів на підлозі посеред кімнати і тримав у роті великий палець правої ноги. Помахуючи папірцем, Гладишев обійшов Геракла і пройшов повз дружину, сподіваючись, що вона запитає, звідки папірець. Афродіта поглянула на нього, папірця побачила, але нічого не запитала. Гладишев знайшов цукорницю, витяг шматок рафінаду, поміркував, відколов половину і виніс надвір хлопчикові. Потім повернувся до хати по окуляри. У хаті було все так само, лише Геракл тепер смоктав ліву ногу. Гладишев знав, що окуляри мали бути на комині, але почав шукати їх на вікні, аби привернути до себе більше уваги.

— Кудись окуляри поділися, — сказав він з нарочитою досадою, мацаючи рукою по підвіконню. — Телефонограму прочитати треба, а окулярів нема.

Афродіта згорнула тісто в рулон і почала різати його на вузькі смужки.

— Телефонограму, кажу, чуєш, прислали, — повторив Гладишев голосніше, переходячи з награної досади до справжньої. — Щойно посильний прискакав. — І сам при цьому уявив не хлопчика Гринька, а хвацького вершника на змиленому жеребці.

Афродіта, вперта жінка, знову промовчала, ніяк не виявила свого захоплення з приводу такої неординарної події. І Гладишеву нічого не лишалося, як знайти окуляри в належному місці. Він сів до вікна, натягнув окуляри на носа, прочитав телефонограму і похолов. Його викликали не на бюро райкому, не на сесію райради, не на нараду передовиків виробництва, а зовсім в інше місце.

— Ой-йо-йой! — заголосив Гладишев і схопився за голову.

Геракл так здивувався, що витягнув з рота ногу.

Нарешті дійшло й до Афродіти, що трапилося щось лихе. Вона припинила різати тісто і подивилася на чоловіка запитально. Він продовжував голосити.

— Ти чого? — запитала вона.

— І не кажи, Афродіто, — мотав головою Гладишев. — Пропав я, геть пропав.

— Та що ти голосиш? — сказала Афродіта скандальним верескливим голосом. — Ти скажи до пуття.

Гладишев перестав голосити, зняв окуляри і сказав тихо:

— Викликають мене, Афродіто.

— Куди? — не могла втямити Афродіта.

— Куди, куди, — розсердився Гладишев. — Сама знаєш куди. Я про мерина написав до газети. Видать, за цеє.

Афродіта кинула ножа на стіл і також заголосила. Спершу вона волала щось нерозбірливе, потім в її крикові почали вирізнятися окремі слова, а далі Гладишев зрозумів, що вона голосить за ним, як за покійником. Зляканий тим, що відбувалося, заплакав і Геракл. Афродіта підхопила його на руки і зайшлася ще голосніше.

— Та на кого ти нас покинеш, дитя мале нерозумне, сиротиноньку-кровиноньку, і вдову горопашну? Годувальнику ж наш, напувальнику, куди ж це ти од нас ідеш? Попідтинню підемо жебрати, Христа ради просити! А хто ж нам допоможе, кому ми тра?.. Ой-йо-йой!..

Гладишев був зворушений до сліз. Раніше Кузьма Матвійович гадав, що він для Афродіти ніщо, нуль без палички, а тут ба-а-ач, як побивається. Значить, любить, он як! І стало йому на душі так солодко, що надав він своєму обличчю виразу, наче й справді покійник, і вслухався в голосіння Афродіти, як в хорошу, хоча й смутну музику. А Афродіта волала далі, малюючи перед своїм слухачем картину безрадісного майбутнього свого і дитини:

— Удвох, без батьківської помочі, будемо перебиватися з хліба на воду, будемо з голоду помирати, в чистім полі будемо мокнуть і мерзнути, не маючи даху над головою…

— Ой-йо-йой! — вереснув Гладишев. — Та що ж ти таке плетеш? Я ж тобі хату залишаю гарну, теплу, торішнього літа перекриту. І що це ти мене до часу хорониш? Я ж ні в чому не винен, ще розберуться, побачать, що я своя людина, вважай, що з бідняків, до колгоспу вступив одним з найперших. Розберуться, чуєш, Афродіто, вірно кажу тобі, розберуться, одпустять.

— Ой-йой! — безнадійно побивалася Афродіта. — Відтіля не одпущають!