Закипіла в печі пшоняна каша, збігла, залила жар. З печі повалила пара впереміш із димом.

— Ти, ніж чоловіка хоронити заживо, краще б за чавуном стежила! — заволав Гладишев і, схопивши рогача, поліз до печі.

Афродіта продовжувала ридати, приказуючи, дитячим басом вторував їй голий Геракл.

На гамір кулею вкотилася Нінка Курзова.

— Що це у вас? — запитала, зиркаючи по хаті запухлими очицями. — Ой батечку, Матвійович, живий! А я думаю, чого це Фроська твоя голосить, чи, бува, не віддав Богові душу? Ти ж недавно жалівся, що ноги на погоду викручує, і з виду блідий був. Мене ще Тайка питає, чого, мовляв, Фроська у себе голосить, а я кажу: не інакше, як Матвійович Богові душу віддав.

— Геть звідсіля! — гаркнув Гладишев і ринувся до Нінки з рогачем. — Ми ще побачимо, хто з нас віддав! — і звів рогача над головою.

— Фулюган! — завищала Нінка і, руками оберігаючи живота, задом вибила двері.

А там за гладишевський паркан усе село зазирало у цікавому мовчанні.

— Ну, що там? — підступило до Курзової жіноцтво.

— Ой бабоньки, і не питайте! — замахала Нінка руками. — Наш городник Фродіту свою вчить рогачем, і мені мало не перепало, б’є просто навідліг.

— Ото дивина, — сказала Тайка Горшкова. — Я думала й справді помер, а то рогачем.

— Що ж, його жінка, то й повчить можна, — потвердила баба Дуня.

— Звісна річ, жінку хто ж не вчить, — одізвалася продавщиця Таїса.

Люди розходилися розчаровані.

Але наступного дня ще одна новина збурила село — пропав Гладишев. Виписали польовій бригаді крупи й капусти, Шикалов приїхав на склад отримувати, а комірника немає.

«Спить, мабуть», — вирішив Шикалов і повернув коня до двору Гладишева. А там Афродіта в сльозах. Вночі, каже, Кузьма Матвійович пішов, зник в невідомому ні для кого напрямку і записку лишив. Записку Афродіта показала Шикалову. «Так склалися обставини, — повідомляв у записці чоловік, — що йду назавжди не від тебе, а зі свого невдалого життя. Лихим не згадуй, а сина виховай так, щоб став він відданим більшовиком партії Леніна — Сталіна, подібно до Павла Корчагіна, Сергія Лазо та інших рівноцінних героїв. А коли піде по науковій часті, то й мою справу, можливо, завершить, чого я не докінчив. З цим зостаюсь вірний вам, з привітом, ваш покійний законний чоловік Гладишев Кузьма».

Всім селом обшукали сусідній лісок, гадали, може, десь на гілляці повісився, — не знайшли. Шикалов на коні злітав до водяного млина (дванадцять кілометрів вниз по течії Тьопи), сподівалися, що тіло до греблі прибило, і це безрезультатно. Викликали з району уповноваженого, той приїхав не відразу і з великою неохотою. Склав акта і лаявся, що, мовляв, у воєнний час, коли люди десятками тисяч гинуть за Батьківщину, доводиться ще всілякими самогубцями займатися. Минуло ще кілька днів, і нові події заступили собою такий незначний факт, як смерть одного з рядових колгоспників.

Зникнення такого важливого свідка Філіпов сприйняв як дуже неприємну подію. Та все ж він виявив максимальну активність, викликаючи свідків одного за одним. Але ті поводилися дуже дивно. Зінаїда Волкова, отримавши повістку, вилізла на піч і ніби розумом стерялася. Чоловік Зінаїди, побоюючись наслідків, зігнав її звідтіля рогачем, виволік надвір, а потім, немов козу, лозиною гнав усі сім кілометрів до самого міста.

— Ти не бійся, — переконував він її дорогою. — Вони також люди і поганого тобі не бажають. Зайвого не патякай, а що бачила — скажи.

— Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю.

Він здав її з рук у руки черговому, котрий вийшов на дзвінок. Той пропустив Зінаїду вперед, і вона пішла зигзагоподібним коридором, сліпо натикаючись на стіни.

Волков зостався чекати. Він сумнівався, що зможе дочекатися, та все ж залишився, не знаючи, як бути далі. Йому шкода було втрачати Зінаїду, тому що вона була здоровою і приносила велику користь у господарстві. І в колгоспі працювала, і на своїй ділянці, і всіх п’ятеро дітей встигала попорати, були вони чисті й доглянуті. «Молодиць, звісно, по воєнному врем’ю вистачає, — міркував рахівник, — але ж таку, як Зінаїда, вдень зі свічкою не знайдеш. А коли і знайдеш, то та, яка собі ціну знає, чи ж піде за мужика, в котрого п’ятеро дітей і одна рука? І одне те, що вона піде, а інше — як дітлахи до неї поставляться. Адже ж, як не крути, а дітям не все рівно, буде в них мати рідна чи тітка чужа».

Сам того не помітивши, став він міркувати вголос і, загинаючи пальці на своїй єдиній руці, підраховував позитивні якості Зінаїди і безумовно негативні тої невідомої жінки, яка заступить її. Але пальців було всього п’ять, а позитивних якостей у Зінаїди далеко більше, і ще більше негативних якостей у тієї незнайомки.

Пішов дрібний дощ. Волков дістав з-за пазухи драний мішок, склав його каптуром, натягнув на голову і підвівся з наміром іти. Аж раптом угледів Зінаїду. Вона щойно зійшла з ґанку і стояла, дивлячись просто перед собою, та мацала в повітрі руками, начебто в пошуках незримої перепони. Волков схопився, підбіг до дружини і став перед нею, широко посміхаючись. Але вона відсторонила його і непевною ходою попрямувала через майдан, хоча йти треба було зовсім в інший бік. Обігнавши Зінаїду, Волков знову став перед нею, та вона, як і перше, відсторонила його і пішла, наче притримуючись прямої, не видимої Волкову лінії.

— Ти чого це, Зіно? — Волков ухопив її за рукав. — А чи не впізнаєш? Це ж я, Костянтин, чоловік твій.

Зінаїда зупинилася, але обличчя її нічого не виражало, а очі дивилися кудись вдалину.

— Ходімо додому, — рішуче мовив рахівник і потягнув її за собою.

І вона йшла туди, куди він її волік, і повертала туди, куди він її повертав. Доки йшли містом, він нічого її не питав, а як вийшли в поле, не стримався.

— Що там було?

— Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю, — скоромовкою відтарабанила Зінаїда.

— Отямся! — спробував урезонити її Волков. — Ти кому це кажеш, це ж я, Кость.

— Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю, — тупо повторювала Зінаїда, і схоже було, що всі інші слова й поняття вилетіли з її голови.

«Мабуть, катували», — подумав Волков і зіщулився.

Насправді ж ця думка спала рахівникові абсолютно даремно. До честі Тих, Кому Слід, і лейтенанта Філіпова особисто, Там, Де Слід, ніхто Зінаїди не катував. Лейтенант Філіпов зустрів її цілком ввічливо і запропонував сісти на табуретку.

— Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю, — сказала Зінаїда.

— Ну, це ми ще вияснимо, — пообіцяв Філіпов. — А поки що сідайте.

— Нічого не бачила, нічого не чу…

— Та сідайте ж, — сказав Філіпов.

Він навіть голосу не підвищив. Він тільки підійшов до Зінаїди, поклав їй руки на плечі і натис злегка, всаджуючи. Вона слухняно опустилася на табуретку, і тут із нею трапився конфуз. З неї, як із мочара, потекло по панчохах у чоботи і мимо. Утворилася досить-таки величенька калюжа. Недопалок «Біломору», що валявся долі, поплив, мов дитячий кораблик. За такий натуралізм автор просить вибачення у дам, але перш за все у працівників каральних установ, що виявляють виняткову цнотливість при оцінці тих чи інших творів мистецтва. Саме вони найчастіше бувають шоковані зображенням тіньових сторін нашого життя і всіляких грубощів. «Ну, це вже занадто, — звично кажуть вони в таких випадках. — Навіщо це? Чого це навчає?» І справді, пригода з Зінаїдою не вельми гарна. Але чогось вона все-таки навчає. У першу чергу, вона вчить кожного, перш ніж відвідати Установу, звільнитися од усього зайвого.

Найцікавіше, що Зінаїда навіть не помітила, що з нею відбувається. Сидячи на табуретці, вона продовжувала бурмотіти своє закляття. Лейтенант Філіпов попервах також нічого не второпав. Почувши дзюрчання, він глянув донизу, побачив калюжу і недопалок, що поплив під ліву тумбу його столу. Лейтенант розгублено потупцював біля Зінаїди і кинувся геть із кабінету. В приймальні, ніяковіючи, він звелів Капі вивести свідка на вулицю, і нехай вона йде, куди хоче.